http://sd.net.ua/ ru КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ - ASD-inform Украина: новости политики, экономики и религии, политика в Украине, обзор и анализ главных политических событий http://sd.net.ua/logo.gif http://sd.net.ua/ http://sd.net.ua/ http://sd.net.ua/2012/01/16/iran-nanes-udar-po-kukle-barbi.html О том, что популярная во всем мире игрушка для девочек не вписывается в нормы мусульманских ценностей, Тегеран заявил еще в 1996 году КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Mon, 16 Jan 2012 16:26:52 +0200 Кукла Барби запрещена в Иране. О том, что популярная во всем мире игрушка для девочек не вписывается в нормы мусульманских ценностей, Тегеран заявил еще в 1996 году, однако до прямого запрета дело не дошло. И вот в 2012, в момент серьезной конфронтации между Ираном и США, Барби оказалась на линии фронта.<br /><br />Как сообщается агентство «Reuters», полиция нравов запретила продажу куклы Барби, с целью предотвращения пагубного влияния на мусульман, информируют представители иранского торгового сектора. «Около трех недель назад они (полиция нравов) пришли к нам в магазин с требованием убрать с прилавков всех кукол Барби», – сообщил продавец одного из магазинов игрушек на севере Тегерана.<br /><br />Как пишет «Reuters», запрет Барби стал составной частью «мягкой войны», которую ведет собою Тегеран против Вашингтона, которая особенно обострилась в конце 2011, когда Запад объявил об введении экономических санкций против Исламской республики. http://sd.net.ua/2011/12/16/novorichnij-podarunok-dlya-kiyivskix-teatraliv.html Інтерв'ю з Генеральним директором Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народним артистом України – Михайлом ЗАХАРЕВИЧЕМ. Невдовзі, шанувальників Театру ім. Івана Франка очікує справжнє мистецьке свято. Нарешті, буде відкрита Камерна сцена імені Сергія Данченка, про яку, великий режисер мріяв ще при житті КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Fri, 16 Dec 2011 17:03:41 +0200 Невдовзі, шанувальників Театру ім. Івана Франка очікує справжнє мистецьке свято. Нарешті, буде відкрита Камерна сцена імені Сергія Данченка, про яку, великий режисер мріяв ще при житті. До речі, першу цеглину в фундамент цієї, натепер, величавої й відокремленої споруди було закладено – 22 роки тому. Воно й не дивно, культура, ще за радянських часів фінансувалася по-залишковому принципові. Однак, як би там не було – у Києві постає ще один справжній Театр, яких до речі, у столиці України, не так вже й багато… <br /><br /><br /><br />Коли ж, проводити певні паралелі з Європою щодо повноцінного та кількісного функціонування театрів, Київ, не зможе конкурувати не тільки із європейськими столицями, а навіть, і з їхніми провінційними містечками… А ілюстрацією, може фігурувати перлина Босфору – Стамбул. Так ось, і тут будь-які культурологічні порівняння, не на нашу користь… Як-от: у Києві близько двохсот пам’яток архітектури; - у Стамбулі – більше трьох тисяч… У Києві: 30 офіційних музеїв; - у Стамбулі – більше 150-ти. У Києві, десь, 40 загальнодоступних фестивалів; - у Стамбулі – більше 100. Однак, щодо театрів, у Києві їх виявляється, всього-на-всього, - 50, а у Стамбулі – близько двохсот. У контексті зазначеної статистики, творчо-налаштована єдність, здавна звикла чути від політиків та урядовців промови про важливість зусиль держави, винятково, на подолання економічних негараздів… Така доктрина, сама по собі, аж ніяк, не викликає жодних заперечень… Справа в іншому, що питання гуманітарного розвитку суспільства у нашій державі, здебільшого, має декларативний характер. Як на мене, українські митці практично залишаються, сам-на-сам, у намаганні творити та відтворювати елементи справжньої культури. У цьому сенсі, прикметним є вислів художнього керівника Центру Леся Курбаса академіка Неллі КОРНІЄНКО: «На сьогодні - Культура останній бастіон для України в охороні її суверенітету». Знову ж таки, саме, гуманітарна сфера стала домінуючою для Франції та Швеції у другій половині ХХ-го тяжкого сторіччя… Пріоритетом у розвитку цих країн була і є Культура, яка й підтягує економіку... <br />А утім, є й у нас, приємні винятки – Театр імені Івана Франка, який за свою довгу історію мав і злети, - і падіння, однак, приваблює й досі істинних театралів своєю неповторною мистецькою палітрою та збереженням традицій академічного театру. <br /><br /> Тож про подальші творчі плани франківців, про історію та сьогодення Театру, наша розмова з Генеральним директором Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народним артистом України – Михайлом ЗАХАРЕВИЧЕМ. <br /><br /> – Михайле Васильовичу, 92-й театральний сезон франківців, ще не завершився, однак, скільки ж подій вже відбулося… Як на мене, основна, довгоочікуване відкриття нового театру, якого в українських медіа вже нарекли – київським Малим театром!.. <br /> <br />– Скажімо так, приємно чути таке порівняння із найстарішим, всесвітньовідомим і авторитетним театром Росії. Однак – розпочинали вони скромно і першими артистами були учні університетської гімназії, і що цікаво, спочатку слово «малый», навіть, не писали з великої літери. І коли в помислах перенестися в недалеке майбутнє, я упевнений, що саме, наша мала сцена, врешті, стане великою і на ній будуть втілюватися вагомі театральні проекти… Поки що, назва нового театру: «Камерна сцена імені Сергія Данченка», й опісля того, як державна комісія підпише акт-прийому споруди, відбудеться офіційне відкриття театру. Я думаю, що вже в січні наші глядачі зможуть завітати до нас у гості… Окрема історія, чому так довго ми йшли до цього дня і які були непрості колізії... Проте, користуючись нагодою, хочу привселюдно висловити щиру подяку Прем’єр-міністрові Миколі Азарову, який взяв цей «театральний довгобуд» під особистий контроль – і тільки тоді справа посунулася. <br /><br />Неможливо й оминути нещодавню, без сумніву, знакову подію. З нагоди 70-річчя нашого Художнього керівника, 7-го жовтня відбувся творчий вечір ювіляра. Сам-то день народження Богдана Сильвестровича випадає на 27 серпня, і можливо не всі знають, що у цей день народився й Іван Франко, ім’я якого з честю носить наш театр. Я й досі дивуюся, як тоді стіни театру витримали такої кількості гостей, як кажуть: яблуку не було де упасти. Певне, допомогли дубові палі, на яких тримається будівля. Однак, атмосфера була надзвичайно теплою, на жаль, ми не змогли задовольнити усіх бажаючих, які прагнули бути присутніми у театральній залі того дня. Богдан Сильвестрович, ще повний творчих сил і наповнений бажанням вийти на сцену. Тож у Новому році, шанувальники таланту великого артиста, зможуть побачити його у тих виставах, де він задіяний. <br /><br />– Тож якою буде подальша доля Театру у фойє, який користується неабиякою популярністю у шанувальників, саме, камерного мистецтва? <br /><br />– Історія створення Театру у фойє в 2002 році, знову ж таки, пов’язана з ім’ям Богдана Ступки. І надзвичайно символічно, що перша вистава була народжена за оповіданням Івана Франка «Сойчине крило». А зробив інсценівку й поставив виставу «Увертюри до побачення» Андрій Приходько. Варто зазначити, що саме, на малій сцені був започаткований Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія». А заснувала цей фестиваль – народна артистка України Лариса Кадирова. Також глядачі добре знають і ті неповторні жіночі образи: Марії Заньковецької, Сари Бернар, які неперевершено грає на малій сцені пані Лариса. Так само з успіхом на малій сцені йде вистава Юрія Розстального «На полі крові» за п’єсою Лесі Українки. <br /><br />Нещодавно відбувся бенефіс народної артистки України Галини Яблонської, де на її честь Петро Ільченко поставив моновиставу «Самотня леді» за п’єсою Ігоря Афанасьєва. Іще одна прем’єра на малій сцені: «Серенада Полішинеля, або Забави для Фауста» за Достоєвським, режисер Володимир Кучинський. Щодо подальшої долі? Ухвалене рішення, що у малій залі розширить свою експозицію музей театру, який поки-що скромно розміщений на другому поверсі. Тож буде логічним щоби творчі напрацювання Театру у фойє і надалі втілювалися у життя вже у більш комфортній атмосфері – Камерної сцени. <br /><br />– Ви щойно згадали про фестиваль «Марія», який проходить у рідних стінах. А загалом, як представлений фестивально-театральний рух в Україні?<br /><br />– Можливо не так, як би хотілося. Наприклад, у столиці Шотландії – Единбурзі, щороку відбувається найбільший у світі фестиваль мистецтв – його основою є театральний «Фріндж», такий собі, ярмарок спектаклів. Так ось, на цей фестиваль завжди з’їжджаються близько мільйона туристів – для них споруджуються сотні імпровізованих театральних сцен. Протягом місяця глядачі можуть переглянути колосальну кількість вистав. Нам до таких масштабів, ще далеченько… Проте, є чим і похизуватися: одним із авторитетніших і найстаріших є Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев», який традиційно проходить у Львові. Також у місті Лева проходить театральний фестиваль «Драбина», який теж набув міжнародного статусу. У Сумах з минулого року започатковано фестиваль «Золотий чемодан», у Запоріжжі – фестиваль «Данапріс». У травні ц.р. на базі Херсонського Театру ім. Миколи Куліша відбувся Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії», де ми представили виставу «Буря», за п’єсою Вільяма Шекспіра. Високе журі гідно оцінило роботу франківців: ми отримали кілька дипломів у номінаціях: «За оригінальну сценічну інтерпретацію драматургії В.Шекспіра» та «Освоєння класичної драматургії» - нагороджено режисера вистави Сергія Маслобойщикова. У номінації «Краща чоловіча роль другого плану» - диплом отримав народний артист України Богдан Бенюк. У жовтні у Коломиї з успіхом пройшов театральний фестиваль «Коломийські представлення», де трупа нашого театру показала виставу «Кайдашева сім’я» за однойменним твором Івана Нечуя-Левицького. Місцеві театрали, коли довідалися, що буде грати Наталія Сумська, миттєво розкупили всі квитки. <br /><br />Власне, така ж ситуація й у Києві, коли у театрі аншлаг, чого ще бажати… Тож природно, що пані Наталя отримала престижну театральну нагороду - Приз імені Іванни Біберович, примадонни галицької сцени кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя. Так само можна поставити акцент на фестивалі театральної комедії «Золоті оплески Буковини», який традиційно проходить восени у Чернівцях. Знову ж Шекспір, «Приборкання норовливої» і відзначення: нагорода за кращий режисерський задум та сценографію. Пошана пам’яті й режисерському генію Сергія Володимировича Данченка, який в 90-х поставив цю виставу на сцені нашого театру. Мені поталанило десять років працювати пліч-о-пліч з цією талановитою і надзвичайно скромною людиною. Він любив людей і ставив вистави для тих, хто любить театральне мистецтво. Сергій Данченко зробив театр інтелектуальним. Він був справжнім. Окрім, відкриття Камерної сцени імені Сергія Данченка, ми ще плануємо встановити біля театру його скульптуру. Над макетом зараз працює видатний український скульптор Володимир Чепелик.<br /><br />– Михайле Васильовичу! Як тут не згадати теж знакову подію, яка відбулася влітку: відкриття скульптури Гнату Юрі в театральному скверику… <br /> <br />– Нині важко собі уявити, що раніше в скверику біля театру не було скульптури Гнату ЮРІ, якого Володимир і Олексій Чепелики відобразили у його зірковій ролі – Швейка, а по-сусідству лавочки, на якій застиг у бронзі Микола Яковченко. Мабуть знайдуться скептики, які скажуть, що не треба перетворювати цей простір в меморіал. Однак, саме завдячуючи цим постатям, скверик – став культовим місцем. Тут панує надзвичайно позитивна енергетика, вже стало доброю традицією сфотографуватися з корифеями. Навіть у молодят тепер існує такий собі обряд: опісля офіційного визнання їхнього шлюбу, приїхати і потерти бляшку Швейка – щоби був міцний союз. <br /><br />Було б вельми несправедливим не сказати доброго слова про людину, яка безкорисливо надала кошти на спорудження цих скульптур, це земляк Миколи Яковченка – Юрій Коптєв. Він багато-чого зробив славного, і вочевидь ще зробить, для свого рідного міста Прилуки, незважаючи на те, що мешкає у Москві. <br /><br />На фото: Богдан Ступка і Юрій Коптєв<br /><br /><br /><br />Теж хочу подякувати особисто голові Київської міської адміністрації Олександру Попову, в рекордні строки було здійснено благоустрій і реконструкцію скверу та вирішені всі формальні питання щодо землевідведення й надання відповідних дозволів. Хто був присутній на цій події, пам’ятає, що ми пообіцяли відновити роботу фонтана, який не функціонував довгі роки. Знову ж таки, пан Олександр, взявся вирішити цю проблему і вирішив – фонтан працює й створює додаткову приємну ауру. За це, ми йому – дякуємо! <br /><br />На фото: Голова КМДА Олександр Попов на церемонії відкриття пам'ятника Гнату Юрі<br /><br /><br /><br />Цей фонтан не працював довгі роки:<br /><br /><br /> <br />– І наостанок, скажіть будь-ласка, які вистави нещодавно з’явилися у репертуарі театру і про прем’єри?<br /><br />– Нам інколи закидають, що в нашому репертуарі не вистачає сучасних п’єс написаних українськими драматургами. Тож режисер Юрій Одинокий звернувся до творчості сучасного літератора Сергія Жадана і поставив спектакль за його повістю «Гімн демократичної молоді». Сучасний театр постійно повинен перебувати в пошуках нових форм, і тут доречною буде теза Льва Толстого: «Без новини немає мистецтва». Однак, як кажуть: класика не в’яне! Валентин Козьменко-Делінде зробив інсценізацію за оповіданням Антона Чехова «Жона є жона», готуємося до прем’єри… Адже прем’єра в театрі, це завжди подія для його шанувальників. Режисер Ігор Грінберг запросив на головну роль у виставі «Рояль у траві» знану актрису Ларису Хоролець за п’єсою «Піаніно в траві» популярної французької письменниці Франсуази Саган. За повістю Івана Франка «Перехресні стежки» готує виставу Дмитро Чирип’юк. Відбулися прем’єри: мюзиклу для дітей «Попелюшка», написаною Вікторією Васалатій та «Романси. Ностальгія» - Олександра Білозуба. Тепло сприйняли глядачі виставу «Фредерік, або Бульвар злочинів», постановка Юрія Кочевенка. А Віталій Малахов поставив на сцені нашого театру виставу «Грек Зорба», яка вже отримала престижні театральні нагороди. <br /><br />На фото: сцена з вистави «Грек Зорба» - Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв<br /><br /><br /><br />Не забуваємо й про нашу славну козацьку добу: Ігор Афанасьєв зробив яскраве театральне дійство «Урус-шайтан». До 140-річчя від дня народження Лесі Українки, режисер Юрій Розстальний представить на суд глядачів виставу «Голгофа», основою якої стали поеми: «Одержима» та «На полі крові». <br /><br />Отже, як повсякчас, театр у 92-му театральному сезоні живе і працює у напруженому ритмі. Наші будні чергуються із святами, ми постійно перебуваємо у творчому пошуку до якого нас спонукають наші дорогі глядачі.<br /><br />Володимир БОЙКО http://sd.net.ua/2011/12/07/vysockij-ne-gore.html Шумная премьера фильма "Высоцкий. Спасибо, что живой" в очередной раз всколыхнула интерес к наверное самому популярному человеку советской эпохи. Этот текст российского публициста безусловно не понравится поклонникам Владимира Высоцкого... Но так как мы действительно имеем «культ», который сложился лет 30 назад и до сих пор окончательно не развеялся, то имеет смысл посмотреть на его истоки КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Wed, 07 Dec 2011 09:15:54 +0200 От редакции: Шумая премьера фильма "Высоцкий. Спасибо, что живой" в очередной раз всколыхнула интерес к наверное самому популярному человеку советской эпохи.<br />Этот текст российского публициста Александра Голышева с уже не существующего проекта «НаЗлобу.ру» безусловно не понравится поклонникам Владимира Высоцкого... Когда речь идет про «культовых покойников» принято лить елей. Ну а если это сам Высоцкий, имеющий статус иконы… Но так как мы действительно имеем «культ», который сложился лет 30 назад и до сих пор окончательно не развеялся, то имеет смысл посмотреть на его истоки.<br /><br />Осквернитель праха<br /><br />В день рождения Владимира Высоцкого я опрометчиво задел лучшие чувства нескольких его поклонников. Они, понятное дело, в долгу не остались - я был освистан, несколько хороших людей исключили меня из френд-листа (списка друзей) и т.д. <br /><br />Не могу сказать, что "плащ осквернителя праха" - одежда для меня непривычная. Когда его нахлобучивают пропахшие миром и ладаном пухлые руки фофудьи - я только за. Но тут нормальные люди обиделись. Даже хорошие. Факт-то остается фактом - громадное множество людей (в том числе, неглупых, честных, достойных) продолжают считать его талантливым актером и поэтом. Нужно разобраться в природе этого феномена, а не шашкой махать. Попробую с некоторым опозданием это сделать. <br /><br />Итак, мы имеем артиста, обладающего статусом "полубожества", как минимум "героя". Между тем, в его биографии нет ничего героического. Происхождение - обычный москвич из обычной неполной семьи, принадлежащей к обычному послевоенному "среднему классу" (сын офицера). Обычное начало актерской карьеры - профильный вуз, проходные "комсомольские" роли в кино и в театре, в которых невозможно разглядеть никаких признаков нарождающейся звездности. Забегая вперед скажу, что в жизни Высоцкого-звезды тоже нет ничего героического. Его стиль - это стиль позднебрежневской фарцы, имеющей надежную "цековскую крышу". На фоне, действительно, отважных людей, связанных с диссидентским движением, Высоцкий смотрится, мягко говоря, неважно. За всю свою недолгую жизнь он не совершил ни одного Поступка (с большой буквы), оставив восторженных биографов без материала. Нынешние торжества (по крайней мере, их телевизионная составляющая) убедительно свидетельствуют: ничего "героического" - кроме "дурных привычек" и нелепой ранней смерти - у Высоцкого за душой нет...<br /><br />Конечно, глупо упрекать человека за то, что он - не герой. Я и не упрекаю. Я лишь хочу нащупать природу парадоксального сочетания - откровенно негероическая жизнь и статус героя. Понятное дело, корни должны находиться в его творчестве. Там и будем искать… <br /><br />"Эта нога - у кого надо нога"<br /><br />Одна молодая актриса, успевшая немного поработать в театре "Эт сетера", однажды призналась мне, что считает Александра Калягина очень плохим актером. Обоснование: "Он - раб публики. Слушает только ее. Идет только туда, где публика гарантировано смеется. Это - клоун, а не актер". Я спрашиваю: "А как надо?" Она: "Актер должен менять публику, а не публика актера. Он должен себя слушать и идти туда, куда его ведет интуиция. А публика должна идти за ним как за крысоловом. Это не всегда получается. Но стремиться нужно только к этому, не скатываясь в клоунаду". Понятное дело, с такими принципами она в театре надолго не задержалась. Да и вообще, нынешняя Россия для таких - не самое подходящее место.<br /><br />Вернемся к Высоцкому…<br /><br />Помню, случайно наткнулся на какую-то третьесортную комсомольско-молодежную комедию начала 60-х. С молодым Высоцким в одной из ролей. Даже на фоне далеко неблестящего актерского состава комсомолец-лыжник Высоцкий выделялся какой-то уж слишком откровенной бездарностью. И при этом жадные, суетливые глаза, излучающие странную энергию, еще пока не нашедшую применения. <br /><br />Как этот юноша стал Высоцким?<br /><br />Думаю, так. Малообразованный мещанин Володя регулярно посещал богемные тусовки и слушал тамошних рафинированных краснобаев. (Шемякин потом вспоминал, что уже будучи звездой Высоцкий (в очках!) часами не вылезал из его парижской библиотеки - читал запрещенное). Не потому что был вольнодумцем - просто дорога к артистическому успеху в те годы лежала через умеренное "фрондерство". Высоцкий жадно впитывал соответствующий стиль, а главное - невидимую грань, за которой могли начаться реальные "проблемы". Грань эту он ни разу не перешел. <br /><br />Потом Высоцкий освоил страшно модную гитару и стал подражать первым бардам. Так многие делали. Но если другие бренчали от скуки или ради "самовыражения", то Высоцкий целенаправленно подбирал ключи к артистическому успеху и потому слушал не себя, а аудиторию. И подобрал! Выяснилось, что даже самый беспомощный текст, если его брутально прокричать - "из силлл! из всех сссухожилллий!"- заводит публику на порядок сильнее, чем действительно хорошие стихи, исполненные "по-старинке". <br /><br />Все, что мы сегодня называем "Высоцкий", выросло из этого маленького открытия. <br /><br />Что из себя представляет его литературное наследие. Среди вороха довольно слабых сатирическо-юмористических стишков (сравните с филатовским "Сказом о Федоте Стрельце") и "мужественных" песен-однодневок выделяется несколько культовых сугубо шаманских вещей: "Парус", "Охота на волков", "Чуть помедленне кони…". Они поистине великолепны! Именно в них Высоцкий продемонстрировал свой главный талант - выдавать децибелы и натянутые как канаты шейные сухожилия за поэзию. Более того, выяснилось: текст-пустышка, начисто лишенный смысла, предпочтительнее хоть сколько-нибудь осмысленного. Ведь ничтожный текст нуждается в дополнительных маскировочных усилиях - то есть, в дополнительных децибелах, дополнительной "энергетике". А уж когда в слабом тексте появляется совсем нелепое - даже смешное - слово, от впрыснутой исполнителем "энергетики" у публики буквально режет глаза.<br /><br />Досыта наслушавшись Высоцкого в детстве, я без труда могу назвать слово-рекордсмен, максимально нагруженное "энергетикой". Это - "гОре". Находится оно в строке "это не гОре" из "Паруса". В свою очередь "Парус" - самое бессмысленное и нелепое из стихотворений Высоцкого. И потому - самое лучшее! Благодаря Григорию Лепсу (и Марку Тишману из "Фабрики звезд"-7) мы эту песню слышим теперь довольно часто. Но мало кто обращает внимание на текст, который бешено орет "энергетический" Лепс с очках "от кота Базилио". А орет он вот что:<br /><br />А у дельфина<br />Взрезано брюхо винтом!<br />Выстрела в спину<br />Не ожидает никто.<br />На батарее<br />Нету снарядов уже.<br />Надо быстрее<br />На вираже! <br /><br />Ну и припев:<br /><br />Парус! Порвали, парус!<br />Каюсь! Каюсь! Каюсь! <br /><br />(Все бы ничего, но ускорение на вираже - это гарантированное ДТП. Особенно, если разогнаться на "Мерседесе" или, на худой конец, на "Фольсвагене-Гольф")<br /><br />Итак, перед нами абсолютно случайная подборка брутальных, "мужественных" фраз, смысловая нагрузка которых строго равна нулю. Можно представить, что у автора скопились "лоскуты" - брутальные образы и словосочетания, не вошедшие в другие песни - и он решил сшить из них одеяло. Получилось забористо! Вот только один лоскуток подкачал. И чтобы он публике не бросался в глаза, потребовалась двойная доза "энергетики". Слушаем:<br /><br />Даже в дозоре<br />Можешь не встретить врага.<br />Это не горе -<br />Если болит нога… <br /><br />Как известно, слово "гОре" Высоцкий выкрикивает так, будто в нем сосредоточилась вся боль и весь ужас Подлунного мира. Между тем, речь идет ушибе или растяжении (в крайнем случае - о переломе). Какое уж тут "горе"? Обыкновенное горе, человеческое - не нашлось удачной рифмы к слову "врага". А удачную рифму "в дозоре"/"не горе" херить жалко. Образовавшуюся брешь он временно заполнил "больной ногой". Потом, видимо, кому-то спел. Этот "кто-то" утер скупую мужскую (?) слезу: "Старик, ты гений!" Автор махнул рукой и стал петь как есть - с ногой. А чтобы нога особо не докучала, стал запугивать слушателей вселенским "горем". <br /><br />Собственно, главное ноу-хау Высоцкого в этом и состоит - его крик парализует волю слушателя, лишает способности анализировать текст. Остается "чистая энергетика". Своего рода, гипноз. "Бандерлоги! К вам обращаюсь я…"<br /><br />…"Парус" - стихотворение довольно раннее. 1967 года выпуска. Может быть, именно с него начался тот Высоцкий, которого мы знаем.<br /><br />Живодёры<br /><br />Когда какой-нибудь деятель культуры умирает "до срока" принято скорбно опускать очи долу и повторять ритуальную фразу: "Мы все виноваты в этом". В случае с Высоцким эта идиотская формула, как не странно, во многом справедлива. <br /><br />Дело в том, что его судьбу определили мы - его слушатели. Это мы заставили его рвать связки, тянуть жилы, гонять на "Мерсе", давать по восемь концертов в день, пить, колоться и т.д. Мы на все это велись, а значит, не оставляли ему выбора. У него же не было таланта - ни литературного, ни артистического - у него была только "энергетика". А значит, или безвестность, или… публичный суицид. Пусть не мгновенный - растянутый на полтора десятилетия. Но разве от этого легче?<br /><br />Не секрет, что Любимов притащил Высоцкого на Таганку, руководствуясь исключительно продюсерскими соображениями. Труппа была, мягко говоря, не в восторге от такого "приобретения". Но Любимова больше интересовало мнение публики. <br /><br />Аллу Демидову как-то спросили об "игре Володи". Она долго подбирала слова и, в итоге, сказала примерно следующее: "То, что он делал в "Гамлете" - это не игра. Так не играют". Поняв, что сказала лишнее, Демидова аккуратно сместила акценты в сторону "уникальной самоотдачи". <br /><br />Что же это за "самоотдача" такая, которая заменяла Высоцкому талант? Это готовность выйти на сцену и… убивать себя на глазах у публики - рвать голосовые связки, закатывать глаза, дергаться в конвульсиях, колоться за кулисами и… снова убивать себя на сцене. <br /><br />Собственно, именно эта готовность приносить себя в жертву кровожадной публике и стяжала Высоцкому особый статус, делающий невозможным критический разбор его творческого наследия. "Человек ради нас разорвал себя на части, а ты его светлую память тревожишь, сука! Нехорошо!" <br /><br />О своей роли в его жизни и смерти живодеры предпочитают не задумываться…<br /><br />Без сухожилий<br /><br />Высоцкий - это, конечно, экстремальный случай. Но сам метод покрытия дефицита таланта за счет "сухожилий" брали на вооружение многие плохие артисты, дослужившиеся до статуса "звезды". Фамилий не будет (не хочу ссориться с их поклонниками) - сами разберитесь "ху из ху". <br /><br />При этом, следует отметить, что в творчестве количество иногда переходит в качество, а долгое пребывание в звездном статусе делает артиста, как минимум колоритной фигурой. У того же Высоцкого среди откровенной графомании и глупой пошлятины можно найти и вполне удачные строфы. Почему нет? Как известно, раз в год и палка стреляет. А образ Глеба Жеглова пользуется заслуженной народной любовью, хотя тут Высоцкий себя не убивал - Говорухин просто предложил своему приятелю быть самим собой перед камерой. Тот и был. (Спустя много лет тот же трюк с самим Говорухиным проделал Сергей Соловьев - предложил приятелю быть самим собой в "Ассе". Получилось не хуже, чем у Высоцкого.)<br /><br />В ходе юбилейных торжеств некоторые поклонники артиста заявляли о его "популярности у молодежи", чуть ли не о "моде на Высоцкого". Достаточно очевидно, что это не так. Сам Высоцкий и его самоубийственный метод сегодня не актуален. По-моему, единственный, кто продолжает тупо его копировать - Никита Джигурда. Получается еще смешнее, чем у Григория Лепса (жаль Джигурду в последнее время по телевизору не показывают). Еще жестче с исполнительской манерой Высоцкого обошелся Гарик "Бульдог" Харламов... <br /><br />Нынешняя "энергетическая бездарность" для покрытия дефицит таланта использует другие - неживодерские - способы. Например, Сергей Безруков борется за статус суперзвезды своими слёзными железами. Сухоруков и Меньшиков - таращат сухие глаза. Панин научился разговаривать совсем не открывая рта. Дюжева уже совсем невозможно отличить от Фернанделя. В ходу также пластическая хирургия (особенно по части пухлости губ). <br /><br />Разве ж это жертвы?! Неужели никто не хочет повторить "подвиг Высоцкого"? <br /><br />Да. Не хотят. Им не нужна "победа любой ценой". Вопрос о "цене" нынче - главный. Но не только это… <br /><br />Публика за последние 30 лет изменилась кардинально. Самоубийцы-неврастеники ей больше не нужны. Уж лучше откровенная бездарность и "проходняк". Мы уж как-нибудь перебьемся без гениев. Оставьте себе свои "сухожилия" - нам они без надобности.<br /><br />Нет спроса - нет предложения… <br /><br />Люди испорченные "совком", уверенные в том, что все в жизни должно быть трудно, больно и неприятно, места себе не находят - все вокруг непрочно, зыбко, ибо ни под чем " не струится кровь ". Уже Путин, изображая "правителя России", не особенно старался демонстрировать "уникальную самоотдачу". На смену ему пришло и вовсе какое-то "облако в штанах". <br /><br />Очевидно, что все требования к власти давно уже касаются только стиля и риторики. Одним ласкает слух изоляционистко-державнический барабан, другим - гуманитарно-демократические скрипки. Но и тем и другим одинаково наплевать на то, что эта музыка маскирует. "Обмани меня!" - решительно требует от власти и патриот-государственник, и правозащитник. А власть не хочет их обманывать. Почему? Потому что населению это не нужно - а значит, власти не для кого стараться.<br /><br />Люди не хотят, чтобы бездарный артист расплачивался с ними за свою бездарность кровью и потом. Пусть играет, как может, раз на сцену вышел. Завзятые театралы орут с галерки: "Ну ты бы хоть рожу себе расцарапал для приличия. Или на карачки встал!" А зачем? <br /><br />* * *<br /><br />Однажды Энрико Карузо давал концерт в Аргентине. Зал был забит скотопромышленниками в ковбойских шляпах и цыганских кожаных поясах. Как по команде они закурили сигары и открыли газеты: "Ты это… Давай, начинай. Мы готовы слушать".<br /><br />Карузо не обиделся, не ушел со сцены, не призвал публику к порядку. Он просто запел. Через полторы минуты газеты были свернуты, а сигары - потушены. Перед ними был Великий Артист…<br /><br />То, что публика сегодня пускает клубы дыма в газетный лист - это хорошо. Значит, она не покупается на фуфло, не провоцирует артиста на членовредительство. Она уважает себя и не собирается относиться всерьез к тому, что происходит на сцене. До тех пор пока на сцене не появится Великий Артист.<br /><br />Александр Голышев http://sd.net.ua/2011/11/16/chto-i-oni-tozhe-klichko-sdelali-evreyami.html Как говорит сам Александра Ройтбурд, при создании серии: « …я сформировал некоторые принципы: не включать в портретный ряд «плохих ребят» и настоящих евреев» КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Wed, 16 Nov 2011 14:32:54 +0200 В киевском PinchukArtCentre состоялась очередная выставка современного изобразительного искусства. Наиболее запоминающейся оказалась экспозиция одесского художника Александра Ройтбурда «Если в кране нет воды…». Серия картин представляет собою портреты известных личностей прошлого и современности, изображенных в виде ортодоксальных евреев. Как рассказывает сам автор, идеей для серии стала прочитанная им «смешная статья о том, что прадед Пушкина был не эфиопом, а эфиопским евреем». <br /><br />Впрочем, наибольший интерес у публики вызвал не Пушкин, а братья Кличко:<br /><br /><br /><br />Интересно, что Кличко тоже в свое время были «приватизированы» отдельными представителями еврейской нации. Так еще в 2003 году израильский журнал «Лехаим», издаваемый под патронатом хасидского движения Хабад опубликовал статью под названием «От кипы до капы. Евреи в истории бокса». В которой среди прочего говорилось: «Украинское местечко заняли фашисты, и юный хлопец долгие месяцы с риском для жизни прятал в подполе юную еврейку Тамару Этинзон, чьи родные погибли от рук нацистов. Поженились, а после войны как бывших в оккупации их сослали. После сталинщины их сын Владимир стал офицером. Его сыновья, родившиеся в Киргизии и Казахстане, росли в Киеве и ныне живут в Германии. По-немецки у них «говорящая» фамилия: Klitsch – означает «удар», а окончание ее по боксерской терминологии впору толковать как «нокаут» – К.О. Многие убеждены: двухметровые великаны-атлеты братья Виталий и Владимир Кличко были и еще не раз будут чемпионами мира. Нужны ли еще какие-либо доказательства еврейского присутствия в боксе?»<br /><br />Автор обыгрывает как антисемитские наклонности подозревать везде «еврейскую руку» и списывать на нее все бедствия, а с другой – стремление самих евреев видеть везде своих соотечественников, изображенную в известном анекдоте:<br /><br />— Исаак, ты знаешь, кто по национальности Мао Цзе Дун?<br />— Да, ну! Не может быть!<br />— Я тебе говорю!<br />— Никогда бы не подумал!<br /><br />На фото: Тарас Шевченко и Александр Пушкин:<br /><br /><br /><br />Как говорит сам Александра Ройтбурд, при создании серии: « …я сформировал некоторые принципы: не включать в портретный ряд «плохих ребят» и настоящих евреев». Все это должно быть позитивным и нейтральным: не иметь никакого проеврейского или антисемитского окраса». http://sd.net.ua/2011/08/04/kuda-poslat-dimu-medvedeva.html Классики русского языка объясняют президенту РФ Дмитрию Медведеву - как правильно писать «на Украине» или «в Украине»? Уже давно известно – самая больная, можно сказать ноющая тема для борцов за «Великую Россию» это вопрос «на Украине» или все-таки «в Украине»? И вот, эта извечная проблема со всей мощи бабахнула по обитателям Кремля КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Thu, 04 Aug 2011 19:02:06 +0300 Уже давно известно – самая больная, можно сказать ноющая тема для борцов за «Великую Россию» это вопрос «на Украине» или все-таки «в Украине»? И вот, эта извечная проблема со всей мощи бабахнула по обитателям Кремля. Откровенная «шиза», косящая российских подростков на интернет-форумах, сразила и такую фигуру, как сам президент России Дмитрий Медведев. <br /><br />Как сообщают СМИ, глава РФ не поленился научить российских ученых нормам русского же языка. Хроника событий была следующей: во время встречи Медведева с российскими учеными, одна из историков Владимирской области по фамилии Уколова, привела российскому президенту, как пример для подражания ту работу, которая ведется в Украине над созданием многоуровневой исторической энциклопедии в Интернете и случайно оговорившись, употребила выражение «на Украине». Как человек ученый (и судя по всему порядочный), историк извинилась: «В Украине, простите». На что глава России отчитал женщину, фактически обвинив ученого в незнании русского языка: «Это там, у них, «в Украине», а у нас «на Украине» говорят. Это соответствует нормам русского языка».<br /><br />И так, прежде чем задаться вопросом: «А куда нам собственно послать великого лингвиста Димона Медведева – «на…» или все-таки «в…», проведем для него небольшой, зато простой, понятный и очень авторитетный ликбез по русскому языку. Ведь не к лицу главе такой большой по размерам территории не знать государственного языка страны, расположившейся на этой самой территории. Мы не будет лезть к маленькому президенту большой по размеру страны со своими аргументами, а предоставим слово величайшему авторитету русского языка, советскому и российскому лингвисту Розенталю. Именно его справочники считаются эталоном правильного употребления русского языка. <br /><br />Вот что сообщает «Справочник по правописанию и литературной правке» Розенталя, изданный в Москве в 2004 году про «употребление предлога «в» в пространственном значении», т.е. по отношению к территориям и государствам: «С административно-государственными наименованиями употребляется предлог «в», например: в городе, в районе, в области, в республике, в Сибири, в Белоруссии, в Закавказье, в Украине».<br /><br />Для особо сомневающихся в том, что это не "жыдо-бандеровская провокация", представим и отсканированные доказательства:<br /><br /><br /><br /><br /><br />Собственно, на этом можно было бы поставить точку. Хотя и не забыв упомянуть, что в последующих изданиях справочника изданного после смерти выдающегося ученого, это досадное политически неграмотное правило русского языка, российские чиновники уже исправили.<br /><br />Но предвидя вопрос, какого-нибудь умника из Рунета: «А кто такой этот Розенталь!?!?», обратимся к именам, плюнуть на которые будет совсем уж сложно – уж слишком они велики, плевок просто не долетит и плюхнется обратно на макушку плевателю. Слово - классикам русского языка:<br /><br />Начнем с Пушкина Александра Сергеевича:<br /><br />«Мазепы враг, наездник пылкий,<br />Старик Палей из мрака ссылки<br />В Украйну едет в царский стан».<br /><br />И далее:<br /><br />«Внезапно Карл поворотил<br />И перенес войну в Украйну».<br /><br />(Поэма «Полтава»)<br /><br />А теперь слово держит Гоголь Николай Васильевич в своем произведении «Страшная месть»:<br /><br />«Порядку нет в Украине: полковники и есаулы грызутся, как собаки, между собою»<br /><br />Конечно же, не смог промолчать и Толстой Лев Николаевич:<br /><br />«Багратион долго не присоединяется (хотя в этом главная цель всех начальствующих лиц) потому, что ему кажется, что он на этом марше ставит в опасность свою армию и что выгоднее всего для него отступить левее и южнее, беспокоя с фланга и тыла неприятеля и комплектуя свою армию в Украине».<br /><br />(Роман «Война и мир»)<br /><br />Не остался в стороне и Антон Павлович Чехов в своем письме к И. Леонтьеву: <br /><br />"Итак, я еду в Украйну, а Вы, крокодил, остаетесь в тундре".<br /><br />Ну и грех не вспомнить особу императорской крови – и не кого-нибудь а самого Петра Первого. Из писем императора Петра Великого (июль-декабрь 1708 г.):<br /><br />"Господин гетман, того ради вам надлежит итти по Киева, в Украйну свою и смотреть того, о чем уже вы известны." (К Мазепе)<br /><br />"А ныне по всем обстоятельствам идет в Украйну ." (К Б. Шереметьеву).<br /><br />В общем-то, после этих свидетельств комментировать особо ничего и не нужно. Можно вспомнить, что «на» и «в» - это болезнь не только Медведева и прыщавых подростков из Рунета. Вот например вполне серьезное и даже авторитетное агентство новостей «Лента.ру» пишет про катастрофу авиалайнера под Петрозаводском и перечисляет граждане каких стран погибли в этой трагедии. Ну нет бы написать: «погибли пассажиры из Швеции, Украины, России и какого-то Уругвая». Вместо этого вполне солидная новостная служба демонстративно подчеркивает: «на борту Ту-134, разбившегося под Петрозаводском, находились четыре иностранца (с Украины, из Швеции и Нидерландов) и четыре человека с двойным гражданством РФ». И это лишь единичный случай. Однако, Бог с ними…<br /><br />Добавим только одно – граждане, озабоченные предлогами «на» и «в» субъекты нередко пытаются объяснять такую неувязочку с классиками тем, что, дескать «великий и могучий» язык непрерывно развивается и ныне совершил громадный скачок в своей эволюции (а свидетельством этого скачка является как раз выражение «на Украине»). Но здесь им уже ответил великий российский лингвист академик Розенталь. В общем, «Ноу комментс»…<br /><br />Роман Касатонов<br /><br />Читайте так же: Так существует ли в Украине проблема русского языка?<br /><br />ВНИМАНИЕ: редакция сайта оставляет за собою право не разделять мнение авторов, которые не являются официальными представителями «Агентства Стратегических Исследований». <br />В то же время, трибуна сайта, работающего в рамках проекта открыта для любого мнения и позиции. http://sd.net.ua/2011/08/03/kambodzhiyec-iz-berezani.html Роботи Ука Дари Чана прикрашають національні музеї та приватні колекції Австралії, Великої Британії, Голландії, Німеччини, США, України та інших країн КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Wed, 03 Aug 2011 00:36:14 +0300 Ук Дара Чан, народився у Пном-Пені — столиці Камбоджі, а нині, ось уже 24-ри роки, живе у містечку Березань, де працює викладачем у школі мистецтв. Тут у нього родина — дружина і діти. Дара Чан у перекладі з кхмерської — зірка і місяць. У кхмерів заведено давати дітям поетичні імена. Однак, подальша доля нашого героя, зовсім, не була «поетичною», а утім, наділила щасливим дитинством, якому б могли позаздрити багато його одноліток. Батько — королівський генерал Ук Чан, служив в охороні принца Нородома Сіанука. Родина володіла величезними угіддями рису і бананів, мала розкішний будинок, прислугу. Ідилія розвіялася, коли в 1970 році у Королівстві Камбоджа відбувся державний переворот. Почалася громадянська війна. У жорсткому бою загинув батько — герой Камбоджі генерал Ук. Потім червоні кхмери вбили сестриного чоловіка — дипломата і представника Королівства Камбоджі при ООН. Владу захопив Пол Пот і встановив режим фашистської диктатури. В країні вирували масові репресії, винищення «неугодних». До таких зарахували і родину загиблого генерала. <br /><br />«Світ джунглів був не тільки жорстоким, але водночас і дуже красивим, де я навчився цінувати життя…»<br /><br />Життя Дара Чана, напрочуд, схоже на захоплюючий роман, в якому переплітаються сумні й щасливі сторінки. Сім’я майбутнього художника декілька років перебувала в засланні в джунглях, де боролася за своє існування. Ук Дара Чан згадує: «Разом з нами вигнали у джунглі й інших людей. Мені тоді було 14 років, сестрі — 30, мамі — за 50. З усіх речей нам дозволили взяти сокиру, ніж і казанок...». Генеральській родині довелося навчитися виживати у джунглях. Там жили напівдикі племена, які навіть кхмерської не розуміли. Та спостережливий хлопчина зумів вижити і навіть здобув славу людини з надприродними здібностями, що вміє розмовляти з тваринами. Так одного разу Чану довелося заночувати у хащах, що дуже небезпечно. Так і сталося: до намету підкрався тигр, проте, юнак не злякався і проявив неабияку мужність та кмітливість, миттєво вкинувши у вогонь сухе листя – хижак щезнув. Поволі, Ук Дара Чан призвичаївся боротися із отруйними кобрами, розрізняти їстівні та неїстівні рослини, користуватися засобами народної медицини. <br /><br /><br /><br />Перейнявши усі знання про спосіб виживання в джунглях, камбоджієць звертав увагу й на прекрасне. Так у непролазній гущавині серед ліан, диких звірів та старовинних великих закинутих буддійських храмів він поволі долучався до живопису. Перші дитячі малюнки були виконані загостреною паличкою на сухій корі. <br /><br />Серед двадцяти виселених сімей, пори, коли скинули червоних кхмерів, дочекалося тільки три. У 1979 році кривавий режим Пол Пота було повалено і родина Ук вийшла з джунглів. Для Чана почалося нове життя, вступив у армію і з автоматом у руках воював проти банд червоних кхмерів. <br /><br />На батьківщині Чану довелося пережити два політичні перевороти і дві революції, але він не втратив інтересу до життя і мистецтва.<br /><br />«У нашій бібліотеці був «Кобзар» Тараса Шевченка, перекладений кхмерською,<br />і тому я дуже прагнув побачити Київ, його старовинні церкви, каштани…» <br /><br />Врешті-решт Ук Дара Чан з повернувся до Пном-Пеня. Бажаючи стати художником, він закінчив королівську школу мистецтв, де поглиблено вивчав графіку та живопис. Захоплювався також філософією та поезією. Як один із кращих стипендіатів свого навчального закладу, юнак отримав можливість продовжити навчання закордоном. У 1987році, доля закинула талановитого камбоджійця у незнану досі країну та привела до Київського державного художнього інституту. <br /><br />Саме в Україні, Чан знайшов майбутню родину. На дні народження в однієї зі своїх землячок він познайомився із майбутньою дружиною Світланою, яка жила із камбоджійкою в одній кімнаті гуртожитку Інституту культури. Вродлива мешканка Донеччини, також нагледіла собі юнака з екзотичної країни. Проте, мати майбутньої нареченої й чути не хотіла про зятя буддиста: довелося Дара Чану прийняти християнство. При хрещенні він отримав ім’я Михайло та оселився згодом із дружиною в Березані.<br /><br /><br /><br /> З 1995 року Чан — повноправний житель міста Березань. А в 2004 році став громадянином України. У подружжя народилося двоє дітей: син Денис та донька Христина. А сам камбоджієць каже, що за майже багаторічне перебування на Київщині став зовсім українцем. Нині, магістр мистецтвознавства примножує мистецьку та спортивну славу Березані, викладаючи у місцевій школі мистецтв та займаючись із місцевими дітлахами Таеквон-до. Його учні вже представляють свої виставки та виступають на світових спортивних змаганнях. У 2008 році Дара Чан одержав міжнародний сертифікат та атестований як володар чорного поясу четвертого дану. Дара Чан — визнаний майстер цього виду єдиноборства. На сьогодні, він очолює Київську обласну федерацію Таеквон-до.<br /><br />«З Дара Чаном дуже приємно спілкуватися – він щирий і відвертий…»<br /><br />Проте основне його заняття - писання картин. Роботи Ука Дари Чана прикрашають національні музеї та приватні колекції Австралії, Великої Британії, Голландії, Німеччини, США, України та інших країн. На полотнах камбоджійця дивним чином переплітаються зовсім не схожі українська і кхмерська культури. Картини, де зображена батьківщина художника, вражають масштабністю, екзотикою та яскравістю кольорів. На картинах з українською тематикою, люди зображені трохи схожими на камбоджійців: у живописця на все свій погляд. І тому, його заслужено називають одним із найдивовижніших українських художників, який поєднує у своїй творчості українські мотиви і кхмерську культуру. Своєрідний синтез живопису і спорту допомагає йому виявити найкращі риси свого характеру. Живописний сад талановитого художника барвистий і багатий, оповитий любов’ю до життя, до людей, до землі і до всього прекрасного, що надихає його на працю і творчість.<br /><br /><br /><br />На жаль, уже понад двадцять років Ук Дара Чан не був на батьківщині. Зараз у Камбоджі живе його старша сестра Ван Сідем, яка працювала перекладачем з кхмерської при ООН. Його мати так і не побачила невістки та онуків і померла у 1998 році. Проте у листі встигла написати синові: «Твій вибір мені сподобався!». <br /><br /><br /><br />Підготував – Володимир БОЙКО<br /><br /> http://sd.net.ua/2011/07/29/velikij-sport-chi-zdorovya-naciyi.html Та головне – "великий спорт" абсолютно деструктивний у соціальному і політичному плані (якщо трактувати політику в інтересах суспільства, а не купки пройдисвітів, котрі дорвалися до влади і грошей). До того ж, "Великий спорт" руйнує розумовий потенціал нації й іншим шляхом – розмиваючи інтелектуальну еліту зсередини, допомагаючи потрапити до її лав людям, позбавленим належних здібностей. КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Fri, 29 Jul 2011 18:03:04 +0300 Спорт сьогодні – це і політика, і великий бізнес і багато чого іншого. Перемога того чи іншого спортсмена – це привід для гордості. Скільки радості і гордості приносили нам перемоги Андрія Шевченка, братів Кличків, Яни Клочкової та інших. Завдяки цим перемогам, певно, багато маленьких українців захотіли долучитися до спорту. Одначе з яким саме спортом ми сьогодні маємо справу?<br /><br />Ідеться не про політичний аспект спорту. Ще на початку 20-го століття філософи і політологи відзначали, що спорт – вельми зручний спосіб відвернути людей від реальних проблем суспільства і забити їм голову спортивними переживаннями замість політичної боротьби за свої права. <br /><br />Мова йде просто про здоров'я нації, як фізичне, так і духовне. Важко не погодитися, скажімо, з російським Агентством Політичних Новин, котре відзначає: "Очевидно, що у наш час "великий спорт" – не масова оздоровча фізкультура, а саме "спорт великих досягнень", вершиною якого вважаються Олімпійські ігри, – втратив раціональне обґрунтування, яке він мав в античному світі.<br />"Великий спорт" поглинає величезні матеріальні, та й людські ресурси, які, по суті, викидаються на вітер, не приносячи жодної користі. Виняток тут складають тільки різноманітні авто- і авіазмагання, котрі сприяють технічному прогресу. Утім, вони складають лише невелику частку професійного спорту в цілому, та й там усілякі штучні обмеження часто не дають розгорнутися конструкторській думці".<br /><br />Для здоров'я такий спорт (знов-таки, не плутати з фізкультурою!) безумовно шкідливий, бо навантаження в ньому давно перевершили нормальний для людського організму рівень, зайвим доказом чому є нескінченна низка допінгових скандалів: перемагати "по-чесному" стає вже просто фізично неможливо. <br /><br />При цьому не можна сказати, що спортсмени самі вибирають свою долю і, як дорослі дієздатні люди, несуть відповідальність за наслідки: через уже згадану непомірно задерту планку домогтися більш-менш помітних результатів можуть тільки ті, кого почали муштрувати (а по суті – спотворювати, перетворюючи на живу машину) з раннього дитинства, коли про свідомий вибір не може бути і мови. Власне кажучи, тренери спортшкіл і батьки, котрі віддають своїх чад у їхні руки, калічать дітей на потіху публіці. <br /><br />Та й від проституції професійний спорт мало чим відрізняється: такий самий цинічний бізнес із торгівлі людським тілом, що загрібає мільярди на низьких пристрастях і настільки ж далекий у своїй практиці від високих і гарних слів, вимовлених його апологетами, як і "перша найдавніша професія" – від романтичних мрій про "чисте кохання".<br /><br />Гіпертрофований фізичний розвиток і фармакологічні експерименти, покликані обійти допінг-контроль, не тільки призводять до купи хвороб вже у 30–40 років, але і, природно, шкодять розвиткові розумовому – як через причини суто фізіологічні, так і тому, що "спортивну надію школи" охоче звільняють від уроків заради тренувань і змагань. <br /><br />З іншого боку, "великий спорт" руйнує розумовий потенціал нації й іншим шляхом – розмиваючи інтелектуальну еліту зсередини, допомагаючи потрапити до її лав людям, позбавленим належних здібностей. Практика, коли молоду людину приймають і тримають у вузі не заради навчання, а заради виступу за університетську команду, вельми поширена. До речі, це чи не основний шлях, яким негри одержують університетські дипломи в США. Це визнають навіть самі негритянські активісти.<br /><br />Та головне – "великий спорт" абсолютно деструктивний у соціальному і політичному плані (якщо трактувати політику в інтересах суспільства, а не купки пройдисвітів, котрі дорвалися до влади і грошей). Спорт розпалює нездорову жагу на порожньому місці. Бо немає ненависті і ворожнечі більш абсурдної та безглуздої, ніж та, що виникає між уболівальниками різних команд. <br /><br />От якісь одинадцять чолов’яг закидають надуту шкіряну пустушку у ворота якимсь іншим одинадцятьом чолов’ягам. Та нехай, чим би дитя не тішилося, звісно – хочеться чолов’ягам побігати по травичці, коли більше нічого не вміють, але нам що до того? Що в нашому житті зміниться на краще (чи, навпаки, на гірше) від їхньої біганини? Однак багатотисячні юрби висипають на вулиці і влаштовують погроми у містах (до того ж нерідко у своїх власних!), чомусь вважають інакше. <br /><br />Але спорт великих досягнень не просто марний – він, як уже було сказано, шкідливий. Не тільки для самих спортсменів. Не тільки для безлічі людей, котрі потерпають від бешкетів фанатів (внаслідок яких бувають і людські жертви, не кажучи вже про матеріальні збитки – а вже моральні збитки від нічних криків під вікнами і зовсім ніхто не підраховував). <br /><br />Навіть не лише для нас, як платників податків, змушених оплачувати все це неподобство. Він шкідливий політично, бо спортивний патріотизм – це дуже часто останній прихисток негідників. Саме за допомогою спорту сьогодні підігрівають міжнаціональну ненависть. Футбольні матчі, наприклад між Україною і Росією, перетворюються навіть не на "п'ятихвилинки ненависті", а на цілі тижні взаємного обливання один одного брудом не тільки в Інтернет-форумах простими користувачами всесвітньої мережі, але й у великих ЗМІ безвідповідальними журналістами. <br /><br />Однак згадаймо все ж і про те, що спорт покликаний відволікати. Українські футбольні вболівальники не замислюються, за чиї гроші купуються бразильці в донецький "Шахтар" чи київське "Динамо"? От просте питання, яке вже задавалось (див. Футбол: гнойный нарыв страны), але варто ще раз згадати – чому в благополучних і багатих країнах Європи, наприклад Фінляндії або Швейцарії, немає таких надбагатих футбольних клубів, як "Шахтар"? Невже там немає грошей чи потужних корпорацій на кшталт бізнес-імперій Ахметова чи Коломойського, здатних утримувати команду? Одразу спадають на думку такі гучні імена, як "Нокіа" чи "Вольво". Але в цих країнах гроші скеровуються на підвищення соціального рівня своїх громадян, олігархи перебувають під суворим контролем і не можуть влаштовувати футбольний бенкет під час чуми, тоді як робітники на їхніх заводах працюють за копійки чи одержують зарплату із затримками. За великим рахунком багатомільйонні бразильці для футбольних клубів олігархів купуються за гроші злиденного українського народу. А ми ще цьому і радіємо на трибунах стадіонів чи перед телевізором.<br /><br /> Чи варто цьому радіти? Україні потрібні не окремі (Боже борони, ще й допінгові) рекорди "великого спорту", а масове здоров'я наших громадян. Система фізкультури в державному масштабі, а не окремі чемпіони на тлі кволої і хворої молоді.<br /><br />Підготував<br />Артем Головенко http://sd.net.ua/2011/05/02/kromvelya-na-nix-net.html Я не мечтаю, что появится новый Оливер Кромвель, который отрубит голову английскому королю или королеве. Мои мечты гораздо проще. Я мечтаю о времени, когда сексуально-семейные мелочи некой английской семейки из Букингемского дворца перестанут быть главной новостью украинского и российского телевидения КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Mon, 02 May 2011 15:48:21 +0300 «Я мечтаю о времени, когда англичане смертельно устанут от лейбористов и тори и пронзят их во имя Оливера Кромвеля и уничтожат эту королевскую династию, в его честь» - вот грубый перевод текста песни одного из лучших английских певцов современности Морриси (Morrissey), записанной в начале 2000-х годов.<br /><br />Я не мечтаю о времени, англичане уничтожат свою дегенеративную династию, которая интересна публике, только женщинами, которых она принимает в свою семью, чтобы разбавить свою болезненную кровь. Привет принцессе Диане… Я не мечтаю, что появится новый Оливер Кромвель, который отрубит голову английскому королю или королеве. Мои мечты гораздо проще.<br /><br />Я мечтаю о времени, когда сексуально-семейные мелочи некой английской семейки из Букингемского дворца перестанут быть главной новостью украинского и российского телевидения. Меня уже до смерти достало, когда включая телевизор или заходя на новостные интернет-сайты, я неизбежно бьюсь глазами о новости грандиозного мирового масштаба – «Ах, для свадьбы плешивого принца, покрасили в красивый темный цвет его «Бентли»». Или - «Ах, для Кейт и ее семейки придумали фамильный герб, имея который ей будет не стыдно спариваться с королевичем!». Ну а новость, о «тысячах простых англичан устремившихся на место первого поцелуя принца и его бабы» , заставила меня биться в восторженном экстазе.<br /><br />Вот пример новостного блока днем 30 апреля на одном российском ТВ-канале в субботу:<br /><br />Блок состоял из 4 основных новостей<br /><br />1-я главная новость минут на 10 – «свадьба века» принца Чарли и простой девушки. Ах, тысячи людей ночевали под местным ЗАГСОМ (англиканским храмом), чтобы увидеть «молодых».<br /><br />2-я новость, минут на 7 – Ах, Карла Бруни, жена коротышки Саркози то ли беременна, то ли не пустая брюхом. Все это обсуждалось минут 7.<br /><br />3-я новость – как бы, между прочим. Самолеты НАТО, узнав о том, что по ливийскому ТВ будет выступление Муамара Каддафи, разбомбили окрестности телецентра в Триполи. Но, не учли, что осторожный Каддафи не пришел в прямой эфир, а просто прислал видео-кассету. Сюжет занял минуты две. <br />Сложилось впечатление, что покушение западных террористов из НАТО на главу суверенной Ливии и смерть простых людей в Ливии – это просто мелкое недоразумение, на фоне грандиозной «свадьбы века» и потенциальной брюхатости, французской певички-тусовщицы, охмурившей президента-коротышку.<br /><br />4-я новость, как бы избавляясь от никому не нужной новости про бомбы, сброшенный на головы мирных жителей Триполи – про ах, поляка Войтылу, ставшего Папой Римским, которого вот-вот признают «святым».<br /><br />Даже самому ведущему новостного блока было неудобно за «набор новостей» и он пытался время от времени неуклюже иронизировать. Но суть осталась сутью.<br /><br />Мне глубоко плевать (мог бы сказать и более грубо) на стадо английских обывателей, истекающих соплями при виде плешивого Чарли. Мне не понятно одно - неужели в России и Украине нет более важных и больных новостей, чем подготовка к первому свадебному сексу двух убогих англичан?<br /><br />Это личное дело англичан, как относится к королевской семье. Да собственно, у сытой Англии возможно и в самом деле нет более важных проблем, чем переживать за то, что аристократические молодожены не смогли вовремя уехать в свадебное путешествие. Но этим пытаются «кормить» и нищее постсоветское пространство.<br /><br />Возможно, суровый пуританин Кромвель, огнем и мечем выжигавший в 350 лет назад развращенную английскую «элиту» во главе с королем, который в итоге пошел на эшафот и остался без головы, сегодня нужен вовсе не британцам, а русским и украинцам?<br /><br />Зато, представьте, какую телевизионное шоу можно было бы устроить из публичной казни? Какую многомиллиардную аудиторию можно было бы собрать у ТВ-экрана? А сколько бы стоила одна минута рекламного временив ходе телетрансляции? Голливуд умер бы от зависти...<br /><br />Антон Громыкин,<br />специально для АСД http://sd.net.ua/2010/07/27/zdes-ru-s-s-s-kij-dux.html Боксер Поветкин о боксере Кличко: "Он мне не соотечественник. Он с оранжевыми ленточками за Ющенко в свое время агитировал". Технология искусственного российского патриотизма эпохи Путина, ведущая свой отсчет с фильма «Брат-2» в стиле: «А это Вам за Севастополь!» и «Не брат ты мне!» громко плюхнулась в лужу. Да еще как! КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Tue, 27 Jul 2010 15:09:41 +0300 «Да я уже сам готов выйти в ринг против Кличко, вместо этих поветкиных и валуевых!!!!»<br />Крик души российского болельщика на одном из боксерских форумов<br /><br />Легендарные три богатыря - вечный символ России. Смотрят богатыри вдаль настороженно – не скачет ли вдали какой басурманин? Или не дай Бог, еще хуже – бандеровец проклятый. Смотрят зорко и внимательно, главное для богатырей вовремя сделать ноги – ведь супостаты и побить витязей могут очень больно…<br /><br />Технология искусственного российского патриотизма, ведущая свой отсчет с фильма «Брат-2» в стиле: «А это Вам за Севастополь!» и «Не брат ты мне!» громко плюхнулась в лужу. Да еще как!<br /><br />История украинско-российской дружбы пополнилась еще одной яркой страницей. На этот раз – в сфере профессионального бокса. Ближайшие 2-3 месяца сразу три украинских боксера должны были встретиться с тремя российскими бойцами. З0 июля в Екатеринбурге - Александр Дмитриенко против россиянина Дениса Бахтова, 11 сентября во Франкфурте - Владимир Кличко против Александра Поветкина, а так же было громогласно объявлено о договоренности относительно боя Виталий Кличко и Николая Валуева. Валуев подтверждал в СМИ информацию, о том, что потеряв чемпионский пояс, он уже готов отказаться от заоблачных гонораров и выйти в ринг против украинца за вменяемые деньги.<br /><br />Такая вот битва три на три. В итоге, все российские три богатыря, как один «соскочили» с противостояния с украинцами. Уже сами российские болельщики открыто обвиняют своих тяжеловесов в трусости. Ибо невозможно скрывать нескрываемое.<br /><br /> По справедливости, относительно ситуации боя Бахтов - Дмитриенко сказать что-то трудно, официальная версия россиян – травма боксера, а немецкая пресса подозревает, что команда Бахтова просто не потянула финансовые обязательства, связанные с организацией боя. Говорить о трусости Бахтова было бы сейчас нечестно.<br /><br />Что касается Валуева – здесь так же можно поспорить: что именно мешает выйти на ринг Николаю – трусость или жадность? Общественное мнение, однако, склоняется в сторону трусости – хотя Валуев и аргументирует свой отказ от боя недостаточным гонораром, любой, кто следит за новостями бокса, знает – таких денег, которые ему предлагают братья Кличко, россиянин не видел никогда в своей карьере.<br /><br />Ну да Бог и с ним, с этим Валуевым. Несмотря на свои кинг-конговские габариты он меркнет на фоне Русского Витязя и Белого Льва Александра Поветкина.<br /><br />Чем интересен Поветкин? Вовсе не своей боксерской карьерой. В свои 31 год не побив ни одно более-менее серьезного соперника, кроме американца Эдди Чемберса, россиянин благодаря ловкости своих менеджеров умудрился стать обязательным претендентом на бой за звание чемпиона мира по версии Международной боксёрской федерации (IBF). Но вот тут-то и выяснилось, что биться предстоит не с каким-нибудь очередным «мешком» (откровенно слабым бойцом из 2-й сотни рейтинга), а уже с настоящим боксером – Владимиром Кличко. В итоге, команда Поветкина сделал все, чтобы бой не состоялся в течение целых трех лет. В 2008 году, Поветкин якобы зацепился за корягу и травмировался во время пробежки в лесу. В 2010-м Кличко обвиняли в нежелании проходить надуманные дополнительные тесты на допинг, после того как Владимир согласился и на это раздались вопли о неправильных перчатках Кличко и «рабском контракте» для россиянина – компания К-2 отказалась за свои деньги оплачивать отель и страховать здоровье Поветкина. Видимо, избивая россиянина, Кличко должен был иметь в виду, что страховка-то оплачена из его денег…<br /><br />В общем, чисто боксерскую сторону дела, любой желающий может изучить на любом из многочисленных боксерских сайтов – если коротко: уставшая от фокусов поветкинской команды IBF лишила того статуса официального претендента, а сам Поветкин получил заслуженные комплименты от российских болельщиков открыто называющих его трусом. <br /><br />Трусость – это грех, по крайней мере для боксера. Нам же Поветкин интересен совсем в другом качестве. Его образ раскрученный пиарщиками в российских СМИ – это образец всех тех нелепостей всех тех образов и технологий, на которых пытается сегодня строиться казенный патриотизм в Российской Федерации. Опять-таки речь идет не о спортивном аспекте, ну принято у боксеров кричать друг другу в стиле: «Я его буду ломать, падлу!!!». <br /><br />Речь идет об идеологическом антураже. Собственно этот факт и делает эту тему для нас интересной, ведь бокс сам по себе спорт индивидуальный и вносить сюда национальную окраску просто некорректно. Однако, в данном случае это произошло и некуда от этого не деться.<br /><br />Политику, естественно, внесла российская сторона. В одном из интервью со светской тусовки «надежда русского бокса», которую раскручивают в РФ не иначе как «Русского Витязя», отличилась политически грамотным заявлением в духе эпохи и упомянутого фильма «Брат». Поветкин дал мощный отлуп «оранжевой чуме» в интервью со светским репортером. <br /><br />Вот собственно сам [http://www.fm-tv.ru/muz_news/2991/view]диалог[/url]:<br /><br />Репортер: - К бою с Кличко готовитесь? Чтобы победить, наверное, надо воспитывать в себе ненависть к противнику? А Кличко в России почти свой. <br />Поветкин: - Он мне не соотечественник. Он с оранжевыми ленточками за Ющенко в свое время агитировал.<br /><br />«Не Брат он мне!» - все в канонах жанра и упомянутого выше фильма «Брат». А если бы Саше удалось бы набраться храбрости и выйти в ринг и уж тем более удалось бы ненароком зацепить перчаткой украинца, то он наверняка после каждого попадания выкрикивал бы: «А это вам за Севастополь!». Впрочем, решиться на бой с носителем «оранжевой чумы» Русский Витязь так и не решился. Наверное, никто его не просветил, что оранжевыми лентами боксировал вовсе не Владимир, а Виталий Кличко.<br /><br />Такие пассажи Поветкина можно было бы списать на его боксерский интеллект. Однако, они целиком и полностью вписываются во всю его пиар-кампанию. Пиар-кампания Поветкина стала олицетворением пропагандистской пошлости. Здесь есть полный набор. Вся та мешанина, которую навязывает сегодня российская пропаганда. Здесь вам и советские десантники, и водка с икрой, и девки в гимнастерках и сам Поветкин в барской шубе. Намешали даже православный монархизм с языческим божеством Сварогом, под песню о внуках которого россиянин выходит в ринг. Радует лишь то, что сами российские болельщики воспринимают все это в основном адекватно…<br /><br />Вот собственно и сами образцы российского агитпрома во всей его красе…<br /><br />Православная монархия<br /><br /><br /><br /><br />Gott mit uns, пардон, «Мы русские, с нами Бог!»<br /><br /><br /><br /><br />Девки, пилотки, гимнастерки, водка и шуба. А где же медведь?<br /><br /><br /><br /><br />Опять девки. Теперь в Гамбурге<br /><br /><br /><br /><br />Ну и Триумф Духа – десант, Сварог и просто без слов…<br /><br /><br /><br />В полностью современном духе, велась и черная пиар-компания против Кличко. В СМИ, скорее всего по протекции менеджмента Поветкина, возник некий профессор психиатрии Виноградов, который проанализировав внешний вид Кличко, пришел к заключению, что чемпион является «неадекватным психопатом, за которым нужно следить». На что язвительный российский Интернет откликнулся призывами: «Как можно Сашу выпускать в ринг с Кличко!!! Он же психопат, может Сашеньку и изувечить!!! Берегите Витязя!!!» <br /><br />В принципе, команда Поветкина на частные деньги довела до логического завершения кремлевское видение современного патриотизма. Естественно, что Поветкин стал даже большим «Русским Боксером» чем Валуев, хотя тот в отличие от Поветкина был каким-никаким, но все же чемпионом в профессиональном боксе. Русский Дух Поветкина, за счет которого он и должен был победить Кличко стал настоящей притчей во языцех среди любителей бокса – как адекватных, так и не очень.<br /><br />Поэтому, когда на тех же интернет-форумах появляются конспирологические догадки: «А может это Путин не разрешил боксировать? Как можно чтобы хохол побил русскую надежду?», то капля истины в них все же присутствует. Ведь нынешний образ Поветкина – это как раз образ той России, которую и пытаются пропагандировать миру Кремль и его подручные СМИ.<br /><br />И тем более болезненно воспринят был бы беспощадный разгром этого образа современной России на глазах у всего мира, да еще кем – каким-то «малороссом с оранжевыми ленточками». Зато слава трусливого Русского Витязя более предпочтительна, что ли?<br />Как говорил Виталий Кличко в видеообращении к Николаю Валуеву, пытаясь в очередной раз вытащить того на ринг: «Николай, хватит бояться! Быть рабом страха - худший из видов рабства. Помни об этом или же займись другим видом спорта». <br />Почему бы пиарщикам Поветкина в частности, и кремлевским пропагандистам в целом не заняться другим спортом?<br /><br />Антон Громыкин http://sd.net.ua/2010/07/08/do-chogo-nas-zobovyazuye-svitove-kino.html Щоб сподобатися нашим сусідам, ми маємо почати вести себе відповідно їхніх архетипних уявлень про нас, зафіксованих в їхньому ж кінематографі. Лише тоді, коли ми не розчаруємо всі їхні очікування – можемо сміливо розраховувати на їхню братську любов та щиру прихильність. Дивно, але їм подобається в українцях лише те, що колись лякало їхніх предків: козаки, гайдамаки, махновці, скоро будуть подобатись бандерівці. А от українців як працьовитих будівельників, збиральників полуниці, домогосподарок та повій вони недолюблюють та зневажають. КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Thu, 08 Jul 2010 04:15:11 +0300 Україна - це держава мертвого кінематографу. Ну що ж, якщо в нас немає свого власного вихователя суспільної думки, яким і є кино в його соціальній функції, то давайте орієнтуватись на те чого від нас, українеців, вимагає світовий кінематограф...<br /><br />Часто міфи впливає на свідомість і поведінку пересічної людини набагато більше, ніж історично істинна інформація про минуле. Аналогічно з кінофільмами, оскільки інтерес до них в декілька разів більший від інтересу до перевірених Держкомстатом показників ВВП. <br /><br />Домінування міфу над реальністю показове в сфері сюжетних ліній кіно. Для прикладу візьмемо історичний кінематограф наших сусідів – поляків та росіян. <br /><br />Дивно, але їм подобається в українцях лише те, що колись лякало їхніх предків: козаки, гайдамаки, махновці, скоро будуть подобатись бандерівці. А от українців як працьовитих будівельників, збиральників полуниці, домогосподарок та повій вони недолюблюють та зневажають. Але ж другий образ куди ближчий до реальності! <br /><br />Польський та російській кінематограф працює у тому ж напрямку, що й колективна свідомість (можливо, навпаки, але це не важливо). Звичайно, можна це пояснити браком власних сюжетів в певні історичні періоди, навіть у тих же росіян, яким, завдяки тому ж кіно, майже вдалося русифікувати все починаючи від князя Володимира і до перемогу у війні 1941-1945 років, але це мало що пояснює. Польські драгуни та російські стрільці також були сміливі хлопці, але фільми про них нецікаві, навіть тоді, коли за них беруться непогані режисери. <br /><br />Так, «1612» та ціла низка польських історичних стрічок провалились, тоді як «Вогнем і мечем» та «Тарас Бульба» б’ють рекорди, про них дискутують у Сеймі та Державні Думі, вони збирають непогану касу. І якби не намагались режисери відірватися від України, всі прекрасно розуміють, що такий сюжет – не важливо реальний чи вигаданий – міг бути лише в Україні.<br /><br />Багато говорять про добросусідські відносини з Польщею, і особливо з Росією, але мало хто знає про те, що це таке «добросусідські відносини», особливо з Москвою, тому в цьому напрямку нічого й не виходить. Насправді, щоб сподобатися нашим сусідам, ми маємо почати вести себе відповідно їхніх архетипних уявлень про нас, зафіксованих в їхньому ж кінематографі. Лише тоді, коли ми не розчаруємо всі їхні очікування – зараз тільки розчаровуємо – можемо сміливо розраховувати на їхню братську любов та щиру прихильність.<br /><br />Тобто, якщо ми відважимось на виклик Заходу та Сходу, якщо образ знедоленого роботяги з простроченою візою замінить образ рекетира та контрабандиста, то не варто переймайтеся про те, що про нас подумають сусіди. Більш того, саме про нас будуть згадувати та знімати фільми на цих теренах через 250 років. Не важливо чим ці авантюри закінчаться. Мазепа програв Петру І, але саме його постать притягувала Байрона, Пушкіна, Гюго, Ліста, Чайковського та Сосюру. Наполеон програв Олександру, але хто такий корсиканець на французькому престолі, і хто такий цей посередній німець на російському троні? Десятикратна кількісна перевага фільмів про Бонапарт над фільмами про Олександра, якого часто згадують лише завдяки тому ж Наполеону, яскравий тому приклад. Великий інтеграційний проект Македонського провалився, але який то був провал. Ще до цього часу Голівуд у великому боргу перед царем маленької Македонії.<br /><br />Зараз світовий кінематограф відчуває брак героїзму, тому звертається до фантастики. «Аватар» – наслідок військово-технічної переваги американців над всіма арміями світу. <br /><br />Однак ми мусимо йому допомогти, поставити йому нові сюжети, нові ролі, які будуть захоплювати уяву майбутніх поколінь. В іншому разі, історичні фільми майбутнього будуть лише про чеченців та піратів із Сомалі: «Піратами Карибського моря» в ХХІІІ столітті будуть чорношкірі сомалійці, що ганяють чесних українських моряків – нецікавих та епізодичних персонажів, потрібних режисеру для персоніфікації всього слабкого, а «Робін Гудом» та «Ганнібалом» стануть Усама бін Ладен та Джохар Дудаєв відповідно. Є деяка надія, що нам допоможе Чорнобиль, як остання глобальна подія в Україні, але цей сюжет ніколи не матиме happy end, а залишати мінорній слід у світовій кіноіндустрії аж ніяк не хочеться. (Помаранчева революція, судячи з фільму «Оранжевое небо», завершилась повним провалом, тому на неї покладати надії не варто). <br /><br />Якщо польський та російський кінематограф відповідає архетипам їхніх народів, то український відповідає нашому архетипу, тобто, його в нас майже немає. Найкращий український режисер - Параджанов. З огляду на це, дуже добре, що до влади прийшла «неукраїнська влада», адже з «українською» в нас нічого путнього не виходило починаючи з часів Аскольда і до Ющенка. Безперечно, Азаров насправді теж українець, в іншому випадку навіщо він так героїчно намагається розмовляти українською мовою? Тому найкращим для України було б запросити якусь особистість на зразок Доки Умарова чи Едуарда Лімонова. Звісно, Шуфрич, Тимошенко та Бродський також мають епатаж, але вони навряд чи зможуть повірити в щось більше ніж те, чим зараз є Україна. <br /><br />До того ж, це цілком відповідає нашій історичні традиції. Колись Русь починалася разом з варягами, а Січ починалася разом з втікачами, нова Україна почнеться чимось подібним – або в Україні з «новими людьми», або з українцями в «новій Україні». <br />І ворогом у цієї «нової України» буде «стара Україна» з її чиновниками, правоохоронною системою, парламентською більшістю, опозицією та нормативно-правовою базою. Як казав Ісус: «не вливають вина молодого в старі бурдюки» (Євангелія від Св. Матвія 9.17). Це також цілком в межах нашого мінливого національного характеру. Саме прихильник триєдиної Речі Посполитої – щось на зразок сучасного Євросоюзу – Ярема Вишневецький (українець за національністю) «гасив» козацькі повстання, коли з’являлася на світ українська нація. Одним словом, для кінорежисера майбутнього всі наші президенти, міністри та бюрократи будуть уособленням чистого демонізму. Вони, попри те, що хороші люди, потрібні для нього як виключно негативні персонажі. <br /> <br />Отже, світове кіно зобов’язує нас відповідати існуючим типам українців. Тому кожен, кому не байдужа доля світового кінематографу, має дати собі звіт, що він планує робити для того, аби забезпечити майбутнім поколінням сценаристів, режисерів, літераторів та інших митців більш-менш достойний сюжет, оскільки все, що було тут після вбивства останнього бандерівця може потягнути лише на серіал категорії Б про напіворганізований бандитизм, але тут все зроблене другосортними фільмами Голівуду та російськими стрічками кінця ХХ – початку ХХІ століття. <br /> <br />P.S. В країні перманентних невдалих реформ важко повірити, що десять сценаріїв до блокбастерів можуть мати більшу цінність, ніж сто проектів реформ. <br /><br />Олександр Куріленко <br /><br />Читайте також: Огнем и мечем. Против «комплекса жертвы» и хуторянства http://sd.net.ua/2010/05/06/pinchuk_penis_misly.html Американский журнал "Тайм" включил в сотню самых влиятельных людей мира нашего соотечественника – известного украинского олигарха Виктора Пинчука. И не куда-нибудь, а на 7-е место в категорию мировых «Мыслителей»... Ого! КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Thu, 06 May 2010 07:10:49 +0300 Способна собственных Платонов и быстрых разумом Ньютонов земля украинская порождать! Такие ликующие мысли вызвала радостная весточка из США. Известный американский журнал "Тайм" включил в сотню самых влиятельных людей мира нашего соотечественника – известного украинского олигарха Виктора Пинчука. И не куда-нибудь, а на 7-е место в категорию «Мыслителей» - людей, которые по определению журнала «формируют и изменяют мир». Ого!<br /><br />Ликование, однако, сменилось чувством горького стыда - ни один из шедевров фундаментальной мысли, которыми Виктор Михайлович одарил мир, автору этой статьи оказался неизвестен. Бросившись в библиотеку, также не удалось обнаружить там никаких следов мыслительной деятельности Пинчука. Как же так! – украинский мыслитель одарил своими разработками весь мир, и скрыл свои шедевры от соотечественников. <br /><br />Как выяснилось, одарил Виктор Михайлович все же не мир, а таки нашу многострадальную «нэньку». Статью про Пинчука для «Тайм» написал не кто-нибудь а сам «сэр» Элтон Джон, поющий активист-гомосексуалист, поведавший всему миру про достижения Виктора Пинчука: «Он создал первый в Украине крупный центр современного искусства... Поддержка, оказываемая им искусству безгранична».<br /><br />Семяизвержение культуры<br />Что же за искусство упорно продвигается Виктором Михайловичем в Украине? Любознательный поклонник новых культурных тенденций бросается в «ПинчукАртЦентр» и с разбега бьется лбом об эрегированный половой член, выставленный там Виктором Пинчуком, как образец прогрессивного искусства:<br /><br /><br /><br />Этот торчащий фалос, оказывается как бы сияющим ориентиром – это явно та самая волшебная палочка, превратившая заурядного украинского олигарха в мыслителя мирового масштаба. Безусловно, старый гомосексуалист Элтон Джон не мог не оценить такого стремления Пинчука к прекрасному. <br /><br />Неудивительно,что господин Пинчук просто не мог не стать мыслителем. Прикосновение к прекрасному (то есть к современному «искусству»), не могло не вызвать у Виктора Михайловича просто-таки извержения мыслительной активности, сравнимого разве что с извержением спермы на следующем шедевре, пропагандируемом ПинчукартЦентром:<br /><br /><br /><br />Капли спермы с данного шедевра вполне заслуживают того чтобы стать финальной точкой в исследования культурного вклада Виктора Пинчука в серую украинскую действительность. А то, что это его личный вклад сомневаться не удается. Ну мало ли, подумает кто-то из читателей – меценат создал прогрессивный культурный центр, а его менеджеры решили пошалить без его ведома. Ан нет! – половым членом из АртЦентра в лицо украинцам тычет лично господин Пинчук. Именно он руководит всем культурным процессом, о чем гордо сообщается на сайте «культурного» центра: “Пеняли и персонально Виктору Пинчуку за то, что держит руку на пульте управления, а это не принято в западных институциях — решение принимает арт-менеджмент. Однако в ситуации пока еще недостаточной развитости украинского арт-процесса, PinchukArtCentre, фактически, оказывается в ответе за все современное искусство в стране». <br /><br />В общем, за современное искусство в Украине можно не переживать – Виктор Михайлович крепко держит руку на пульсирующем пенисе этого самого «искусства», представленного в его «культурном» центре.<br /><br />Судя по всему, мировое сообщество достойно оценило старания продвинутого олигарха из Украины. Не всякий догадается притащить престарелого гомосексуалиста в детский дом, украшенный атрибутами, весьма напоминающими гомосексуальную символику. На фотографии из приюта в Макеевке легко заметить не только рояль, жену Пинчука Елену Франчук и Элтона Джона, подманивающего детишек мягкой игрушкой, но и рисунок в стиле флага цветов радуги, символизирующий гомосексуальное и лесбийское движения, висящий в правом углу. Рисовавшие его детишки (или взрослые?), видимо, просто не знали порядок расположения полосок на флаге и их точное количество.<br /><br /><br /><br />Культурная деятельность зятя бывшего украинского президента достойна того, чтобы посвятить ей не одну статью. Чего стоит один только пинчуковский телеканал «Куй-ТВ», после отказа каналу от регистрации с таким названием, его обозначили как «QTV» — и он игриво позиционируется на сайтах спутниковых телеканалов как «первый украинский канал для молодых мужчин». Увлекательнейшее зрелище…<br /><br />Спасти рядового Пинчука <br />Ну, да ладно – господин Пинчук человек творческий, Он почти художник, он так видит. Но ведь не культурой единой – Виктор Михайлович известный деятель украинской экономики, всякие евросаммиты в Крыму организовывает, так сказать «украинские Давосы». Можно предположить, что и в своем олигархическом хозяйстве господин Пинчук демонстрирует образцы европейского менеджмента – не словом, а делом. <br /><br />Как оказалось, европейские устремления Виктора Михайловича дорогого стоят. Для того чтобы спасти от краха зятя Леонида Кучмы, Виктору Януковичу и Николаю Яновичу Азарову пришлось продать Родину. Ну точнее часть Родины. Неожиданно выяснилось, что разглагольствовать в Давосе под одобрительное европейское похлопывание по плечу: «Гуд, Виктуар!», гораздо легче, чем строить Европу на подконтрольных предприятиях. <br /><br />Как сообщает издание «УкрРудПром» (см. также - Пинчуку грозят банкротством), уже в марте долг пинчуковского «Интерпайпа» приблизился к миллиарду долларов, составив 900 млн. долларов, а уже в нынешнем году Пинчук совершил дефолт по еврооблигациям. Агентство Standard & Poor’s постоянно снижало рейтинг корпорации, делая акцент на том, что ее вполне может ожидать полный дефолт уже в 2010 году. Даже выплата сравнительно небольшой суммы дохода в 8,75 млн. долларов по облигациям 2007 года стала для Пинчука серьезной проблемой и выплата по полугодовому купону была задержана на 10 дней. <br /><br />Спасти Пинчука могли только Янукович, Азаров и Путин. За сдачу Севастополя, новая украинская власть выторговала не только скидки на газ, но и спасение бизнеса Виктора Пинчука в виде беспошлинной торговли для украинских труб (фактически для «Интерпайпа») на российском трубном рынке и увеличении квот до 260 тыс. тонн. За спасение пинчуковского бизнеса Украина заплатила Севастополем.<br /><br />Умелое руководство Пинчука, привело к тому, что как и раньше, украинские трубы никому в мире не нужны кроме соседней России. А как же европейский менеджмент? Где же модернизированные по западному образцу предприятия и новые рынки сбыта, завоеванные благодаря интеллектуальным шедеврам Мыслителя?<br /><br />Как пенис в приличном обществе…<br />А вообще-то, в компании 100 наиболее влиятельных людей мира, Виктор Пинчук выглядит как, извините, тот самый торчащий пенис из «ПинчукАртЦентра» в приличном обществе. Давайте глянем – кто и за что вошел в рейтинг журнала «Тайм»?<br /><br />Вот - бразильский президент Луис Инасио Лула да Силва, который продемонстрировал всему «третьему миру» как нужно бороться с социальной несправедливостью и нищетой в государстве. А вот – Билл Клинтон за заслуги в борьбе с последствиями землетрясения на Гаити. Вот производитель высокотехнологичной компьютерной техники, топ-менеджер тайваньской компании Acer Джей Ти Ван. Рядом с ними – россиянин, художественный руководитель Мариинского театра, дирижер Валерий Гергиев. А вот еще почти сотня людей, дарящих миру чудеса техники, государственного управления, военной и демократической мысли. <br /><br />Виктор Пинчук – единственный из них кто ничего не дарит миру, а наоборот – тянет в Украину весь мировой мусор. Достойную компанию в этом списке ему может составить разве что Lady GaGа.<br /> <br />Нам же остается только поблагодарить «сэра» Элтона Джона….<br /><br />Артем Носонов,<br />специально для АСД http://sd.net.ua/2010/02/17/ukrainska_mova.html На одній кухні не може бути двох хазяйок. Чи вимагає Європейська хартія мов визнання російської мови другою державною? А також чому приклади Бельгії, Швейцарії, Канади або Ірландії – це просто спекуляція? КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Wed, 17 Feb 2010 05:13:20 +0200 Чому українська має залишатись єдиною державною мовою в Україні<br /><br />У своєму першому післявиборчому інтерв’ю перед російськими засобами масової інформації Віктор Янукович знову повернувся до мовної тематики, сказавши наступне: «Перше рішення, яке ми мусимо ухвалити, - це імплементувати Європейську хартію мов, що дасть можливість російськомовному населенню та іншим народам розмовляти рідною мовою». Як завжди у таких випадках, новому президенту забракло елементарної грамотності для професійного підходу до цього, досить-таки делікатного, питання.<br />Тут ми розглянемо найголовніші аспекти мовної політики України та спробуємо зрозуміти, чому до сьогодні українська влада, навіть свого часу Леонід Кучма, вперто відмовляється підвищувати статус російської мови.<br /><br />1.Європейська хартія реґіональних мов або мов меншин<br /><br />Зазвичай, прихильники тієї чи іншої форми піднесення статусу російської – або до рівня офіційної мови міжнаціонального спілкування (як, наприклад, у Казахстані), або офіційної мови на рівні областей (як у Німеччині або Швейцарії), або навіть другої державної мови (як у Білорусі або Ірландії) – згадують Європейську хартію, яка давно стала притчею во язицех в Україні. Притому, що сам текст Хартії мало хто читав, що є типовим для такої категорії людей. Що ж представляє собою цей документ?<br /><br />Хартію реґіональних мов або мов меншин було ухвалено Радою Європи у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Відтоді Рада Європи пропонує кожній державі, що входить до її складу, ратифікувати цей документ, що має стати засадничим для захисту національних меншин в європейських країнах. <br /><br />Нагадаємо, що Хартію відмовились підписати такі країни як Ірландія та Бельгія (приклади яких не раз згадують прихильники двомовності в Україні), а також Портуґалія, країни Балтії, Албанія, Греція, Туреччина, Болгарія та Грузія. Підписали її з вагомими застереженнями, що часто перекреслюють її значення, такі країни як Франція, Італія, Ісландія, Боснія і Герцеґовина, Македонія, Молдова та (увага!) Росія. Інші країни Європи є учасниками Хартії. В тому числі й Україна. Проте серед її учасників Україна лишається однією з небагатьох держав, що, ухвалюючи документ, не внесла до його тексту поправки, співвідносні з національною специфікою. Наша сусідка, Словаччина, повноправна учасниця Хартії, піднесла відсоток національної меншини з 10% (як у тексті) до 20%, для можливості протидії мадяризації своїх південних районів. Європейський Союз поставився до цього, як до цілком логічного кроку, що ніяк не затримує розвитку угорської меншини у цій країні. Те саме зробили Румунія та Іспанія. <br /><br />В Україні Хартія ввійшла в силу у 2006 році. Звіти української делеґації щодо її дотримання для ПАРЄ готуються щороку, і досі жодних закидів на адресу України з боку Ради Європи не надходило. <br /><br />Хартія домагається захисту та промоції місцевих мов, яким загрожує поширення державної мови, задля збереження культурної самобутності меншин. І це ставить у незручне становище захисників російської мови з двох причин.<br /><br />По-перше, прихильники російської вперто не хочуть називати її «мовою меншини». У низці східних областей під час законодавчої сваволі 2005-2007 рр. «мову меншин» з Хартії самоправно змінювали на «міноритарна мова», що свідчить або про погане знання англійської російськомовними (що погано!), або про навмисне перекручування (що ще гірше!) для можливості затвердження російської як реґіональної мови. <br /><br />По-друге, реґіональний статус мови, згідно з Хартією, зовсім не передбачає її виняткове використання, як це намагаються довести представники Партії реґіонів, оскільки чи не кожний її параграф містить вислів «без шкоди для офіційної мови держави». Реґіональна мова може дублювати офіційну мову держави, а не заміняти її. <br />Це розуміють і прихильники двомовності. Саме через те їхня політика у своїй далекосяжній меті передбачає закріплення за російською статусу другої державної, оскільки сама російська мова не підпадає під статус мови меншини (на всій території, крім Криму), ані реґіональної мови, а, якби навіть підпадала, всі вимоги Хартії в Україні давно виконано і нічим не порушуються. <br /><br />Зупинімся на трактуванні Хартією поняття реґіональної мови або мови меншин. Цитуємо:<br /><br />a) термін "реґіональні мови або мови меншин" означає мови, які:<br /><br />i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають ґрупу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та<br />ii) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови міґрантів;<br />b) термін "територія, на якій використовується реґіональна мова або мова меншини" означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій Хартії;<br />c) термін "нетериторіальні мови" означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.<br /><br />Спробуйте самі визначити, за скількома пунктами російська підходить під це означення. Російська мова в Україні є типовою «нетериторіальною мовою», оскільки російська меншина досить рівномірно розповсюджена по території України і не має місць компактного проживання. <br /><br />Намагання ж представити російську реґіональною мовою завдяки російськомовним українцям не витримують критики, оскільки російськомовні не складають окрему ґрупу і не посідають окрему географічну місцевість. Російськомовні українці живуть змішано з україномовними і часто їхню мовну поведінку дуже важко визначити, оскільки, за фактом, вони непослідовно вживають обидві мови в залежності від ситуації. Тож, підняття статусу російської мови, орієнтуючись на українське населення, автоматично утискало б права україномовних громадян у тій-таки місцевості, що суворо забороняється Хартією. Ну, а якщо, віднести до російської мови фразу про «здійснення різних охоронних і заохочувальних засобів», - то нічого, крім сміху це просто не викличе. Чи потребує російська охорони та заохочення її вживання? І як це робилося б на практиці?<br /><br />Фактично, Хартією можуть і мають право користуватись національно-мовні меншини по всій території України у межах компактного розселення: угорці, словаки та румуни у Закарпатській області, румуни та молдавани у Чернівецькій області, білоруси у Рівненській області, греки у Донецькій та Запорізькій областях, болгари, молдавани та ґаґаузи в Одеській області, кримські татари, караїми та кримчаки в Криму. Що ж до російської меншини у Криму, яка хоч якось відповідає положенням документу (хоча й наштовхується на фразу «мова міґрантів», маючи на увазі масивне заселення Криму росіянами після депортації татар), то російська мова має в автономії статус куди вищий, ніж того Хартія вимагає.<br /><br />Отож, намагання Партії реґіонів покластись на Хартію реґіональних мов і мов меншин видаються абсурдними для кожного, хто цю Хартію прочитав. Одначе, звучить гарно: «Україна не виконує Хартію»... Так отож!<br /><br />2. Чого насправді хочуть прихильники російської мови<br /><br />Відповідь на це питання здається очевидною. Проте, лише на перший погляд. Ні для кого не таємниця, що, прикриваючись Хартією, яка не має для них жодного сенсу, адепти російськості просувають ідею двох державних мов. Сам Янукович не раз говорив про це відкрито, це було виписано й у його програмі, цей пункт пропаґують відомі українофоби Табачник та Колісніченко й велика кількість інших політиків, від ультралібералів до махрових російських шовіністів. Отже, що їм потрібно у плані статусу, зрозуміло.<br /><br />А от що це означає на практиці? Дивуєшся, наскільки недалекоглядними є українці стосовно таких планів. Щоправда, заради справедливості, варто сказати, що й більшість російськомовних дуже імлисто уявляють собі наслідки «другої державної». Якщо спитати у пересічного прихильника двомовності, навіщо російській статус державної мови, то, майже запевно, почуєш у відповідь: «Щоб не було насильницької українізації!». Тобто? «Нуу, щоб фільми перекладали російською, документи були російською, телебачення там...». Так це значить, що російська буде єдиною державною! «Ну і що, яка різниця, українська чи російська!». Логіка, як завжди вбивча. Але наслідки цілком реальні. Отже, проаналізуймо, що вони хочуть:<br /><br />1. Щоб фільми дублювались російською. Це означає відкат на три роки, коли українці не мали можливості переглянути фільм у кінотеатрі українською, або й до часів перших фільмів на 1+1, коли не було можливості чути переклад українською й на телебаченні;<br /><br />2. Щоб документація була російською. Це означає, що будь-який російськомовний чиновник у будь-якому реґіоні країни матиме право приймати документи лише російською. На російську перейде все судочинство й державна адміністрація. Оскільки, за їхньою логікою, україномовний чиновник не має права відмовити російськомовному заявнику, а російськомовний чиновник має право не надавати україномовні послуги українцеві, який цього вимагатиме. <br /><br />3. Щоб телебачення, радіо, інші ЗМІ були російською. Це теж відкат до початку дев’яностих і на практиці означає десь 30% української мови на Першому і повна її відсутність на інших каналах. <br /><br />Отже, вони не хочуть двомовності. Вони хочуть одномовності. Диспропорція щодо «прав громадян» між російськомовними та україномовними у вустах депутатів від ПР просто вражає. Складається враження, що в будь-якому випадку російська матиме пріоритет у використанні. Російськомовний у Львові матиме можливість вимагати від усіх інформацію російською, а україномовний у Донецьку – звісно ні. Партія реґіонів не може навіть собі уявити, що в україномовних є права, які треба захищати! Чи має право україномовний на інформацію українською мовою, на ґазету, радіо, телебачення? Чи має право дивитись у кінотеатрі фільм українською? Чи має право вимагати в чиновника або міліціянта обслуговувати його українською мовою? Відповідь ПР проста – «ета ваши праблєми» або «ета еканамічіскі нецелісаабразна». І все. І крапка. Для них прав україномовних просто не існує. <br />Фактично, вони хочуть Білорусь. Не як країну, а як явище. Хто був у Білорусі, мене зрозуміє. Випхнути українську до рівня вказівників на дорогах та фольклорних пісень козаків у шароварах. <br /><br />Вони хочуть не другої державної. А єдиної державної. Щоб україномовні вчили й знали російську, а російськомовні не вчили української (бо це ж дискримінація!). Реальної двомовності вони ніколи не прагли. <br /><br />3. Некоректні приклади<br /><br />Прихильники «двомовності» часто наводять приклад Бельгії, Швейцарії, Фінляндії, Канади або Ірландії. Ці країни вилітають як з кулемета, одна за одною, у будь-якій дискусії про мову та демократію. Майже в тому самому порядку. І яке ж здивування охоплює адептів «єдінай неєрушимай», коли виявляється, що всі ці приклади нічого не варті.<br /><br />Бельгія, Швейцарія та Канада є поліетнічними державами. Це означає, що країни було утворено різними етносами, що, внаслідок певних політичних умов, об’єднались в одну націю. Немає «бельгійської», «швейцарської» або «канадійської» мов. У Швейцарії кожен кантон, окрім столичного округу, Фрибурґу, Невшателю та Ґраубюндену, має одну, офіційну мову, обов’язкову для вивчення та використання в публічній сфері. Оскільки Швейцарію сформовано з частин французької, німецької та італійської етнічних територій, саме ці мови є панівними на власних територіях. Але неможливо вимагати німецьомовного документу, або спілкування німецькою від чиновника, наприклад у Тічіно (італомовний кантон) тощо. <br /><br />Те саме явище зустрічаємо і в Бельгії, північний захід якої належить до нідерландської етнічної території (Фландрія), а південний схід – до французької (Валлонія). І так само безглуздо вимагати захисту нідерландської мови десь у Намюрі або Шарлеруа. <br />Чи варто згадувати, що така сама ситуація є й у Канаді, де нащадки французів живуть у Квебеку, а нащадки англійців – на решті території країни. Це – різні етноси. І це не має жодного стосунку до України.<br /><br />В Україні, на всій її території, крім Криму, українці складають абсолютну більшість населення. Україна – класична моноетнічна країна, де державотворчий етнос складає 77,8% (станом на 2001 рік, - сьогодні, ймовірно, відсоток українців становить не менше 80% населення країни). У жодній країні Європи, крім Фінляндії, Ірландії та Білорусі, за таких умов жодна мова меншини не може претендувати на статус державної. Розповсюджено таке явище лише в Африці.<br /><br />Фінляндія теж не може вважатись за приклад для України, оскільки шведська мова є офіційною в тих реґіонах, де шведи складають певний відсоток населення. В Оланді, де шведи в більшості, шведська є панівною в усіх сферах, а фінська використовується лише для офіційного дублювання написів. Те саме – у нас у Криму. В інших реґіонах, де представлено шведськомовне населення, є більш чи менш досконала двомовність. Але такої двомовності ПР не хоче. Двомовність означає подвійне написання всіх вивісок, фраз, документів, подвійне дублювання фільмів, досконале опанування обох мов чиновниками тощо. Ви уявляєте собі таке в Донецьку або Луганську? От і я ні. Решта ж території Фінляндії є одномовною – фінською. Отже, фінський варіант підходить далеко більше україномовним, аніж захисникам російської. Фінський досвід дав би можливість українцям у цілковито русифікованих східних реґіонах, діставати україномовну інформацію та вимагати поваги до своїх мовних прав. Але, підкреслюю, такий варіант ПР не підійде. <br /><br />Вони хочуть досвіду Ірландії. Так-так, саме Ірландії. Реґіонали згадують її особливо активно, враховуючи, що ідентична за мовною політикою Білорусь – занадто близько, і забагато українців можуть собі легко уявити «двомовний» рай. Тож, вирізаємо Білорусь, лишаємо Ірландію, - адже звучить так заманливо і незрозуміло. І, найголовніше, - демократично. Бо ж назвати білоруський режим демократичним навіть у Партії реґіонів не підніметься язик. Так от, ірландці, проголосивши незалежність і піддавшись на тиск англомовних, проголосили англійську «другою державною». За якісь п’ятдесят років це практично знищило ірландську (ґельську) мову, якою в сьогоднішній Ірландії розмовляють десь 5% населення у західних районах країни (золота мрія реґіоналів, як видається). Проте, навіть сьогоднішня ситуація в Ірландії, де учні всіх державних шкіл зобов’язані вивчати ірландську, неприйнятний для реґіоналів. Занадто недемократичний! Залишається Білорусь. <br /><br />Отже, як можна зробити висновок з усього вищенаведеного, російська мова ніяк не підпадає під означення реґіональної мови або мови меншин, які захищає Європейська хартія, ба більше – її права значно краще захищено, аніж цього вимагає Хартія для загрожених мов. А намагання зробити її державною у розумінні Партії реґіонів та інших поборників російськомовності має на меті лише одне – прибрати українську з офіційного вжитку в Україні, забезпечивши її відмирання (про що й заявив був колись Микола Левченко, секретар Донецької міськради). Тобто зробити з України «другу Росію». Такий варіант є надзвичайно небезпечний для українців, - і ми мусимо дуже обережно ставитись до будь-яких «демократичних» засобів, що, врешті-решт, здатні остаточно знищити надію на будь-яку, навіть мінімальну, надію на дотримання наших прав у цій державі. <br /><br />Ігор Луб’янов<br /><br />Інші статті на цю тему:<br /><br />Так существует ли в Украине проблема русского языка? http://sd.net.ua/2009/12/13/informacionnye_kandidaty.html Только один из кандидатов в Президенты ставит вопрос о информационной безопасности Украины. Остальные кандидаты полностью игнорируют этот вопрос. Либо эти кандидаты еще не доросли до уровня мышления современного государственного лидера, либо они сами опираются на поддержку информационных агрессоров из-за рубежа. КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Sun, 13 Dec 2009 16:38:08 +0200 Фрагмент выступления директора АСД Дмитрия Панько на круглом столе, организованном информационной службой «Український погляд» посвященном информационной безопасности Украины. Печатается в сокращенном виде.<br /><br />Информационную война против Украины ведется как через иностранные средства массовой информации, так и внутри самой Украины. В принципе, с этим утверждением никто и не спорит. Вопрос в другом – каким образом украинское государство намерено защищать интересы украинского народа хотя бы в собственном информационном пространстве?<br /><br />Эксперты «Агентства Стратегічних Досліджень» сделали анализ этой сложной комплексной проблемы по двум направлениям, исходя из того, что в Украине идет избирательная кампания:<br />1. Каким образом проблема информационной безопасности отображена в программах и публичных высказываниях основных претендентов на должность Президента Украины<br />2. Кто из кандидатов на должность главы государства стал главной мишенью для иностранной пропаганды? <br /><br />Результат оказался просто шокирующим. Когда эксперты АСД рассматривали ранее вопросы безопасности нашего государства в свете проблемы Черноморского флота и будущего украинской армии, то мы анализировали программные заявления каждого из основных кандидатов на победу в президентской кампании-2010. Их можно было оценивать по-разному и очень часто в негативном свете, но как минимум, был хотя бы какой-то фактический материал для анализа. <br /><br />В случае с информационной угрозой, такой анализ сделать просто невозможно – по той простой причине, что анализировать нечего. Только один из политиков ставит вопрос о необходимости защиты наших национальных интересов в сфере информации. Остальные кандидаты полностью игнорируют этот вопрос. Складывается впечатление, что для них такой угрозы просто не существует. Причин может быть две – либо эти кандидаты еще не доросли до того уровня мышления, который необходим для современного государственного руководителя, либо они сами опираются на поддержку информационных агрессоров из-за рубежа.<br /><br />Единственный кто системно работает в сфере информационной безопасности – это действующий Президент Украины. Виктор Ющенко дает однозначную оценку происходящему в украинских масс-медиа: «В інформаційному просторі України, по суті, проводяться інформаційні психологічні кампанії з тих чи інших питань, щоб дезінформувати суспільство або проводити кампанії не в інтересах нашої країни».<br /><br />Информационная безопасность – это сложный комплекс мер технического и идеологического характера. Необходимо обеспечить как техническую защиту информационных ресурсов страны, так и не допустить влияние на сознание граждан со стороны иностранных государств – через иностранные СМИ, и что наиболее опасно через свои же национальные каналы. <br /><br />Требуется комплексный подход – прежде всего, необходимо разработать концепцию информационной политики в государстве и стратегию реализации данной концепции на практике. Президентом Украины реализован важный этап в этом направлении – за последние два года СНБО был принят ряд важных основополагающих документов, главным из которых стала «Доктрина інформаційної безпеки України», которую Президент утвердил в июле 2009 года.<br /><br />Документ закладывает основу для дальнейшего развития и защиты информационного поля Украины – как противодействие информационной экспансии, так и защиту прав и свобод граждан. Отдельно предусмотрен научно-технический аспект содействия украинскому производителю телекоммуникационного и прочего оборудования.<br /><br />Тем не менее, все усилия Президента (сознательно или нет) блокируются правительством Юлии Тимошенко. Трудно не согласиться с Виктором Ющенко, который выражает свое возмущение тем что Кабмин выделяет на информационную политику всего лишь 10-12 миллионов гривен: «Я вважаю, що таким чином ми йдемо проти українських інтересів, адже, втративши контроль над інформаційним простором, ми будемо знаходитися у нелегкій ситуації, й уряд, на жаль, нічого не робить у цьому питанні».<br /><br />Усилия Виктора Ющенко в сфере информационной безопасности Украины, не остались незамеченными там, откуда собственно и исходит главная угроза нашему информационному пространству. Ни для кого не секрет, что единственная страна, которая имеет возможность, а главное – и желание влиять на процессы в Украине – это соседняя нам Россия. <br /><br />Анализ российских СМИ, а также украинских ресурсов, работающих в интересах России, показывает: единственной мишенью по которой они наносят информационные удары, является Виктор Ющенко. Если ранее, в той или иной мере критике подвергалась Юлия Тимошенко и даже Виктор Янукович (ему предъявляли претензии, что он только на словах борется за статус русского языка, как второго государственного), то сегодня негатив в их отношении стал большой редкостью. Складывается впечатление, что критика Тимошенко и Януковича теперь в России под запретом.<br /><br />Наученные печальным опытом 2004 года, российские политтехнологи стараются избегать прямого вмешательства во внутренние дела Украины, а действовать более скрытно. Таким образом, они пытаются действовать и в отношении Виктора Ющенко. Согласно информации одного из влиятельных российских изданий, Кремль решил воздержаться от публичной критики в адрес Виктора Ющенко. Знаменитое видеовыступление Дмитрия Медведева против Виктора Ющенко, сделанное им в агрессивной форме в августе этого года, привело только к росту рейтинга украинского Президента. В связи с этим, Москва пытается демонстративно игнорировать Ющенко. Однако, государственный курс лидера Украины - как внешнеполитический вектор, так внутренняя политика, вызывает у российских лидеров такое сильное желание избавиться от Виктора Ющенко, что практически сразу же после появления этого, Дмитрий Медведев в интервью немецкому журналу «Der Spiegel» открыто призвал граждан Украины голосовать против Ющенко. Кремлевский лидер заявил: «Я надеюсь, что в конечном счете у руля этого государства встанут силы, более прагматично настроенные по отношению к нашим контактам».<br /><br />В очередной раз вмешательство России привело к обратному эффекту. Рейтинг Виктора Ющенко значительно увеличился (особенно в последние несколько недель) и продолжает стремительно расти. Однако дело не только в выборах – информационная война идет постоянно и и ее мишень не просто тот или иной политик, а целые базовые ценности нашего народа и нашего государства. Более того, было бы наивно сводить информационную безопасность исключительно к политике и действиям конкретного государства. Речь идет и моральных ценностях, которые несут СМИ в общество. Поэтому подписанная Президентом «Доктрина информационной безопасности Украины» - это только первый шаг. И если на основании этого документа не будет создана полноценная система защиты, то он так и останется просто бумагой с текстом… <br /><br />Киев,<br />9 декабря 2009 г. http://sd.net.ua/2009/08/31/velikijj_gerb__diskus_trivajut.html 18 липня поточного року український Кабінет затвердив Положення про Великий Герб України. Що ж нам пропонується у якості Великого Гербу? Проектові часто закидають невідповідність до багатьох речей... КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Mon, 31 Aug 2009 03:31:49 +0300 18 липня поточного року український Кабінет затвердив Положення про Великий Герб України. Як очікується, Парламент може розглянути його вже у вересні або на початку жовтня. У разі затвердження, Україна отримає Великий Герб, який буде зображено на державних печатках, установах тощо. Для ухвалення цього останнього конституційного символу держави потрібно триста голосів, а, отже, цілком імовірно, що ця тема знов перетвориться на предмет жвавих політичних домовленостей між різними фракціями. <br /><br />Що ж нам пропонується у якості Великого Гербу? Конституція у своїй двадцятій статті (§§ 3-4) зазначає: «Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України)».<br /><br />Уряд ухвалив у якості Великого Гербу проект колективу О. Івахненка, що є доопрацюванням попередніх кількох проектів, і відрізняється від них суто косметично. Ось він:<br /><br /> <br />Проектові часто закидають невідповідність до багатьох речей: історичних символів, правил геральдики, конституційного ладу тощо. <br />У цій невеликій статті ми спробуємо обговорити найголовніші моменти критики проекту, детальніше на них зупинившись.<br /><br />Чому лев і козак?<br />Конституція, як згадано вище, чітко називає елементи Великого Гербу: Тризуб та герб Війська Запорізького (козак з мушкетом). Отже ці елементи мають бути присутні обов’язково. <br /><br />Тризуб є Малим Гербом країни і до сьогодні виконує функції єдиного Гербу. Абсолютна більшість українців сприймають Тризуб як невід’ємний атрибут української державності, поряд з синьо-жовтим прапором та гімном Ще не вмерла. Не викликає жодних сумнівів, що саме Тризуб має бути головним елементом Великого Гербу, що, зрештою, і вимагає Конституція. <br /><br />Козак з мушкетом, герб Війська Запорізького, з’явився у Конституції цілком випадково, напевне, через бажання догодити депутатам, що обурювались «невикористанням» елементів козацької символіки в офіційних державних символах. З іншого боку, можливо, це вплив Великого Гербу Української Держави (1918 р.) періоду Гетьманату. В кожному разі, обов’язковість присутності козака з мушкетом на Великому Гербі залишила авторам проектів значно менше простору для мистецької свободи думки. <br /><br />Можливостей залишалось кілька. Одна з них, часто обговорювана, - це Державний Герб 1918 року, про який ми щойно згадували. Мистецьки зображений Г. Нарбутом, Герб органічно, на думку багатьох, сполучав Тризуб та козака з мушкетом. Ось він:<br /><br /><br /> <br />Проте, ухвалити його не видається можливим з тієї простої причини, що Конституція вимагає, аби саме Тризуб був головним елементом Великого Гербу, а в цьому випадку головним елементом є саме герб Війська Запорізького. Керівництво Гетьманату і особисто П. Скоропадський, напевне, були надзвичайно зацікавлені, вивести Українську Державу у правонаступниці Війська Запорізького, таким чином обґрунтувавши династичні зазіхання Гетьмана і поставивши їх в основу самої державності. <br /><br />Ще одна можливість – це так званий «чеський варіант», який, проте, у своїй практиці застосовують кілька країн Європи (крім Чехії, - Данія, Швеція і, частково, Велика Британія). Полягає він у тому, що Малий Герб стає одним з центральних елементів Великого Гербу, що охоплює, водночас, історичні герби областей країни. <br /><br />Уряд України в екзилі розробив такий проект і для українського Гербу, проте його ніколи так і не було втілено в життя. Самі урядові структури на вигнанні, як і вся українська діаспора, зазвичай використовували у своїй діяльно простий Тризуб, без щита. Проект виглядав наступним чином:<br /><br /><br /> <br />У принципі, такий варіант відповідав би і Конституції, і захищав би історичну справедливість: Архангел Михаїл – герб Київщини і Наддніпрянщини, лев – герб Галичини, віл – герб Буковини і Південної Бессарабії, козак з мушкетом – герб Запоріжжя і, значною мірою, південно-східної частини країни, ведмідь – герб Закарпаття. Такий Великий герб органічно охоплює ідею української Соборності. Саме це можна побачити й на етикетці відомого пива, що використовує цю назву. <br /><br />Проте, автори проекту, а за ними й урядовці, пішли третім шляхом, теж можливим, і, ймовірно, найкращим. Шляхом Малого Герба у сполученні зі щитотримачами. За ідеєю, їх має бути двоє, і представляти вони можуть будь яких живих істот, що певною мірою відображають країну. Одним з таких щитотримачів, за визначенням, мав бути козак з мушкетом, що передбачено Основним Законом. Якщо козак значною мірою символізує Запоріжжя та Південно-Східну Україну, то, відповідно, інший щитотримач мав репрезентувати Україну Західну. Відповідно, було обрано золотого лева, як символ Галицько-Волинського Князівства, Руського воєводства Речі Посполитої, українців Австро-Угорщини, ЗУНР. Звичайно, конкурентів у лева бути не могло.<br /><br />Навіщо корона (вінець)?<br />Непримиренні противники проекту за свій головний арґумент використовують тезу про несумісність корони (вінця) на Великому Гербі з республіканським ладом в Україні. Дивним чином, це ті самі люди, які стверджують, що двопалатний парламент несумісний з унітарною державою або що дві державні мови в Україні – цілком нормальна практика. Цей арґумент ґрунтується на двох основних тезах: 1. Україна – не монархія; 2. У європейських країнах республіки не мають корони на гербах. («З нас сміятимуться нормальні країни!»). Якщо з першим арґументом сперечатись неможливо, то другий (як і у випадках з парламентом або мовою) – не зовсім коректний. Як завжди у опонентів національної держави. А коли одна цифра у прикладі – неправильна, неправильним є і розв’язання, правда ж? Оскільки, якщо корона є на гербах інших республік, значить, вона означає щось зовсім інше, ніж монархію, а отже, некоректним є і перше твердження.<br /><br />Розгляньмо тепер герби деяких європейських держав-республік. <br /><br /><br /> <br />Перший – Великий Герб Литви (республіка і країна ЄС), другий – Герб Угорщини (те саме), третій – Герб Болгарії (те саме), четвертий – Герб Грузії (республіка, проте ще не член ЄС). Отже, на всіх чотирьох гербах зображено корони. На Гербі Литви – корона князів Великого Князівства Литовського, на Гербі Угорщини – корона Святого Стефана і всіх угорських королів, на Гербі Болгарії – корона царів Болгарії, і на Гербі Грузії – корона дому Баґратіоні. Отже, опоненти або не знають цього (що говорить про їхню загальну підготовку) або умисне змовчують (що говорить про підготовку моральну). <br /><br />А ось іще три герби республік:<br /><br /><br /> <br />Перший – Герб Чорногорії, другий – Польщі, третій – Росії. На кожному з гербів орел коронований, а на російському – навіть тричі! Причому всі три країни, на диво, теж є республіками! Чомусь про Росію опоненти теж не люблять згадувати, зазвичай використовуючи принцип: «Що можна Юпітерові, не дозволено бику». <br /><br />Отже, твердження про те, що корона, або, радше, князівський вінець, не відповідає республіканському ладові України, слід сприймати зі скепсисом, а, може, й з іронією. <br /><br />Корона на гербі означає традиції національної державності. У такому значенні вінець князів Київської Русі, спадкоємницею якої є Україна, є виправданий і дуже бажаний. Зрештою, можна чудово зрозуміти і причини, згідно з якими він так не подобається багатьом опонентам...<br /><br />Розташування щитотримачів, девіз і зовнішня форма Великого Гербу<br />Чимало з нас бачило й альтернативний проект Великого Гербу, досить добре промальований, де лев стоїть праворуч, а козак – ліворуч:<br /><br /><br /> <br />Геральдисти мають рацію, - з погляду історичності і розташування козака і лева на історичних гербах Війська Запорізького та Галицько-Волинського князівства, козак має стояти ліворуч, а лев – праворуч. Проте, в цьому випадку, боюсь урядовці цілком обґрунтовано підуть проти геральдики, оскільки лев символізує Захід, а козак – Схід. Зрештою, величезна кількість державних гербів європейських країн побудовані з суттєвими порушеннями геральдичних правил, а деякі з них взагалі не можуть вважатись гербами з геральдичного погляду. І все тому, що правила геральдики встановлювались для родових і міських гербів до виникнення національних держав, для яких символізм має дуже специфічне значення. <br /><br />На мою особисту думку, проте, найперший варіант Великого Гербу, запропонований ще за часів Л. Кучми, був найкращим, навіть якщо і відбивав певною мірою тодішні тенденції. Проте, тенденції змінюються, а Герб залишається: <br /><br /><br /> <br />Перевагою такого варіанту є девіз. Практично, на кожному Великому Гербі в країнах Європи є девіз, який дуже міцно тримається у національній свідомості громадян країни. Так, грузини, затвердивши новий Державний Герб у жовтні 2004, виписали на стрічці національний девіз – «&#4331;&#4304;&#4314;&#4304; &#4308;&#4320;&#4311;&#4317;&#4305;&#4304;&#4328;&#4312;&#4304;» («Сила у єдності»), що дуже швидко прижилось у Грузії. <br /><br />В Україні пропонувався девіз «Воля. Злагода. Добро». Про нього можна дискутувати, але запам’ятовується легко, і є дуже виразним символом. Проте, згодом від нього відмовились. Це вже надто по-європейськи. Корона, щитотримачі, та ще й девіз. Наші політики дуже чітко відчувають ґрань між «дозволеним» і «забороненим». «Нашим» і «не нашим». Саме тому провалюються всі законопроекти про поліцію, зміну зірочок, звань, табличок тощо. На жаль. Але це тема окремої статті. <br /><br />Чи потрібен Великий Герб? <br />Чимало українців вважають, що в принципі, країна може цілком обійтися без Великого Гербу. Та й зайвих клопотів не буде. І спираються, знову ж таки, на відомий принцип: «Он європейці не мають великих гербів, і нічого!». Це теж неправда.<br />У Європі великі герби (а деякі ще й середні герби!) мають Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Грузія, Данія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Люксембурґ, Нідерланди, Портуґалія, Сербія, Чехія і Швеція. <br /><br />Не мають їх Австрія, Азербайджан, Боснія і Герцеґовина, Вірменія, Греція, Ірландія, Іспанія, Молдова, Німеччина, Норвегія, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Хорватія, Чорногорія та Швейцарія.<br />Такі країни, як Білорусь, Італія, Македонія, Франція та Туреччина взагалі мають герби, що не відповідають жодним правилам геральдики. <br /><br />Відсутність Великого Гербу передбачається і пропонованим Президентом проектом Конституції, який винесено на національне обговорення. <br /><br />На наш погляд, існування Великого Гербу виправдано і потрібно. Головна вимога при цьому – чітко розподілити сфери вживання Великого та Малого Гербу України, а цього, як завжди, і не буде зроблено. <br /><br />Одним словом, Герб прийнятний, але ще не прийнятий. Сподіваймось, Парламенту вдасться таки закрити багатостраждальну двадцяту статтю у вересні. <br /><br />Ігор Луб’янов http://sd.net.ua/2009/08/10/ad_kak_antikrizisnaja_mera.html Финансовый кризис становится темой фильмов ужасов. Ведь никто никогда и не утверждал, что банкиры попадают в рай. Проклятия ипотечных заемщиков, выброшенных банкирами на улицу утащат их в ад… КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Mon, 10 Aug 2009 02:10:33 +0300 В июле, на экраны вышла кинокартина, снятая в жанре «фильма ужаса». Однако, по своей сути она имеет большое социальное значение. В том числе и для Украины, которая впервые столкнулась с тем, что Запад проходил уже много лет назад. <br /><br />Американский режиссер Сэм Рейми, специализирующийся на фильмах ужасов и снявший трилогию про Человека-паука, создал новую картину - «Затащи меня в ад». <br /><br />Молодая девушка Кристина работает в банке, в отделе предоставления кредитов. Однажды к ней приходит старая женщина, которая просит отсрочить выплату по ипотеке дома. Неуступка со стороны банка означает для неё – цыганки с фамилией Гануш – насильственное выселение. Старуха готова погасить задолженность позже, после того как решит проблемы со здоровьем. Но Кристина отказывается предоставить отсрочку, уже третью на тот момент, и это согласуется с правилами банка, нарушать которые из-за клиента девушка, думающая о карьере, не хочет. Но цыганка после испытанного ей унижения не остается в долгу, она проклинает Кристину. Девушке начинает мерещиться злой дух, который превращает её жизнь в кошмар. Экстрасенсы, к которым обращается за помощью Кристина, пробуют различные способы снятия порчи, но это не помогает. Ситуация осложняется тем, что девушке отмерено лишь три дня до того момента, когда демон заберет её в ад. Цыганка же умирает, перечеркнув этим возможность простить банковскую служащую, сняв порчу. Остается последний выход – подарить кому-нибудь проклятый предмет, владельцем которого являлась Кристина, чтобы злой дух забрал вместо нее другого. Девушка решает вернуть этот предмет – пуговицу – обратно цыганке, для чего разрывает могилу на кладбище. Однако по ошибке она возвращает мертвой старухе не пуговицу, а монету. На следующее утро злой демон забирает девушку в ад. <br /><br />Тема финансового кризиса в ближайшие годы польется на экраны большим потоком, заменив собой такую недавнюю продукцию на тему культа денег и потребления, как «Шопоголик» и «Интернэшнл». Кино достаточно инертно в своем предмете, и сценаристы пока только оформляют новоиспеченную тему в сюжеты будущих картин, выждав какой-то срок и заодно удостоверившись в её стойкой актуальности. <br /><br />«Затащи меня в ад» не является стопроцентным фильмом на тему финансового кризиса, но он затрагивает в своем содержании те процессы, которые в итоге к нему и привели. По анализам финансистов, одним из главных факторов сегодняшней плачевной ситуации стал кризис невозврата долгов по ипотечным кредитам в США. Ещё в 2006-м невозвраты долгов в этой сфере достигли 13%. Так как среднестатистическая американская семья меняет город как место жительства каждые семь лет, то рынок ипотечного кредитования более чем существенен для экономики. В том же 2006-м общая сумма ипотечных облигаций была 6 триллионов дол. при государственном долге 8,8 трлн. дол. При этом получить кредит на жилье, в отличие от стран Европы, в США достаточно легко. Вкупе с агрессивной рекламой, борющейся за привлечение клиентов, и сулящей горы прибыли от последующей перепродажи, так как цена жилья постоянно росла, ситуация привела к тому, что образовались пирамиды, которые неизбежно должны были однажды рухнуть. <br /><br />В 2005-м почти половина оформивших покупку дома по ипотеке не имела средств на выплату первого взноса. Сейчас ситуация осложнилась тем, что цены на жилье упали, а заемщики платят по старым ставкам, порой значительно превышающим нынешнюю коммерческую стоимость жилья. В итоге, на фоне увеличения уровня безработицы, все больше жителей оказываются перед фактом выселения из собственных домов. Банки, при этом, могли бы уменьшить процентные ставки по кредитам, но они на это не идут, надеясь в числе прочего на государственные дотации. <br /><br />Старуха-цыганка из фильма Рейми – это обобщенный образ заемщика по ипотеке, испытывающего временные трудности, гипертрофированно апеллирующего к милосердию и наделенного отталкивающей внешностью и повадками. Предельно политкорректно выбрана национальность, в данном случае она прибавляет уважения к персонажу – цыганам в хрестоматийном представлении не характерна оседлость. Банковская служащая вполне могла продлить срок выплаты кредита, чем она успешно и занималась, но в отношении крупного предприятия, для которого Кристиной была разработана специальная схема реструктурирования задолженности. Желание помочь крупному бизнесу, но не простому гражданину-заемщику – одна из важных сторон банковской сферы, демонизируемая в картине. Подобное восприятие населением процессов в финансовой области бытовало и в 30-е годы. Тогда люди считали, что за Великой депрессией стоит крупный капитал, обогатившийся на общем горе. Такая точка зрения, кстати, обозначена в другом новом фильме – «Джонни Ди». Главный герой – грабитель банков Джон Диллинджер (Джонни Депп) – обретает популярность на основе того, что, якобы, мстит им за наживу на людях. В одном из эпизодов, человек, случайно оказавшийся в момент преступления в банковском помещении, выкладывает перед грабителем свои деньги. «Я не отнимаю ничего у простых людей. Я беру только у банков», – парирует Джон Диллинджер. <br /><br />Великая депрессия 1930-х годов потрясла устои американского государства, подкосив часть своих граждан не просто в фигуральном смысле. Безработица в 1933-м достигла 25%, доселе считавшиеся образцовыми граждане стреляли в представителей власти, некоторым виделся призрак коммунизма. Общество, веками жившее по христианским заповедям, трансформировало обрушившиеся на себя беды в доступных для своего понимания формах, в том числе нашедших выход в кинематографе, пережившем в те времена подъем. <br /><br />Дэвид Дж. Скал в своем исследовании о хорроре связывает появление зомби в фильмах начала 30-х с армией безработных. Исследователь указывает на схожесть походки у живых мертвецов с потерявшими достоинство людьми, стоящими в очередях за бесплатным питанием. Также Скал характеризует героя Бела Лугоши из фильма «Белый зомби», как «зеркало всеобщей депрессии». В 1939-м году выходит роман Джона Стейнбека «Гроздья гнева», ставший хрестоматийным по теме Великой депрессии, название которого в христианской традиции означает божье наказание за развратность нравов. Спустя семьдесят лет режиссеры Голливуда продолжают связывать 30-е с активизацией темных сил. Главный герой фильма «Нефть» вылезает из шахты со сломанной ногой, словно дьявол из преисподней, становится могущественным в период Великой депрессии и тогда же убивает своего врага – пастора. <br /><br />Сэм Рейми в своей новой картине продолжает традицию демонизации сил, в данном случае работников финансового поля, по мнению населения, ответственных за наступление трудного времени. <br /><br />В картине Рейми очень тонко обозначена тема Великой депрессии и её связь с событиями, происходящими в настоящем. Связующим элементом служит монета 1929 года, обнаруженная Кристиной в банковском хранилище. То, что эта монета хранилась в банке со времени начала Великой депрессии, говорит о том, что банк выжил после этого разрушительного процесса. Как известно, в то время банки банкротились тысячами и остались только самые хищные, которым позже народная молва приписала роль зачинщиков кризиса, попутно обогатившихся на общем горе. Монету Кристина передает своему молодому человеку, сыну богатых родителей. Девушка, вышедшая из низов и отвергнувшая связи с семьей, своим жизненным путем и карьерой старается заслужить право стать невестой своего молодого человека, а также соответствовать в будущем уровню его круга. <br /><br />Монета, будучи перепутана с проклятым предметом – пуговицей, несет в себе ту же темную составляющую, так как на ней, сохранившейся в хранилище после Великой депрессии, жизни тех же безработных, кончавших жизнь самоубийством, будучи не в состоянии платить за квартиру в начале 30-х. Попытка возложить ответственность за злодеяние на старуху, вернув ей проклятый предмет, превращается в акт передачи той монеты 1929 года. С точки зрения банковской этики, можно посчитать, что долг возвращен, но какой толк от этого мертвой старухе? <br /><br />Перед сошествием в ад Кристина говорит своему молодому человеку: «Я могла продлить кредит. Но я поступила по-другому. Это было моё решение». С точки зрения устава банка, всё было по букве, но с точки зрения человеческой этики – все привело к аду. Собственно, на разногласии двух этих этик фильм и был построен. Никто и не утверждает, что банкиры попадают в рай.<br /><br />Алексей Юсев<br />Источник: russ.ru http://sd.net.ua/2008/04/25/ukranske_tb_proti_ukransko_derzhavi.html Популярний телеканал підсилює ціннісний розкол і транслює цей розкол на величезну аудиторію. Одна програма нав'язує нам ідею про те, що в нас різні герої і цінності, і що українці не можуть об'єднатися навколо них, друга програма ненав'язливо запитує: - То, може, нам мирно розділити країну? КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Fri, 25 Apr 2008 06:40:39 +0300 «В інформаційному просторі України, по суті, проводяться інформаційні психологічні кампанії з тих чи інших питань, щоб дезінформувати суспільство або проводити кампанії не в інтересах нашої країни"<br /><br />Виктор Ющенко, Президент Украины<br /><br />Війна відкрита...<br /><br /> Інформаційну війну проти України далі не можливо не помічати, і про це вже відкрито багато хто говорить, навіть сам Президент. Однак особливо скандальним є той факт, що ця війна проти нас ведеться з використанням саме українських ЗМІ. <br /><br />Мова йде не про ідіотські серіали російського виробництва, такі як, скажімо, "72 метри", де моряків Чорноморського флоту, які прийняли українську присягу в момент розпаду СРСР, зображено зрадниками і негідниками? До речі, наприкінці 2007 року зчинився навіть невеликий скандал – виявилося, що цей фільм транслювався у потягах та електричках "Укрзалізниці". <br /><br />Добре ще, українське ТБ не показало нам у якості "шедевру світового кіно" ще один опус від російського агітпропу про «тупих зрадників хохлів – "Автономку". Утім, це не означає, що українці не могли його подивитися. Автор цих рядків мав сумнівне задоволення спостерігати "Автономку" у Києві завдяки одній з кабельних мереж на лівому березі столиці.<br /><br />Але такі серіали небезпечні. Вони розраховані на російського обивателя, якого потрібно відвернути від внутрішніх проблем самої Росії. Йому потрібно показати "невдячних хохлів", через яких (а через кого ж іще?) росіяни живуть так бідно. І це при тому, що РФ має найбагатші запаси газу і нафти. В Україні ця телевізійна маячня викликає зовсім іншу реакцію. Після її перегляду кількість прихильників вступу країни до НАТО в Україні тільки збільшиться. <br /><br />Справжня інформаційна війна ведеться зовсім іншими засобами...<br /><br />... і війна таємна<br /><br />Набагато небезпечніші зовсім інші – приховані технології, використовувані проти української держави на українських-таки телеканалах. Для ілюстрації візьмімо хоча б приклад популярної передачі "Свобода" Савіка Шустера на телеканалі "Інтер".<br /><br />Програмі Шустера давно дорікають за провокаційність і маніпуляції репрезентативними опитуваннями глядачів, а отже, й маніпуляції суспільною свідомістю. Про це казали ще 6 років тому у Росії, де «Свобода слова» Шустера й починалася (див. нижче у додатку до статті).<br /><br />Крім того, сам факт, що українська політика скидається на дурний фарс і балаган, теж не працює на благо країни. Утім, це діло таке – хто винен українським політикам, що вони дурні і смішні? Мова йде про інше. Як ілюстрацію можна привести програму "Свобода" від 4-го квітня цього року.<br /><br />Цю передачу було присвячено результатам самміту НАТО, на якому Україні було відмовлено в участі в програмі приєднання до оборонного альянсу. Як і зазвичай, гостям у студії було запропоновано проголосувати за кілька варіантів щодо майбутнього країни – "Вступ до НАТО", "Союз з Росією", "Нічого не змінювати" і ще декілька. І серед цих варіантів був і такий: "Мирне розділення країни". Цей варіант набрав усього 1% голосів, але річ не у відсотках, а в тім, що такий варіант озвучується центральним загальнонаціональним телеканалом. Важливо те, що така можливість допускається в принципі. <br /><br />Інформаційна війна ведеться за правилами "молекулярної агресії", повільно, непомітно і ненав'язливо – спочатку в голови громадян посіяли одну бацилу сумніву, потім другу. Сьогодні усього 1% охочих зруйнувати державу? – а завтра нам покажуть 2%, післязавтра – 3%. Сьогодні кажуть: <br /><br />- Може, нам розділити країну мирно? Ні? Всього 1% "за"? Як добре! <br /><br />а завтра почнуть вселяти думку: <br /><br />- Розійдімося мирно, поки не пізно <br /><br />Телевізійні маніпулятори нікуди не поспішають. Українців непомітно готують до сприйняття таких ідей, щоб вони видавалися чимось абсолютно нормальним, і люди до них звикали. <br /><br />Технології "молекулярної агресії" відпрацьовані вже давно і досконало. Саме за цими технологіями було зруйновано СРСР. Пам’ятаєте, як спочатку, на першому етапі "перебудови", казали: "Ленін був хороший, однак лиходій Сталін спотворив його ідеї!" Потім, коли суспільну свідомість було підготовлено, почали громити і самого Леніна. Так відбувалось і у сфері історії, ідеології та економіки. Тут не йдеться про достоїнства чи жорстокість радянського режиму, а про самі інструменти "інформаційної війни", що, як сокира – може бути знаряддям творення, а може стать й інструментом убивства.<br /><br />Приклад програми, про яку йде мова – що це? Звичайна безвідповідальність і бездумність? Але Савік Шустер – справжній професіонал, який уміє маніпулювати настроями і вправно проводити потрібну лінію…<br /><br />До того ж є ще один проект його команди, який не може не викликати здивування. Ідеться про проект "Великі українці". Здавалося б, що в цьому поганого? Люди дізнаються нове про свою історію і сучасників, популяризуються досягнення українців. Однак насправді така програма тільки підсилює напругу і розкол у суспільстві. Для одних Степан Бандера герой, а для інших – злочинець, а Володимир Щербицький –навпаки. Популярний телеканал підсилює ціннісний розкол і транслює цей розкол на величезну аудиторію. Одна програма нав'язує нам ідею про те, що в нас різні герої і цінності, і що українці не можуть об'єднатися навколо них, друга програма ненав'язливо запитує: <br /><br />- То, може, нам мирно розділити країну?"<br /><br />Президент України має рацію, говорячи про те, що проти нас ведеться інформаційна війна. І приклади з антиукраїнськими кінострічками російського виробництва, про які йшла мова – не такі образливі. З них можна просто посміятися. Страшніші технології приховані – оце і є справжня війна, інструментами якої стають українські ж ЗМІ.<br /><br />Такі статті прийнято закінчувати питанням: "Куди дивляться і що роблять СБУ, РНБО та інші шановні органи?" Тільки питання це однаково зависне у повітрі. До того ж відповідь і так усім нам відома.<br /><br />Агентство Стратегічних Досліджень<br /><br /><br />P.S. Фрагмент статті "Свобода слова" в понимании телевизионных манипуляторов» («Русский журнал», 20.02.02 )<br /><br />Передача, задуманная как идеологическое оружие, интересна прежде всего своей организацией. Лукавство ее заключается в названии и в претензии на определение народного мнения. "Свободы слова" в программе нет. Она "ограничена временем и мной", - повторяет ведущий С. Шустер. Так что уместнее называть передачу "диктатура Шустера", имея в виду, разумеется, что и он не является самостоятельной фигурой. Когда Шустера ловят на его диктаторских приемах, он сердито обрывает: "Нет у нас диктатуры". Конечно, либералу надобно рядиться в демократические одежды. "Мы пытаемся понять отношение общества". Где же общество? Шустер не опускается до банальных телефонных опросов, которыми сейчас балуются все каналы, формулируя вопросы в пользу своего взгляда на вещи. Нет, бери выше - сформируем свой народ: "Благодаря нашей тест-группе мы поймем, что поддерживают люди, а что не поддерживают люди". Вроде бы тест-группа собирается случайным образом. Да только каждый наблюдатель заметит, что мнение этой группы - всегда определенное, с начала до конца. Какие бы аргументы ни высказывались выступающими - "судьи" соразмеряют их с заранее заказанным "мнением народным". Этот график "тест-группы" - решающий козырь в рукаве организаторов передачи. Но глядя на замысловатые графики, то и дело поговариваешь: "А судьи кто?"<br /><br />Да Бог с ними, с судьями. Важно ведь мнение умных людей, их аргументы, высказанные публично в "прайм тайм". Поэтому так важен в передаче состав основных участников. Собственно, перед нами обычное ток-шоу двое на двое. Остальные участники могут высказаться очень кратко, а в завершающей части - неприлично кратко, когда вполне разумные и интересные люди (мне довелось побеседовать с ними в кулуарах передачи, и некоторые были интереснее набивших оскомину основных ораторов) превращаются в примитивных "людей толпы". Так что "свободный" микрофон является скорее символом информационного тоталитаризма.<br /><br />В отношении основных участников действует более тонкое манипулирование. Во-первых, сам состав участников уже говорит о намерениях руководства НТВ (и руководства, стоящего над этим руководством). И здесь, как мы увидим, нас могут ждать сюрпризы. Во-вторых, Шустер оставляет за собой право прервать любую мысль в любой момент, не считаясь с регламентом. Этот фокус раскрыл С. Говорухин в передаче о смертной казни. В-третьих, если ораторам и удастся кого-то в чем-то убедить, в итоге ведущий прибегнет к мнению "народа", даже если речь идет об этом мнении в начале передачи, когда оратор еще не успел изложить цепь своих размышлений.<br /><br />Такова "свобода слова" в понимании телевизионных манипуляторов… http://sd.net.ua/2007/04/02/vognem__mechem_proti_kompleksu_zhertvi__khutorjanstva.html В українцеві з дитинства формують комплекс жертви і невдахи. Сторінки підручників просякнуті шмарклями і стогонами про те, які ми нещасні та як нас усі, кому не лінь, гнобили. Дітям на уроках літератури вбивають у голову, що наші пращури – це безкінечні скривджені життям "наймички" і "кріпачки". З усього геніального Шевченка в голові міцніше за все закарбовується "Як помру, то поховайте..." КУЛЬТУРНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ dsat1979ss Mon, 02 Apr 2007 05:52:04 +0300 "Жити потрібно неодмінно добре" – співав в одному зі своїх шлягерів Валерій Меладзе. Золоті слова. Вельми слушні слова.<br />Далеко не кожен народ гідний того, щоб жити добре. Процвітають тільки сильні та гідні перемоги нації. Такі народи мають життєву установку на успіх, внутрішній стрижень, який може називатися і виглядати по-різному. Це може бути "самурайський дух" чи "американська мрія", "німецький порядок" чи якісь лицарські традиції, котрі не стали лише спогадами (бо славне минуле саме по собі не є підставою для щасливого сьогодення), а перетворилися на складову повсякденної масової культури. Масова культура – це кузня, де виковується цей стрижень. Тому настав час поговорити про культурну політику.<br /><br />Існує думка, що людину формує навколишнє середовище. Що людина може мати від природи найкращі риси характеру, але її "заїдає середовище", й вона може сформуватися негідником і невдахою. І навпаки, якщо природженого покидька оточити добротою і створити умови для розвитку, то він стане порядним громадянином. Теорія досить суперечна, але в ній є чималий елемент правди. На формування людини з дитинства впливає її оточення – від сусіда по комунальній квартирі до міського пейзажу. Вчені давно відзначили, що народи, які живуть на рівнині, відрізняються від горян, ті, що живуть на березі моря – від лісових. Сьогодні більшість населення живе в містах. Ви помічали різницю між міською архітектурою в нас і в західних країнах? У нас переважають радянські багатопід’їздні 9-поверхівки, котрі нагадують довгі стіни. У них – багатоповерхові, спрямовані в небо вежі-стріли. Людина, яка формувалася, будучи замкненою серед сірих, обдертих 9-поверхових стін, певна річ, відрізняється від людини, котра виросла серед архітектурного пейзажу, що рветься догори.<br /><br />Чому боялися Тараса?<br />Як і в ленінські часи, кіно є найважливішим з мистецтв. Кіно і популярна музика. Тільки з їхньою допомогою ми можемо виправити помилки шкільної програми. В українцеві з дитинства формують комплекс жертви і невдахи. Сторінки підручників просякнуті шмарклями і стогонами про те, які ми нещасні та як нас усі, кому не лінь, гнобили. Дітям на уроках літератури вбивають у голову, що наші пращури – це безкінечні скривджені життям "наймички" і "кріпачки". З усього геніального Шевченка в голові міцніше за все закарбовується "Як помру, то поховайте..." Хоча сам Тарас не соромився говорити друзям:<br /><br />...вражою злою кров'ю<br />волю окропіте...<br /><br />та ворогам:<br /><br /> - А потім ніж - і потекла<br /> Свиняча кров, як та смола,<br /> З печінок ваших поросячих.<br /><br />Чому його забороняли і боялися? Не через життєписи нещасних наймичок. Боялися його козацьких характерів і гайдамацьких ножів, що освячувалися перед ударом.<br /><br />Микола Бердяєв писав про "вічно бабське" в душі російського народу, історія якого ніколи не знала такого явища, як лицарство. У нас не так. Крім київських витязів, Україна створила ще й козацтво – явище особливо цінне тим, що козаки стали такими не через народження. Вони зробили себе лицарством самі. І не плутайте запорожців з казенним російським козацтвом. <br />Колективний українець має чоловіче начало. Хоча не можна не визнати, що за останні триста років життя під спідницею матінки-Росії наш "лицар" дуже обабився. Тепер знову настала потреба в мужності.<br />Ми маємо любити життя з усією своєю чоловічою пристрастю. Саме чоловічою. Україна – страшний, сильний, чубатий козак. Годі малювати її дівчиною-кріпачкою. Краса і беззахисність лише провокують до насильства наших сусідів, які не переймаються думками про гуманізм. Годі плекати свій історичний "комплекс жертви". Досить уже мазохізму.<br /><br />Дивно, що це розуміють іноземці, а не ми самі. Тоді як наші "кіномайстри" багатосерійно розсмоктували "подвиги" Роксолани в турецькому гаремі, поляк Єжи Гофман створив неперевершений образ українського козака. Образ вийшов таким живим, палким і неприборканим, що нашим офіційним "спілбергам" до нього рости ще дуже довго. Його фільм "Вогнем і мечем" викликає бажання пишатися нашими пращурами. Польському режисерові можна багато в чому дорікати й звинувачувати його, проте козак, зображений Гофманом – це привід для гордості. А чи можна пишатися тим, що ти нащадок кріпачки?<br /><br />Цінність Майдану в тім, що він дав енергетичний поштовх, який зачепив усі сфери життя. Навіть прісна українська попса дала в ці дні тріщину, і ми почули зразки гарної і здорової агресії. Найвидатнішою піснею Майдану була навіть не "Разом нас багато", а важкий техно-рок DJ Shifer-а "Я пробив непробивні стіни. Пробиватиму знову і знову. Час прийшов".<br />Музична культура – це найпотужніша зброя мобілізації. Чи навпаки – занепаду. Згадаймо часи пізнього СРСР напередодні перебудови. В Україні, як і в Росії, місцева інтелігенція поголовно захоплюється бардами-одинаками і їхнім депресивним індивідуалізмом. Тоді як у Литві – масове захоплення хоровим співом. Потужні хори, які іноді об’єднували сотні людей, виробляли в литовцях той стрижень, що дозволив чисельно маленькому народові згуртуватися довкола обраної мети і заслужити гідне європейське майбутнє.<br /><br />Культурну політику –<br />під керівництво СНБО і СБУ<br /><br />Сучасна війна – це війна інформаційних і культурних технологій. Музика, кіно і телебачення сьогодні сильніші за танки. Культурною політикою мусить сьогодні опікуватися Рада національної безпеки й оборони та СБУ, а не сіренькі товстенькі бюрократи з Міністерства культури. На ниві культури вони умудряються робити те, на чому зламали зуби найзапекліші русифікатори – добивати українську мову. Що більшає сукупна маса складених ними указів, то ближчає останній подих нашої мови. Сьогодні одна справді талановита україномовна рок-група вартує більше, ніж усе міністерство культури. Один розумний журналіст цінніший за сотні поетів, мізки яких позапливали жиром.<br /><br />Саме вони вбили нашу національну ідею. З яких запилюжених закапелків витягли вони свої уявлення про нашу культуру? Найбезглуздіші архаїзми видавалися за традицію. Цілком серйозно вимагали фотографуватися на паспорт у сорочці-вишиванці, а солдата одягти в козацькі шаровари. З українця ліпили хохла. А потім запевняли, що цей хохол побудував піраміду Хеопса. Було й таке.<br /><br />Катастрофа, що її переживає сьогодні Україна, полягає не в поганих законах і навіть не в корумпованості й некомпетентності влади. Український народ готовий терпіти. Терпіти і прощати. Як закохана жінка. Він готовий навіть і полюбити, не вимагаючи витрачатися на квіти й шампанське. Треба тільки знайти слова, що можуть зачепити його душу. Однак слів якраз і немає. Навіть збрехати гарно не вміють.<br /><br />Банкрутство політичного і державного режиму сьогодні є насамперед банкрутством тих, хто не знайшов таких слів – обслуговуючої його місцевої інтелігенції. <br /><br />Де ти, українська інтелігенціє? Який духовний фундамент ти змайструвала за останні п'ятнадцять років? Які важливі для нас слова ти маєш? Манірність замість почуття, сумнів замість дії, похмурий сурогат замість життя. Прищ, який загордився, ніби пуп Землі.<br />Нації сьогодні потрібна не "совість", а мізки. Нам потрібні інтелектуали, а не інтелігенти. Інженери, а не мрійники. Виробники, а не імпотенти. Життя суспільства, в глибинному розумінні цього слова, визначають не політики й економісти, що метушаться на його поверхні, а ті, кого називають "інженерами людських душ".<br /><br />Має бути грандіозна за масштабами робота – рятувати те, що вціліло під руїнами. Збирати тих інтелектуалів-одинаків, які справді здатні бути стратегами і конструювати заново нашу культуру. Викидати все мертве і плаксиве. Вибирати з купи гною ті зерна, які і є справжньою українською культурою. Зробити життєвою установкою кожного українця слова рокерів з "Океану Ельзи": "Я не здамся без бою". <br /><br />Так буде.