http://sd.net.ua/ ru Исторический опыт - ASD-inform Украина: новости политики, экономики и религии, политика в Украине, обзор и анализ главных политических событий http://sd.net.ua/logo.gif http://sd.net.ua/ http://sd.net.ua/ http://sd.net.ua/2011/11/07/sovetskij-kommunizm-vzglyad-iz-xxi-veka.html Либеральный капитализм был не менее бесчеловечен, чем коммунизм. А может даже еще более жуткий и циничный. И вырос он среди прочего из работорговли и ужасных тюрем для бедняков. Да, в итоге либерализм и принявшие его народы смогли избавиться от его жутких родовых пятен и создать общество, которое является идеалом для многих. Но сколько на это ушло столетий? А советский коммунизм жил всего лишь 70 лет – это мизерный с точки зрения истории срок... Исторический опыт dsat1979ss Mon, 07 Nov 2011 12:56:35 +0200 Очередная годовщина коммунистической революции 1917 года отмечается в Украине крайне убого. Нет, речь идет вовсе не о празднествах – в конце концов, это не государственный праздник. Речь идет про общий информационный фон. Когда по всем демократическим, коммерческим и прочим СМИ катится вал обвинений против коммунизма и связанного с ним периода нашей истории, у коммунизма нет в Украине ни одного достойного адвоката. Ну не считать же такими лощенного буржуйчика Петю Симоненко (см. Сон "красных" рождает "коричневых")? Или Наталию Витренко – уже одним своим видом вызывающую желание никогда не видеть красных флагов…<br /><br />Собственно, когда слышишь про какой-то очередной «Суд над коммунизмом», то сразу возникает вопрос: «А судьи кто?». Нуждается ли коммунизм в адвокатах? Но тем не менее, есть смысл напомнить про некоторые очевидные вещи.<br /><br />Умерший слишком рано…<br /><br />Нравится это кому-то или нет, но советский коммунизм для десятков миллионов людей стал настоящим прорывом в будущее. <br />Да, для других миллионов людей коммунизм обернулся Голодомором, ГУЛАГ-ом, но разве столь любимый нами либеральный капитализм начиналась с чего-то другого? Он выросла, например, из работорговли – создатель теории «гражданского общества» философ Локк был одним крупнейших акционеров Королевской Африканской компании – компании, продавшей в Америку миллионы рабов из Африки. Днем Локк подсчитывал барыши от проданных рабов, а менеджеры его компании - расходы на покупку цепей и кандалов, а по вечерам развивал демократическую теорию «неотчуждаемых прав человека». Всего за эпоху Просвещения 18-19 веков европейцы продали почти шесть с половиной негров в Новый Свет. А при перевозке через Атлантический океан от жажды и страданий умерло до 80 миллионов рабов. <br /><br />«Вид подобного работоргового каравана возмущает благородного и чувствительного человека до глубины души. Мы видели мужчин, ляжки которых были не толще руки ребенка, видели женщин, чья иссушенная грудь болталась, словно пустая сума, на ребрах, выступающих наружу на ширину пальца. Мы видели беременных, полумертвых от изнеможения и настолько угрожающе худых, что в их чреве можно было видеть очертания еще живого ребенка» (Decken С. С. v. d. Reisen in Ost-Afrika... Bd. 1-2, Leipzig u. Heidelberg, 1869-1871)<br /><br />Либеральный капитализм вырос также из тюрем для бедных в Англии. У нас была коллективизация, колхозы и Голодомор, а в Европе было «Огораживание», в ходе которого крестьян сгоняли с земли, необходимой для пастбищ овец, обеспечивавших ткацкую промышленность сырьем. В знаменитой «Утопии» Томаса Мора есть слова: «Можно сказать, что овцы стали пожирать людей». И это не преувеличение. Согнанные с земли крестьяне умирали от голода и толпами шли в города, где за фабричные гроши так же умирали от голода, только не так быстро. Но те кто смог найти хоть какую-то работу были счастливы, что избежали «работного дома» для безработных. Работные дома – это те же тюрьмы – с карцерами, телесными наказаниями и бесплатным трудом за пайку еду.<br /><br />Либерализм был не менее бесчеловечен, чем коммунизм. А может даже еще более жуткий и циничный. Если жертвы коммунистической революции гибли в пылу войны и революционного угара первых десятилетий – можно сказать под «горячую руку», то либеральный капитализм уничтожал сограждан цинично, по европейски регламентировано и в соответствии с правом – чего только стоит один английский «закон о бедных»…<br /><br />Да, в итоге либерализм и принявшие его народы смогли избавиться от его жутких родовых пятен и создать общество, которое является идеалом для многих. Но сколько на это ушло времени? Как минимум 250 лет, а то и все 400 – смотря от какой даты вести отсчет. Навоз либерального капитализма перегнивал несколько столетий пока превратился в чернозем на котором расцвел современный Запад. Нужно ли напоминать, что перед этим европейцы ограбили полмира в своих колониях? При этом еще в 1960-х годах в США красовались таблички «Только для белых», а социальный характер западная демократия стала приобретать после того как коммунисты разгромили французов и американцев во Вьетнаме и других колониях. А самое главное – никто из серьезных западных политологов и других ученых не скрывает, что этот социальный характер западное общество было вынуждено принимать именно перед лицом социалистической угрозы.<br /><br />А коммунизм жил всего лишь 70 лет – это мизерный с точки зрения срок, по которому нельзя оценивать такую глобальную доктрину. К тому же, все эти годы СССР был вынужден обороняться то от интервентов, то от Гитлера, то от стратегов «холодной войны».<br /><br />Но даже эти 70 лет дают пищу для размышления, ведь коммунизм времен Брежнева – это уже совсем другое общество с совсем другими гуманистическими стандартами, чем коммунизм времен Сталина. И не известно каким бы стал коммунизм ,если бы у него было несколько столетий для развития как у либерального капитализма. <br /><br />Жулики от истории: вершки - «народу», корешки - коммунистам<br /><br />При этом, достижения советского строя общеизвестны. Перечислять их нет смысла, однако нужно обратить внимание на жульничество к которому прибегают противники коммунизма. Их любимый метод – это развести победы и преступления советского строя по разным сторонам. Дескать, Гитлера победил народ и могучую экономику тоже построил народ, а коммунисты в это время занимались расстрелами в ГУЛАГе и вообще – всячески мешали народу.<br /><br />Наиболее ярко это проявляется в освещении событий Великой отечественной войны, в которой якобы победил народ. Причем победил не благодаря, а вопреки коммунистам. Некто Владимир Путин пошел еще дальше и заявил, что победил даже не «советский», а именно «русский народ», который легко мог обойтись и без украинцев, белорусов, грузин и других народов, чьи дети гибли на фронтах 2-й мировой. <br /><br />Лучше всего жуликам от истории ответил российский публицист Юрий Мухин, которого и стоит процитировать: <br /><br />«Обратите внимание, как яростно либералы, даже не холуйствующие перед режимом, отстаивают идею, что войну выиграл не Сталин, а некий народ вопреки Сталину. А Сталин как мог, так этому народу и вредил, – уничтожил самых лучших маршалов и генералов, тем самым обезглавив армию, и… и… <br /><br />Я не могу согласиться и с тезисом, что войну выиграл народ, и вот почему. Были времена, когда Сталина не было, но вот народ России всегда был.<br /><br /> Тем не менее, в 50-х годах позапрошлого века не то, что войну со всей вшивой Европой, а даже англо-французский десант в Крыму, этот народ сбросить в море не смог. Сдался русский народ, согласившись отдать Турции территории и утопить свой Черноморский флот. А в начале прошлого века, этот народ не смог победить маленькую Японию и отдал ей Курилы и половину Сахалина, и, что особо оскорбительно, Япония в той войне потеряла убитыми значительно больше солдат, чем русский народ, тем не менее, именно русский народ запросил пощады. А в Первую мировую войну, всего через год из российской армии сбежал уже миллион дезертиров, хотя в союзниках у русского народа были не только Англия с Францией и США, но даже та же Япония. И русский народ с треском проиграл Первую мировую войну, отдав немцам огромные территории и миллионы пленных. Потом, отборный русский народ в составе крепких хозяев-кулаков и отчаянных казаков, во главе с доблестным дворянством, осеняемый лучшими попами, имея в союзниках 14 государств, не сумел выиграть войну у каких-то «жидов и деревенских бездельников с мастеровой пьянью».<br /><br />А в Отечественную войну? Разве это не народ сдавался немцам в плен миллионами, а потом у них в тылу ковал победу Германии, да и прямо служил в немецкой армии под флагом нынешней России? Разве это не народ драпал в Ташкент и скрывался от призыва, сотнями тысяч дезертируя из армии? Так кто выиграл войну?<br /><br />…войну с фашистами выиграли коммунисты, как партийные, так и беспартийные. Половина состава ВКП(б) погибла на фронте, с ней полегли и беспартийные коммунисты, утопив фашизм в своей крови. Не народ, а коммунисты выиграли ту войну».<br /><br />Последний аргумент антикоммунистов<br /><br />Когда у врагов коммунизма или просто недалеких людей кончаются аргументы, они стараются закончить спор убийственным аргументом: «История показала – какой строй правильный, а коммунизм рухнул из-за своих пороков». При этом забывается, что СССР не погиб сам по себе, он был уничтожен в ходе «холодной войны». Войны не равной - с одной стороны Запад столетиями грабивший полмира в своих колониях, с другой – коммунистическое государство, получившее в наследие от царской России убогую аграрную экономику и темную неграмотную народную массу. А после революции – интервенцию Антанты, выжженную Гитлером территорию и миллионы погибших.<br /><br />Говорить о том, что либеральный капитализм превосходит коммунизм, можно было бы только в том случае, если бы мы как в лабораторных условиях взяли два одинаковых государства (с одинаковым климатом, одним и тем же народом, одинаковым стартовым капиталом и т.д.) и эти два государства начали с нуля равных стартовых возможностях. Это отечал ныне покойный Александр Зиновьев:<br /><br />«Реальное коммунистическое общество существовало слишком короткое время, причем в крайне неблагоприятных условиях, чтобы делать категорические выводы о его несостоятельности. Чтобы делать вывод о том, что капитализм победил коммунизм, нужно было, чтобы противники были одинаковы во всем, кроме социального строя. Ничего подобного в реальности не было. Запад просто превосходил Советский Союз по основным факторам, играющим решающую роль в «холодной войне».<br /><br />Соревнование между Западом и СССР развивалось в изначально неравных условиях, а коммунистам приходилось вести гонку вооружений с ее колоссальными нагрузками на экономику. Как писал еще один российский известный публицист Сергей Кара-Мурза: «Мы сравниваем экономическую гонку без учета нагрузки оборонных расходов. Если же мы учтем нагрузку, то увидим как бы трех бегунов в несравнимых условиях: один (скажем, ФРГ или Япония) в легких тапочках, другой (США) в кроссовках, а СССР - в валенках, а поверх них кандалы. И если бегун в кандалах целую эпоху опережал своих соперников, значит, его сердце и мускулы работают великолепно…<br /><br />Ко многим … я обращался с вопросом: по каким критериям вы обнаружили кризис, а тем более крах советского социализма? Мне отвечали даже с возмущением: да ты что, слепой, сам не видишь? Я честно признавал, что не вижу и прошу объяснить внятно, простым и нормальным языком. Мне говорили: «но ведь крах налицо, Запад нас победил». Да, но это разные вещи. Бывает, что красавцу-парню, здоровяку, какой-то хилый сифилитик воткнет под лопатку нож, и парень падает замертво. Можно ли сказать: его организм потерпел крах, видимо, был в маразме? Сказать-то можно, но это будет глупость. Из этого еще не следует, что наш строй был здоровяком, но следует, что факт убийства ничего не говорит о здоровье убитого».<br /><br />Закончена ли история коммунизма? Трудно сказать… История нередко идет по спирали.<br /><br />Александр Полудеев http://sd.net.ua/2011/09/04/evropa-dolzhna-celovat-sandalii-rimskix-bogov.html 4 сентября - в этот день 1535 лет назад, прекратила свое существование Западная Римская Империя. Цивилизационное превосходство на котором строила свои расистские теории о "высших расах и народах" Западная Европа вплоть до Гитлера стоит на столетиях чужой античной цивилизации и она просто обязаны целовать пыль на сандалиях римских богов. Сравнивать цивилизационное соревнование восточных и западных европейцев – это все равно, что устроить соревнования по бегу когда один бегун имеет фору размером в половину всей дистанции Исторический опыт dsat1979ss Sun, 04 Sep 2011 23:52:32 +0300 Почему Западная Европа превосходит Восточную в развитии юридического права, во многих отраслях культуры и организации? Означает ли это то, народы западной части континента умнее и развитее, чем восточно-европейцы? Ведь именно на этом цивилизационном превосходстве строила свои расистские теории Западная Европа вплоть до Гитлера. И сегодня, все эти немцы и французы бахвалятся своею цивилизацией и правовой культурой, глядя высокомерно на восток.<br /><br />На самом деле Западная Европа получила все это как роскошный подарок. А со стороны Евросоюза является полным хамством и черной неблагодарностью то, что он еще не сделал до сих пор своими главными официальными праздниками континентального масштаба (и скорбными юбилеями) даты связанный с теми, кто подарил им цивилизацию. <br /><br />Как раз сегодня одна из таких дат - ровно 1535 лет назад, 4 сентября 476 года прекратила свое существование Западная Римская Империя. В этот день вождь племени герулов Одоакр принудил отречься от пурпурной императорской мантии последнего римского императора Ромула Августула. И значит, есть поговорить об этом.<br /><br />От Римской империи западные европейцы получили язык, давший им доступ к культурным и научным открытиям, финансовую, налоговую и правовую систему, культуру, государственную организацию и политическую идею. И в этом собственно ключевой момент, который объясняет - почему Запад намного развитее, чем Восток Европы.<br /><br />Народы, заселившие Европу в эпоху краха Римской империи, прибыли сюда примерно в одно время и находились на одинаковом уровне развития. Однако, развитие их пошло совсем разными путями и темпами. Эта статья не научный доклад и не перечень достижений, которые римляне оставили нам. Можно в очередной раз обратить внимание на то, что например такую развитую правовую традицию Запад имеет благодаря тому, что получили в наследство римское право – именно оно стало основой для всей юридической системы Западной Европы (кроме Англии). Вестготы, остготы, бургунды и другие народы просто переносили в свои новые королевства римское право и его основные принципы. И таких примеров множество – в культуре и политике. Нужно отметить другое.<br /><br />Ключевыми в процветании Западной Европы стали два более общих фактора.<br /><br />1-й фактор: на всем готовом. Да, восточные европейцы также соприкасались с наследием Рима. Причем, с тем же римским правом они могли познакомиться в более совершенной форме, развитой в Византии. Но в том и дело, что знакомились, а не получали автоматически – вместе с территориями Западной Европы. Ведь носители римской культуры и римского права никуда не исчезали с территорий, на которых варвары основывали свои королевства. Римская (галло-римская, испано-римская) знать входила в правящую верхушку новых государств. А вместе с ним приходили судебная система, политическое и государственное устройство (в том числе и институты и принципы демократии – пусть и в формальном понимании, но тем не менее) и культура.<br /><br />Одно дело знакомиться с чем-то как туристу или учиться чему-то у одиночного заезжего специалиста, как это происходило на Руси и совсем другое – просто прийти и взять это в готовом виде, перемешиваясь с создателями всех этих цивилизационных богатств, усваивая все это в оригинале и во всех нюансах. Да что там говорить – даже язык западные народы заимствовали у Рима, создав свои языки из вульгарной латыни.<br /><br /> При этом, даже получив такое наследство, западные «высшие расы», ныне чванящиеся своей цивилизацией, умудрились погрузиться в Темные века и средневековое мракобесие. В то время, как наши предки, не без мощного влияния греков, но в целом самостоятельно строили свою восточно-европейскую цивилизацию. Причем, настолько успешно, что Анна Ярославна, выйдя замуж за французского короля, была вынуждена так писать из Парижа своему отцу в Киев: «В какую варварскую страну ты меня послал. Здесь жилища мрачны, церкви безобразны, а нравы ужасны». Даже высшая знать при дворе короля Франции была безграмотной.<br /><br />Выйти из Темных веков Западу удалось только тогда, когда из гибнущей Византии в Италию и другие части Запада стали переселяться представители интеллектуальной элиты из восточной части бывшей Римской империи – испорченные византийщиной, но все равно несущие мощный заряд настоящего Рима и настоящей цивилизации.<br /><br />Несложно открыть школьный учебник по истории и сопоставить две даты – Ранее Возрождение (Ренессанс) начинается с 1420 года и достигает своей «высокой» формы в 1500 году, как раз тогда когда Византия вступила в этап своей гибели под натиском турок, в итоге и погибнув в 1453 году. При этом, уже не одно десятилетие из Константинополя на запад. Все это и способствовало Ренессансу, которым так гордится западная культура. <br /><br />2-й фактор: фактор формы. Даже если бы римляне не дали Западу налоговой, финансовой, юридической и даже в некоторой степени демократической системы. Колоссальное значение имеют образцы материальной культуры, оставленные ими по всей западной части Европы. Скульптуры, барельефы, фрески, арены и портики – это не просто мертвая глина, бронза или камень. Человек формируется под воздействием окружающего пейзажа. Нельзя не согласиться с этим утверждением:<br /><br />«Существует мнение, что человека формирует окружающая среда. Что человек может иметь от природы самые прекрасные черты характера, но его «заедает среда», и он может сформироваться негодяем и неудачником. И наоборот, если прирожденного подонка окружить добротой и дать условия для развития, то он станет порядочным гражданином. Теория достаточно спорная, но в ней большой элемент правды. На формирование человека с детства влияет его окружение – от соседа по коммунальной квартире до городского пейзажа. Ученые давно отметили, что народы, живущие на равнине, отличаются от живущих в горах, живущие на берегу моря – от лесных. Вы замечали разницу между городской архитектурой у нас и в западных странах? У нас преобладают советские многоподъездные 9-этажки, напоминающие длинные стены. У них – многоэтажные, устремленные в небо башни-стрелы. Человек, который формировался, будучи запертым среди серых ободранных 9-этажных стен, наверняка отличается от человека, выросшего среди архитектурного пейзажа, рвущегося вверх».<br /><br />Подробнее: Огнем и мечем. Против «комплекса жертвы» и хуторянства<br /><br />Французы, итальянцы, испанцы формировались в окружении величественных римских зданий, вокруг них было огромное количество античных скульптур и изображений. Естественно, что этот пейзаж формировал характер людей и их настроения в совокупности с римским же правом. Окружающая их форма формировала и их внутренне содержание. Нужно ли напоминать, что возрождение западноевропейской культуры началось и очень долго питалось античными сюжетами? <br /><br />Ничего этого не было у наших предков – они с нуля строили на пустынных просторах великолепные города и создавали собственную культуру. Сравнивать цивилизационное соревнование восточных и западных европейцев – это все равно, что устроить соревнования по бегу когда один бегун имеет фору размером в половину всей дистанции.<br /><br />Все вышесказанное никак не отменяет грандиозной работы и таланта западноевропейцев, заслуженно оказавшихся на вершине мира, однако абсолютно точно лишает их права чваниться своей культурой и уж тем более считать себя высшими народами. Все их достижения стоят на столетиях чужой античной цивилизации и они просто обязаны целовать пыль на сандалиях римских богов под покровительством которых создано грандиозное богатство, на котором они и создали свой цивилизационный капитал.<br /><br />И то, что они не почитают ни сегодняшний день, ни 21 апреля, день когда Ромул основал Вечный город – это проявление черной неблагодарности и хамства по отношению к своим благодетелям…<br /><br />Артем Носонов http://sd.net.ua/2011/06/20/istorichna-osvita-politika-pamyaty.html Саме середня і вища освіта є на сьогодні потужними ретрансляторами знань про минуле, модераторами історичної пам’яті нового покоління українських громадян Исторический опыт dsat1979ss Mon, 20 Jun 2011 12:38:47 +0300 Важливою складовою творення модерної української нації є конструювання національного історичного наративу та його закріплення у суспільній свідомості. У статті 11 Конституції України зазначається, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури…». Конструювання власної історії розглядається як фундаментальна потреба суспільств в контексті власної самоідентифікації. Для України конструювання «своєї» історії розглядається державою як важливе національне завдання. Держава сформувала запит на нову наукову інтерпретацію національної історії з метою оновлення поглядів на минуле України та українців, звільнення його від багатьох «чужих», ідеологічно заангажованих, а то й неправдивих, трактувань. <br /><br />Як зазначає відомий дослідник Я. Грицак, що «для сучасного українського історика – а надто того, який творить нові синтези і пише нові підручники, найважливішою метою є редефініція старої та творення нової української ідентичності». Але, створюючи свою власну історію, ми повинні з повагою ставитися до історичного минулого інших країн і навіть якщо ми маємо певні суперечливі думки щодо тих чи інших історичних подій, то повинні прагнути до налагодження діалогу з метою об’єктивного і неупередженого дослідження складних сторінок історії. З іншої сторони інші країни не повинні нам нав’язувати своє власне бачення певних суперечливих історичних подій. Як позитивні приклади налагодження діалогу щодо досягнення історичного примирення слід назвати українсько-польський діалог. Зокрема на даний час досить успішно працює українсько-польська комісія експертів з питань удосконалення шкільних підручників з історії та географії.<br /><br />Відповідно до Угоди про першочергові заходи щодо розвитку науково-освітнього співробітництва на період 2010-2012 років від 17 травня 2010 відбувається активізація роботи українсько-російської комісії істориків. Останнім часом дискутуються питання щодо створення спільного російсько-українського підручника з історії. Слід зазначити, що з професійної точки зору це досить складно зробити, так як ряд суперечливих тем, такі як Полтавська битва, Переяславська Рада, визвольна боротьба ОУН-УПА, інші, не можуть однаково тлумачитися українською і російською стороною. Відомий український дослідник, член російсько-української комісії істориків Юрій Шаповал відзначає, що ніякого спільного підручника з історії на даному етапі не варто робити. Він пропонує створити посібник для вчителів, де їм запропонувати різні підходи, наприклад, щодо оцінок Переяславської ради, діяльності ОУН-УПА, і т.д. Ю. Шаповал відзначає, що цей посібник має відповідати на ряд питань, наприклад, чому зараз в Росії таке переакцентація в оцінках образу Сталіна і який погляд на це української сторони. Тобто мова йде про допомогу вчителям щодо осмислення контраверсійних тем. Учитель буде знати, що ті тези, які він висловлює учням, не є до кінця однозначними, однолінійними, що є інші думки, інші оцінки. Але знову ж таки - це не підручник, це лише вказівки для вчителів». <br /><br />Цю позицію підтримує і директор Інституту загальної історії Російської академії наук, академік Олександр Чубар'ян, який повідомив, що ми хочемо створити зовсім не підручник, а методичний посібник для вчителів шкіл, і можливо для старшокласників. Зразком для нього може стати методичний посібник з російсько-німецької історії, який зараз готують вчені обох країн. О. Чубар'ян також зазначив, що в Україні вже видані "Нариси історії Росії", які були підготовлені російськими дослідниками і перекладені на українську мову. Потім "Нариси історії України" були переведені на російську мову і видані в Росії.<br /><br />Проблема якості шкільного підручника з історії України.<br /><br />Принципово важливе значення має політика держави у освітній сфері, спрямована на толерантне і об’єктивне висвітлення історії України, створення для навчання якісно нових підручників та методичних посібників для вищої та середньої школи з врахуванням критичних зауважень викладачів, науковців, громадськості та відповідних зарубіжних напрацювань. Саме середня і вища освіта є на сьогодні потужними ретрансляторами знань про минуле, модераторами історичної пам’яті нового покоління українських громадян. <br />Провідну роль в цьому має відігравати відповідна організація освітнього процесу. В Державному стандарті базової і середньої освіти, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України N 24 від 14 січня 2004 р., зазначається, що «викладання історичних дисциплін спрямоване на виховання в особистості рис патріота України, активного компетентного громадянина, людини з гуманістичними і демократичними цінностями». <br /><br />Саме підручник з історії зберігає статус домінуючого засобу навчання та важливого чинника формування історичної пам’яті серед молоді. Стереотипні уявлення про свій народ, його героїв та ворогів здебільшого формуються у підлітковому віці: частково – через сімейні розповіді, художні історичні твори, але головним чином – через шкільний курс історії. Процес вивчення історії у школі повинен бути підпорядкований не тільки передачі певної суми знань, а й формуванню критично мислячої особистості, вихованню законослухняного і толерантного громадянина, патріота своєї країни.<br /><br />Основний курс з історії, що викладається в загальноосвітній школі це Історія України. Слід зазначити, що Історія Української РСР викладалась в українських школах ще за радянських часів, але цей предмет вважався додатковим і був розрахований лише на 30 навчальних годин. З 1989/90 навчального року курс історії УРСР став у школах самостійним предметом. Навчальними планами на нього відводилося 102 години. З 1991/92 навчального року історія України стала повноцінним предметом, який вивчається з 5-го по 11-й класи. <br /><br />Слід відзначити, що Україна першою серед країн СНД створила повний комплект власних підручників із всесвітньої історії та історії України, що викладаються у загальноосвітніх навчальних закладах. Викладання історії в школі добре віддзеркалює сучасну ситуацію в українській історіографії, її стан, наукові досягнення, бо авторами програм, підручників та навчальних посібників є, як правило, найвидатніші історики, які займаються вітчизняною минувшиною. <br /><br />Але не зважаючи на позитивні напрацювання, проблема якісного підручника вітчизняної історії була і залишається на сьогоднішній день предметом обговорення вітчизняної науково-педагогічної, а часто і політичної спільноти. Зокрема експерт з гуманітарних питань Володимир Семиноженко зазначив, що сучасні підручники з історії занадто політизовані і цей підхід потрібно змінювати. Головне - покращити якість методичних і наукових рад, які будуть затверджувати підручники.<br /><br />В сучасних умовах до підручників з історії висуваються певні вимоги. В першу чергу підручник з історії повинен бути толерантним, об’єктивним, нейтральним та відкритим. Навколишній світ різноманітний і багатогранний, тому неможливий повний опис його під одним кутом зору та створення єдиної і вичерпної теорії всього. Відповідно і підручник з історії, щоб більш точно відображати історичну реальність, не може спиратися на єдину теорію, а повинен відображати її з різних сторін. Потрібно уникати закритого викладення минулого і показувати різнобічні аспекти, аналізуючи їх. Підручник повинен бути не стільки ретранслятором історичних знань, скільки повинен бути спрямований на формування у учнів певних компетентностей – уміння працювати з різноманітною інформацією, критично мислити, аналізувати, робити правильні висновки.<br /><br />Висвітлюючи історію нашої країни, потрібно також враховувати і відображати історії всіх етнічних груп , що проживали чи проживають на території України і всіх земель, що входять до нинішньої України, і тим самим написати спільну історію Західної та Східної України, вказуючи на їхні історико-культурологічні особливості, але ні в якому разі їх не протиставляючи. <br /><br />Грунтовний аналіз шкільних підручників історії України здійснила група університетських викладачів-істориків під керівництвом Н. Яковенко. За підсумками Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України зроблено загальний висновок про те, що шкільні підручники з історії України відповідають чинній нормативно-правовій базі (державному стандартові й навчальній програмі), однак, на жаль, не відповідають ні сучасному станові історичної науки, ні потребам суспільства[5,24 ]. Як відзначили експерти, що здійснювали моніторинґ, серед основних недоліків підручників можна виділити: <br /><br />• тиражування песимістичного уявлення про Україну як простір з безперервним – від ХІІІ до ХХ століття – «колоніальним статусом»; <br />• переважно етноцентричне бачення історії; <br />• переважання у тематиці підручників політичної та мілітарної історії;<br />• певна однобічність викладу матеріалу у підручниках;<br />• недостатня кількість нових методів та розвиваючих методик; <br />• значна політизація підручників. <br /><br />Експерти Міжнародної мережі дослідження підручників також досить критично оцінили підручники з історії вибраних вітчизняних авторів [6]. <br /><br /><br /><br />При створення вітчизняного підручника з історії України слід активніше використовувати європейський досвід, зокрема відповідні рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи. Зокрема ще у 90-х роках минулого століття Парламентською асамблеєю були схвалені рекомендації "Про європейський вимір освіти" (1111 (1989)) та "Про історію й вивчення історії в Європі" (1283 (1996)), які сприяли реалізації проектів "Історія в новій Європі" та "Викладання й вивчення історії в Європі у ХХ столітті".<br /><br /> Відповідно до цих проектів європейці впроваджували концепцію “відкритої історії”, яка в першу чергу пропагує толерантність, наголошуючи те, що несхожі (зокрема – сусідні, “історично ворожі”) культури, незважаючи на певні конфлікти між ними, постійно перебували в стані взаємопроникнення та прагнули до діалогу. <br /><br />Щодо викладання національних історій, то європейські експерти рекомендують переходити до “інтеґрованої” національної історії – з підкресленням того, що кожна новітня нація є витвором не тільки свого внутрішнього розвитку, а й формувалася під дією численних іноетнічних та інокультурних впливів. <br /><br />Пропонується посилення гуманізації історичної освіти, яку потрібно здійснювати через введення учня в атмосферу співпереживання і співчуття, зосередивши увагу не на історії воєн та соціальних катаклізмів і конфліктів (на чому досі будувалася вся європейська історія), а на “культурі миру” – на повсякденному житті людини. Значну увагу пропонується також приділяти формуванню нових методів, зокрема, наприклад використання ігрових методик має навчити учня розрізняти факт і погляд на факт, розуміти суб’єктивний характер будь-якої інтерпретації історичного феномена, події чи особи, формулювати об’єктивні і неупереджені судження тощо.<br /><br />За підсумками реалізації вищезгаданих проектів у 2001 році була прийнята Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи. (Rec (15,(2001)) «Про викладання історії у ХХІ столітті в Європі», яка рекомендувала розробити програми Ради Європи про реформи викладання історії й розроблення нових підручників і методичних посібників, зокрема в Російській Федерації, країнах Закавказзя, Південно-Східної Європи та Причорноморського регіону у рамках заходів, спрямованих розвивати і зміцнювати демократичну стабільність. <br /><br />Слід відзначити, що останнім часом відбувається активна взаємодія українських та європейських педагогів та істориків, прикладом якої є розробка Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» та представниками європейської Асоціація викладачів історії EUROCLIO навчально-методичних матеріалів з історії України на основі багатокультурного та багатоперспективного підходів у рамках проекту «Багатокультурна історія України». <br /><br />Для поліпшення змісту підручників з вітчизняної історії доцільно активніше залучати наукові українські інституції, які можуть проводити експертизу змісту підручників, зокрема Інститут історії АН УРСР, Український інститут національної пам’яті. Зокрема одним із першочергових завдань Українського інституту національної пам’яті є аналіз існуючих засобів подання історії України, перш за все шкільних підручників. <br /><br />Досить успішну роботу в цьому напрямку робоча група з моніторінгу підручників з історії України для шкіл і вищих навчальних закладів під керівництвом Н.Яковенко, про яку ми вже згадували. За підсумками IV та V Робочих нарад з моніторингу шкільних підручників історії України при Українському інституті національної пам'яті та при активній підтримці Інституту інноваційних технологій та змісту освіти МОН був створений проект Концепції та програми викладання історії України в школі, які були висунуті на громадське обговорення. <br /><br />При підготовці концепції враховувався досвід європейських суспільств, для яких пріоритетом є прагнення до громадянської злагоди та знаходження «позитивного досвіду» у сфері ліберально-демократичних цінностей – пошануванні життя та прав людини, толерантному ставленні до чужої мови й культури, слідуванні демократичним ідеалам. Використовувався також позитивний досвід російської освітньої школи, де резерв прикладів вбачають передусім в історичних досягненнях держави. <br /><br />Для покращення якісного наповнення підручників з історії слід також посилити увагу до процедури проведення Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для навчальних закладів системи загальної середньої освіти, яка викликає певні нарікання серед педагогів-істориків та представників громадськості. Рішення про підсумки конкурсу та щодо присудження дипломів I, II, III ступенів приймає колегія Міністерства освіти і науки України на підставі висновків конкурсної комісії, незалежних експертів та, у разі потреби, апеляційної комісії. Для удосконалення цієї процедури варто проводити широкі громадські обговорення конкурсних підручників, дослухатися до побажань педагогічних колективів та представників шкільного самоврядування.<br /><br />Аналізуючи проблему забезпечення освітніх закладів підручниками з історії України слід відзначити, що для активізації інтересу молоді до історичного минулого слід використовувати також і інші друковані джерела – краєзнавчі, етнографічні, археологічні, памяткоохоронні матеріали, художню література на історичну тематику. <br /><br />З методологічної точки зору і в умовах розвитку сучасного інформаційного суспільства постає потреба у створенні електронних версій посібників, які в значній мірі будуть стимулювати інтерес учнів до вивчення історії, так як в них часто використовують наочні, ігрові та розвиваючі методики. Електронний посібник повинен бути не повторенням паперового підручника, а насамперед, аудіо- та відеопомічником учню та вчителю. Він повинен містити базу історичних документів, базу біографій, словник термінів та понять з можливістю пошуку; базу графічних матеріалів (портрети діячів, ілюстрації, навчальні картини тощо); базу історичних карт з можливістю анімації та масштабування; наявність аудіолекцій (бажано — слайд-шоу з ілюстрацій та відео).<br /><br />Для формування історичної пам’яті молоді Міністерство освіти і науки проводить також ряд позакласних заходів, спрямованих на розвиток краєзнавства та культурного туризму серед шкільної та студентської молоді. <br /><br />Зокрема, для забезпечення історико-краєзнавчої роботи у Міністерстві освіти і науки була створена Всеукраїнська координаційно-методична рада з питань розвитку дитячо-юнацького туризму, краєзнавства й екскурсій (Затверджена Наказом Міністерства N 379 від 11.05.2004) головними завданнями якої є реалізація державної політики в галузі освіти засобами туризму, краєзнавства й екскурсій. Значну кількість заходів історико-краєзнавчого спрямування проводить Український державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки України. При сприянні Центру був створений Рух за збереження і примноження звичаїв, традицій і обрядів українського народу «Моя земля - земля моїх батьків», Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Краса і біль України».<br /><br />Відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України №286 від 06.04.2007 була розроблена програма проведення комплексних навчально-тематичних екскурсій з учнівською та студентською молоддю «Моя країна – Україна» (з відвідуванням визначних краєзнавчих та історичних об’єктів). Зокрема відповідно до програми проводяться такі екскурсії: «Шляхами козацької звитяги» (Луцьк – Берестечко –Пляшева), Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви», Острів Хортиця – Національний заповідник України та інші.<br /><br />На підтримку розвитку історичного та географічного краєзнавства Кабінетом міністрів України була затверджена Міжгалузева програму «Пізнай свою країну» на 2007-2012 роки (Наказ N 49/765/3027/308 від 27.08.2007). Серед основних завдань програми були виділені: залучення дітей і молоді до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, проведення краєзнавчих наукових досліджень. <br /><br />Підсумовуючи слід відзначити, що для вирішення проблем, пов’язаних з формуванням історичної пам’яті молоді, потрібно здійснити ряд заходів: <br /><br />• Доопрацювання та прийняття на рівні Міністерства освіти та науки України нової концепції викладання історії України в школі, спрямованої на гуманізацію і антропологізацію («олюднення») минулого, досягнення громадянської злагоди, з подальшим внесення відповідних змін у навчальні плани;<br />• Надання необхідної підтримки навчальним закладам для здійснення ознайомлення вчителів історії з новою концепцією викладання історії України з метою підвищення їхнього професійного рівня;<br />• Подальша розробка на рівні Міністерства освіти та науки, молоді та спорту, Міністерства з питань культури та туризму міжгалузевих Програм розвитку краєзнавства та культурного туризму;<br />• Активізація використання досягнень інформаційних технологій у освітній сфері, зокрема створення електронних версій посібників та підручників з історії України; <br />• Продовженння започаткування міжнародних (транскордонних) проектів, встановлення зв’язків та обмінів між історичними школами різних країн з метою дослідження суперечливих питань історії даних країн. <br /><br />Чупрій Леонід Васильович - кандидат філософських наук, доцент, <br />докторант відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень<br /><br />Використана література.<br /><br />1. Конституція України і основи правознавства в школі: книга для вчителя / За ред. І.Б. Усенка. — К.: Український центр правничих студій, 1999. — 354 с.<br />2.Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX ст. Київ: Генеза, 1998. – 249 с.<br />3.Итоги 2008-го: школьные учебники истории. [Електрон. ресурс] // Радио Свобода. - Режим доступу: http://www.svobodanews.ru/content/transcript/480432.html<br />4.Автор спільного підручника Алєксандр Чубар'ян: Україна в СРСР - це не тільки репресії. [Електрон. ресурс] // Українська правда. - Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/digest/2010/11/23/5593/<br />5. Шкільна історія очима істориків — науковців. Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України. К.: Видавництво імені Олеги Теліги, 2008. – 128 с.<br />6. Георгій Касьянов Підручники з історії України у світлі критеріїв Міжнародної мережі дослідження підручників. [Електрон. ресурс] - Права людини в Україні. Режим доступу: //http://www.khpg.org/index.php?id=1224504439 http://sd.net.ua/2011/02/19/analiz-dokumentov-sevastopol-ukrainskij-gorod.html В 1999 году официальное издание Российской Академии Наук опубликовало исследование с однозначным выводом: «…как это ни печально, следует признать, что в 1954 году Россия утратила юридические права на Севастополь». В 1999 году Российская Академия Наук еще могла публиковать исследования, которые основывались не на политических амбициях, а на научном анализе... 57 лет назад 19 февраля 1954 г. Севастополь как часть Крымской области вошел в состав Украины. От других городов Крымской области он отличался только тем, что его финансирование шло через голову Симферополя... Исторический опыт dsat1979ss Sat, 19 Feb 2011 17:04:52 +0200 19 февраля 1954 года был принят знаменитый Указ «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР». Обычно под эту дату (как, впрочем, и без всякой даты) определенные силы в Российской Федерации начинают муссировать тему принадлежности Севастополя. Основные аргумент – на момент Указа Севастополь был городом республиканского подчинения РСФСР и не являлся частью Крымской области. А так же утверждается, что Севастополь, как город республиканского значения финансировался из Москвы, а не из Киева<br /><br />Беспристрастную позицию, которая основывалась бы именно на исторических и правовых фактах по этому поводу встретить очень трудно. Тем более ценно, когда такие публикации появляются в официальных российских изданиях.<br /><br />В 1999 году официальное издание Российской Академии Наук (Института мировой экономики и международных отношений РАН) опубликовало исследование с однозначным выводом: «…как это ни печально, следует признать, что в 1954 году Россия утратила юридические права на Севастополь». В 1999 году Российская Академия Наук еще могла публиковать исследования, которые основывались не на политических амбициях, а на научном анализе.<br /><br />Предлагаем фрагмент исследования, посвященный непосредственно историческому и юридическому анализу вопроса о принадлежности Севастополя:<br /><br />«Севастополь: еще раз о территориальной проблеме»<br />Автор: Черкасова Екатерина Геннадьевна - кандидат исторических наук, старший научный сотрудник ИМЭМО РАН <br />Издание: журнал «Мировая экономика и международные отношения», издается Институтом мировой экономики и международных отношений Российской Академии Наук. 1999г. №9 с.108-114<br /><br />28 октября 1948 года постановлением Верховного Совета РСФСР Севастополь был выделен в самостоятельный административно-хозяйственный центр и подчинен непосредственно Москве как город республиканского подчинения (далее - ГРП) РСФСР с особым бюджетом. Именно на этом указе сторонники российской принадлежности Севастополя * основывают вывод на том, что он был выведен из состава Крымской области и потому является «российским городом на крымском полуострове». В этой связи представляется целесообразным привести этот документ полностью: «Выделить город Севастополь в самостоятельный административно-хозяйственный центр со своим особым бюджетом и отнести его к категории городов республиканского подчинения**. За несколько дней до этого 27 августа 1948 года абсолютно аналогичный указ принимается по г. Омску и т.д. При этом нигде ни слова не говорится о выделении этих городов из соответствующих областей. Более того, эти указы в отличие от указов о выделении областей или переводах их в состав других территориальных образований не подлежали утверждению на сессии Верховного совета РСФСР.<br /><br />25 октября 1948 года при Совете Министров СССР создано управление по восстановлению Севастополя, практически полностью разрушенного во время Великой Отечественной войны. 20 ноября при совете Министров РСФСР также образовано управление по восстановлению Севастополя, на которое возлагалась координация деятельности всех организаций, осуществлявших капитальное строительство и восстановительные работы.<br /><br />Поскольку при передаче в 1954 г. Крымской области в состав Украины никаких изменений в государственном статусе Севастополя не оговаривалось, то, по версии сторонников российской принадлежности Севастополя, он Украине передан не был и оставался российским городом и главной базой Черноморского флота, а экономика города замыкалась непосредственно на союзные органы в Москве, минуя Киев. Так ли это?<br /><br />19 февраля 1954 года был принят известный Указ Президиума Верховного совета СССР «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР». Указ был утвержден, как тогда и полагалось, единогласно. 2 июня 1954 года был принят закон «О внесении изменений и дополнений в статью 14 конституции (основного закона) РСФСР», которым Крымская область была исключена из списка областей, входящих в состав РСФСР. Севастополь в этих документах, действительно не упоминался. Следует иметь в виду, что в этот период шел беспрерывный передел территорий областей, краев, не говоря уже о более мелких территориальных образованиях. Как пример этой чехарды можно привести постановление от 26 мая 1953 г. «Об образовании Уфимской и Стерлитамакской областей в составе Башкирской АССР», а уже 28 апреля 1953 г. то есть менее, чем через год, было принято постановление об упразднении тех же областей.<br /><br />Итак, совершенно очевидно, что для решения вопроса о территориальной принадлежности Севастополя в настоящее время де-юре России или Украине, ключевое значение имеет ответ на вопрос о том, был ли Севастополь передан Украине в 1954 г. вместе с Крымской областью или продолжал оставаться ГРП РСФСР и после февраля 1954 г. (по крайней мере до 1991 г.)? <br /><br />Возьмем наугад сборник за интересующий нас период «СССР, Административно-территориальное деление союзных республик на 1 июля 1967 г.» (М., 1967 г.). Этот справочник, подготовленный к печати Отделом Президиума Верховного Совета СССР и, следовательно, являющийся официальным документом, называет два города республиканского подчинения РСФСР – Москву и Ленинград и два города республиканского подчинения УССР – Киев и Севастополь (сс. 1, 237 XXVI-XXVIII). Более того, в разделе «Украинская ССР» отдельно выделен «город-герой Севастополь», как «город республиканского подчинения с 1948 г.» (с. 274). Там же в алфавитном указателе на с. 551 читаем: «Севастополь г. – Украинская ССР»,<br /><br />Еще один аргумент, который обычно приводят сторонники того, что Севастополь не был передан Украине вместе с Крымской областью – это финансирование Севастополя из бюджета РСФСР, то есть непосредственно из Москвы, а не из Киева.<br /><br />Возьмем «Закон о государственном бюджете РСФСР на 1951 г.» Севастополь действительно выделен в нем отдельной строкой: Крымская область – 365932 тыс. руб.; г. Севастополь – 94824 тыс. руб. Причем, городов республиканского подчинения в то время в РСФСР насчитывалось 14 (Новосибирск, Сочи, Саратов и др.). <br /><br />Но в Законе о государственном бюджете РСФСР на 1956 г. городов республиканского подчинения по-прежнему 14, только там уже нет Севастополя и, конечно, Крымской области), а вместо него - …Красноярск.<br /><br />Совершенно очевидно, что с 1948 г. по 1954 г. Севастополь (как и Крымская область) финансировался РСФСР и был выделен отдельной строкой как город республиканского подчинения РСФСР (один из многих). После 1954 г. он стал финансироваться из бюджета УССР, где так же был выделен отдельной строкой как город республиканского подчинения Украины (один из двух). Таким образом, Севастополь после 1954 г. сохранил статус ГРП, но поменял республику, которой он подчинялся.<br /><br />Существуют и другие источники, подтверждающие этот тезис. В газете «Правда» от 13 января 1954 г. то есть незадолго до указа 19 февраля 1954 г., когда он без сомнения, уже готовился, и спустя длительное время после указа 1948 г. был опубликован Указ Президиума ВС СССР «Об избирательных округах по выборам в Совет Союза», назначенным на 14 марта 1954 г. Там мы читаем: «РСФСР. Крымская область. №211 Севастопольский избирательный округ (центр – г. Севастополь). Г. Севастополь с присоединенной территорией и Балаклавский р-н".<br /><br />Еще более очевидные доказательства того, что после февраля 1954 г. Севастополь не входил в состав РСФСР, можно найти в многочисленных справочных изданиях того времени. Так, в "Большой советской энциклопедии" соответствующая статья начинается следующими словами: "Севастополь, город республиканского подчинения в составе УССР". А в статье "Крымская область" мы читаем: "Важнейшие города - Симферополь, Севастополь, Керчь"'. Совершенно аналогично начинается статья о Севастополе в "Исторической энциклопедии": "Севастополь - город в Крымской области УССР"^. Вспомним обстановку тех лет. Каждая строчка официальных изданий такого рода подлежала утверждению на самом высоком уровне, и поэтому здесь не может идти речь ни о каких-либо неточностях, ни тем более о "личной точке зрения" автора той или иной статьи.<br /><br />19 февраля 1957 г., через год после знаменитого указа, Севастопольский горком, входивший в Крымский обком компартии Украины, направил письмо в ЦК Компартии Украины о завершении восстановления Севастополя. Если город не входил в область, непонятно, почему 27 июня 1960 г. Крымский совнархоз отдал распоряжение организовать Севастопольский приборостроительный завод? А если не входил в УССР, почему 25 октября 1967 г. Постановлением СМ УССР вечерней музыкальной школе № 1 Севастополя присвоено имя Л.В. Собинова? А 16 июня 1975 г. Постановлением СМ УССР Севастопольской швейной фабрике присвоено имя Зои Космодемьянской?. Подобных примеров не счесть. Важно одно - нигде после 1954 г. нет сведений о руководстве городом Севастополем из РСФСР.<br /><br />Косвенным подтверждением того, что Севастополь после указа 1954 г. входил в состав Украинской ССР, служит факт, что когда в том же году Крымская партийная организация была передана в состав компартии Украины, то вместе с ней последовала и партийная организация Севастополя. Однако нельзя не удивляться тому, какие странные выводы извлекают из этого факта сторонники российской принадлежности Севастополя. Так, российский политолог С. Усов пишет по этому поводу: "национальные интересы России были принесены в жертву всесильному в то время партийному Уставу". Но кому же тогда могло прийти в голову рассматривать национальные интересы РСФСР в отрыве от национальных интересов СССР? Ведь даже компартии РСФСР не существовало! Включение Севастополя в конституцию Украины 1977 г., пишет автор, носило "односторонний характер". О каком одностороннем характере могла идти речь в те годы? Ведь упоминание о Севастополе не только появилось в конституции Украины 1978 г. (статья 77 называет два ГРП - Киев и Севастополь), но и исчезло из конституции РСФСР того же периода (в статье 71 в числе ГРП названы только Ленинград и Москва). И все это не встретило никаких возражений со стороны союзных органов!<br /><br />Итак, как это ни печально, следует признать, что в 1954 г. Россия утратила юридические права на Севастополь. Ничего не изменили в данном вопросе и Беловежские соглашения, поскольку в основу разделения было положено административное деление, принятое в СССР. Незадолго до этого в 1990 г. был подписан Договор между УССР и РСФСР, статья 6 которого провозглашала признание и уважение "территориальной целостности УССР и РСФСР в ныне существующих рамках СССР и границах". Именно этим положением руководствовался в июле 1993 г. СБ ООН, когда квалифицировал как не имеющую никакой юридической силы попытку тогдашнего российского парламента поставить под сомнение государственную принадлежность Севастополя.<br /><br />Е. Черкасова. «Севастополь: еще раз о территориальной проблеме»<br />Журнал «Мировая экономика и международные отношения» ИМЭМО РАН<br /><br />Таким образом, публикация в официальном издании Российской Академии Наук подтверждает тот факт, что оставаясь городом республиканского подчинения, Севастополь не вышел из подчинения Симферополя и Крымской области. Эта подчиненность была разорвана только в независимой Украине, когда Крым стал автономной республикой в ее составе.<br /><br />До 1991 года Севастополь был таким же обычным городом Крымской области, как и любой другой населенный пункт полуострова, выделяясь только как отдельный хозяйственный субъект, но без какой-либо административной самостоятельности.<br /><br />К этой публикации можно добавить и другие факты. Например, Основной Закон РСФСР от 1937 года и в редакции 27 мая 1949 года фиксировал, что субъектом государственного устройства РСФСР являлись только такие образования, как край, область, автономная республика, автономная область. Административно-хозяйственный центр, статус которого и получил Севастополь в 1948 году не давал ему статуса субъекта государственного устройства<br /><br />Административно-хозяйственный центр никогда не имел прав административно-территориальной единицы ни в конституции РСФСР, ни в конституциях СССР или УССР. И никогда к ним не приравнивался. Соответственно: отдельно от Крымской области, город упоминался только в бюджете РСФСР, а позже – в бюджете УССР. И означало это только то, что финансирование Севастополя шло через голову Симферополя сначала из Москвы, а потом из Киева.<br /><br />В самой Москве не считали, что Севастополь выделен из Крымской области. Об этом свидетельствует множество документов вышедших после Указа от 28 октября 1948 года о выделении города в самостоятельный административно-хозяйственный центр.<br /><br />Например, постановление Совета Министров РСФСР от 18 декабря 1948 года об утверждении титульного списка средних школ Крымской области включает в него и севастопольские учебные заведения такого типа — женские №4 и №16, мужские №19 и №38.<br /><br />В советское время в Севастополе избирали своих депутатов в Крымский областной совет, что было бы невозможно, если бы Севастополь не был частью Крымской области. Депутаты, избранные в Севастополе занимали руководящие должности в Крымском областном совете. Так в 1953 году замом председателя исполкома Крымского областного совета депутатов трудящихся избирается Гавриил Пономаренко, депутат от Сталинского избирательного округа №110 Севастополя.<br /><br />Из всех этих фактов становится бесспорным то, что Севастополь никогда не исключался из состава Крымской области (это сделал только независимая Украина) и соответственно перешел в состав Украины, как и Евпатория, Керчь, Джанкой и все другие города области. http://sd.net.ua/2011/01/10/indusy-gitler-i-xoxly.html В 1940-х годах в Индии и Украине происходили очень похожие процессы. Индия пережила свой колоссальный Голодомор, искусственно организованный «старшим братом» из Лондона, а индусы оказались по разные стороны фронта в чужих мундирах. Почему Украина неотвратимо скатывается до статуса третьесортной страны, а Индия, в которой колонизаторы еще 60 лет назад заботливо уничтожали любые ростки научной мысли или национальной промышленности уверенно становится мировым лидером? Исторический опыт dsat1979ss Mon, 10 Jan 2011 14:01:47 +0200 Почему Украина, получив в наследство от СССР огромный научно-технический и промышленный потенциал, неотвратимо скатывается до статуса третьесортной страны, а Индия, в которой колонизаторы еще 60 лет назад заботливо уничтожали любые ростки научной мысли или национальной промышленности уверенно становится мировым лидером?<br /><br />Сила нации определяется не экономикой и даже не интеллектом, а внутренним единством. Как ни странно, именно исторические параллели с далекой Индией объясняют причины современной украинской катастрофы. Точнее ответ не в самой истории, а в отношении к ней. <br /><br />В 1940-х годах в Индии и Украине происходили очень похожие процессы. Индия пережила свой колоссальный Голодомор, искусственно организованный «старшим братом» из Лондона, а индусы оказались по разные стороны фронта в чужих мундирах. <br /><br />Индийский Голодомор и индийская СС «Галичина»<br />В 1942 году война вплотную приблизилась к Индии. Японская армия стремительно развивала свой успех в Индокитае и даже сумела захватить небольшую территорию самой Индии. В Индии немедленно вспыхнула «Августовская революция». Рассчитывая на успехи императорской армии, националистические силы Индии подняли волну забастовок и нападений на британских солдат и полицейских. Выступления были буквально утоплены в крови, а лидеры националистов (в том числе Ганди и Неру) оказались за решеткой. Зато колонизаторы разрешили деятельность Коммунистической партии Индии, которая в благодарность оккупантам, отказалась поддержать национальные выступления под лозунгом «Прочь из Индии!», фактически раскалывая движение за независимость<br /><br />Как и в Украине, территорией наиболее активных действий индийских борцов за независимость стала та часть страны, которая оказалась ближе всего к линии фронта, где можно было рассчитывать на поддержку наступающей армии японцев – в Бенгалии.<br /><br />Английское правительство незамедлительно воспользовалось рецептом Иосифа Сталина: «Нет людей – нет проблемы». Подобно тому, как Москва с помощью Голодомора уничтожила украинское крестьянство, так и Лондон решил просто уничтожить население Бенгалии с помощью голода. В условиях резкой нехватки продовольствия, Лондон начал еще больше изымать и экспортировать зерно и рис за пределы Индии. При этом, у населения конфисковали всю технику, вплоть до слонов. Учитывая выросшие в условиях войны цены на продовольствие, колонизаторы, забирая рис у голодающих, заработали 24 миллиона долларов (по тем временам огромная сумма).<br /><br />Даже местная английская колониальная администрация умоляла Лондон прекратить искусственный голод. Газета «Нью-Йоркер» цитирует работу историка Пагандж Мишра «Exit Wounds», в которой описываются эти события: «Инспектор по делам Индии Леопольд Эмери и вице-король Арчибальд Уэвелл в ответ на просьбу оставить запасы продовольствия в Индии, получили ответную телеграмму от Черчилля со словами «Если у вас голод, то почему Ганди еще не умер»? Эмери только и оставалось констатировать относительно Черчилля: «Он относится к нам, как Гитлер!»<br /><br />Всего во время Индийского Голодомора умерло по разным оценкам от 1,5 до 3,5 миллиона индийцев и еще 4 миллиона ослабленных голодом людей умерло от болезней. Бенгалия просто вымерла… Кровь миллионов погибших лежит на Черчилле, которого мы привыкли считать добродушным толстяком.<br /><br />Неудивительно, что подобно тому, как часть украинских националистов, желая освоить военное дело и получить оружие, вступило в дивизию СС «Галичина», так и в Бенгалии была организована Индийская Национальная армия. Частично из индийцев, служивших в английской армии и попавших в плен после падения Сингапура, а частично из жителей Бенгалии и эмигрантов. В этот момент, лидерство в националистическом движении Индии перешло от «мирного» Ганди к Субхаш Чандра Босу, выступавшему за военное решение проблемы с помощью Японии и Германии. Сформированные им военные части воевали против английских оккупантов как в Индокитае (Бирма), так и в Европе. В составе германских СС был сформирован Индийский легион «Freies Indien», воевавший против англичан во Франции. Что интересно, большинство индийских эсэсовцев, воевавших в Европе, были мусульманами. В то время как армия, воевавшая против англичан в Бирме – состояла в основном из индуистов.<br /><br />Фото 1: Солдаты Индийского Легиона СС «Freies Indien» <br /><br /><br />Фото 2: Субхаш Чандра Бос с Гитлером и Гиммлером:<br /><br /><br />Таким образом, часть индийцев воевала в английских мундирах, а другая часть – в мундирах войск СС или японской императорской армии. Нетрудно заметить - процессы, происходившие в те годы в Индии, весьма напоминают события в Украине. <br /><br />Гиря из прошлого<br /><br />Впрочем, все сходства заканчиваются в момент, когда война завершилась. Независимая Индия абсолютно по-другому подошла к своей истории и к тем, кто боролся за ее независимость, чем это произошло в независимой Украине.<br /><br />Сразу же после окончания войны, англичане пытались организовать судебные процессы против солдат Индийской Национальной Армии и Индийского легиона СС. Им вменялся в вину весь тот набор обвинений, который до сих пор пытаются инкриминировать украинским националистам – в том числе: «Они стреляли в спины нашим солдатам» и сотрудничество с «бесчеловечным режимом Гитлера». Однако, эти попытки вызвали грандиозные беспорядки – Индия оказалась на грани восстания и колонизаторы отказались от своей затеи. <br /><br />Соответственно, иначе сложилась и посмертная судьба лидеров национального движения в Индии и Украине:<br /><br />- Субхаш Чандра Бос, создатель индийских эсэсовцев, сегодня является национальным героем и «отцом нации» наряду с Махатмой Ганди и Джавахарлалом Неру. В Индии работают целые институты, изучающие его наследие и вклад в борьбу за независимость. <br /><br />- Имена Романа Шухевича и Степана Бандеры, который провел не один год в польских тюрьмах и был брошен нацистами в концлагерь Заксенхаузен, и чьи два родных брата были замучены до смерти в Освенциме, местные «хохлы» продолжают таскать по судам, пытаясь отнять у них звание Героя Украины. <br /><br />Индусы отказались смешивать мух с котлетами: Гитлер – это одно, а право угнетенного народа использовать любые средства и любых союзников против оккупантов – это совсем другое. Индия не стала вешать себе на ноги гирю из прошлого и боротьбся с собственными предками и с собственной историей. В то время, как украинцы продолжают воевать - одни с призраками «бандеровцев», другие - с «клятыми коммуняками». Эта война не завершится до тех пор, пока многие сограждане, продолжают оставаться хохлами, а не настоящими украинцами.<br /><br />Индусы – нация, устремленная в будущее, украинцы – нация, устремленная в прошлое. Посмотрите сами – какие темы вызывают самый большой резонанс в СМИ и Интернете? Модернизация общества? Обсуждение путей научно-технического прорыва? На любом Интернет-форуме, самые большие и обсуждаемые темы – это события 70-летней давности и раскол Украины по линиям фронта, нарисованным давно, а самое главное – не нами, не украинцами.<br /><br />Роман Касатонов,<br />специально для АСД<br /><br />УВАГА! Редакція АСД залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, авторами яких не є офіційними представниками Агентства. http://sd.net.ua/2010/06/09/ss_galichina_gromadjanska_vjjna_19411945.html На стороні Німеччини билися майже 220 тисяч українців. Окрім СС «Галичина» це були різні підрозділи.Така величезна кількість українців, що билися на стороні вермахту, не дозволяє класифікувати їх як окремих «зрадників і відщепенців». Фактично мова йде про громадянській війні між українцями. Исторический опыт dsat1979ss Wed, 09 Jun 2010 05:26:02 +0300 Мертві хапають живих. Історія – дуже могутню зброю і силу цієї зброї Україна випробовує на собі повною мірою. Україна безпорадна перед агресивними трактуваннями наший історії, які виходять з-за кордону. Нас постійно вимушують в чомусь виправдовуватися. <br /><br />Українська влада не здатна запропонувати ефективну стратегію роботи з історичним матеріалом. На жаль, - це факт. Ніякого примирення ветеранів Червоної армії і УПА швидше за все ніколи не відбудеться. Але в цьому немає нічого страшного - нам важливіше правильне виховання молодих українців, звільнення їх свідомості від ворожих міфів.<br /><br />По обидві сторони барикад<br /><br />Як говорив Ленін, для того, щоб об'єднатися, потрібно спочатку розмежуватися. Для яскравішої ілюстрації можна узяти не просто проблему статусу ветеранів УПА, а ветеранів іншого формування – дивізії СС «Галичина».<br /><br />Не можна ігнорувати такий факт – на стороні Німеччини билися майже 220 тисяч українців. Окрім СС «Галичина» це були різні підрозділи, так наприклад, у складі «помічників люфтваффе» ("СС-гельфер") тільки в липні 1944 року було 7700 українців. До кінця війни 272 німецьких батареї ППО мали персонал з числа українців. Навесні 1945-го чисельність українського допоміжного персоналу ВВС і ППО досягала 10 тисяч чоловік (зокрема 1200 дівчат). Багато хто з них «перекваліфіковувався» у фаустпатронщики - винищувачі танків; ці молоді українці брали участь у вуличних боях в Берліні, чинячи опір до останнього. <br /><br />Українці служили і у складі інших частин Вермахту. Більше 700 солдатів служили в 5-ій танковій дивізії СС «Вікінг», 1000 солдатів - в танковій дивізії СС «Фрундберг». Так само, багато українських військовослужбовців воювали в 22-ій дивізії Кейтеля, 9-ій танковій дивізії СС "Хоєнштауфен", бригаді «Нора» і інших підрозділах.<br /><br />У німецьких юнацьких формуваннях СС налічувалося більше 60 тисяч молодих людей, з яких 10 тисяч складали українці з Галіциі. Тобто, кожен шостий молодий член СС Німеччині був українцем. А була ще і УПА, яка займала своє особливе місце в світовій війні. <br /><br />Така величезна кількість українців, що билися на стороні вермахту, не дозволяє класифікувати їх як окремих «зрадників і відщепенців». Фактично мова йде про громадянській війні між українцями. Свого роду розділення на «білих» і «червоних». Громадянська війна багатомільйонного народу в умовах відсутності власної держави.<br /><br />У Європі тих років, розірваній тоталітарними ідеологіями, українці не могли уникнути загальної долі. Розкол був не так очевидний, через відсутність української держави, але він не став тому менш глибоким. Врешті-решт, коли супротивники визнання Голодомору геноцидом проти українського народу, стверджують, що виконавцями геноциду часто були самі ж українці (члени Компартії, як на місцях, так і в керівництві), то чи так вони далекі від істини?<br /><br />Таке трактування історії може показатися різанням і навіть провокаційною. Проте, саме вона, здатна назвати речі своїми іменами і поставити крапку на багатьох спекуляціях недоброзичливців України. Ми повинні зробити події 2-ої світової війни внутрішньою справою самих українців.<br /><br />Існують наївні надії, що все «розсмокчеться» якось само собою – помруть останні учасники тих подій, а їх діти і внуки заживуть дружно і щасливо єдиною українською сім'єю. Але можете не сумніватися – наші добрі сусіди і їх українські лакеї трапитися такому не дадуть. І наша поза страуса що засунув голову глибоко в пісок, тільки відкриває їм нові можливості.<br /><br />Героям – слава!<br /><br />У історичній літературі, описується такий випадок, - в 1943 році Муссоліні був повалений і арештований. Після його звільнення гітлерівцями, частина італійських частин підконтрольних його супротивникам вела бої проти німців. Почувши по радіо повідомлення про їх успіх, Муссоліні був надзвичайно обрадуваний. Один з його соратників в подиві поцікавився – чому так радіє дуче? Адже це успіх його ворогів?<br /><br />- Вони італійці і воюють хоробро, ось що головне, - із задоволенням відповів Муссоліні.<br />Саме з такої позиції Україна сьогодні зобов'язана оцінювати вчинки своїх предків в умовах, коли у нас ще не було своєї держави, і українці були вимушені воювати під чужим прапором. У історії українських дивізій Вермахту є і мужні сторінки битви під Бродами, перемога над частинами 7-ої польської дивізії і перемога біля замку Гляйхенберг.<br /><br />Серед асів люфтваффе були українці: Роберт Олейник, Київський, Сушко, Пьянчук. Два перших - майори, що командували авіаполками. У 1944 році Олейник був нагороджений Рицарським Хрестом і очолив одну з перших частин, оснащених реактивними літаками. Роберт Олейник зробив 680 бойових вильотів і збив 42 літаки. 22 червня 1941 року, о 3 годині 58 хвилин Олейник став одним з перших німецьких пілотів, що збили радянський літак. Ми не можемо прийняти це як причину для радості, виключно з однієї причини – цілком можливо, що пілотом збитого радянського літака також був українець. <br /><br />Ми не маємо права відрікатися від своїх предків, які виконували свій обов'язок фронтовиків і їх героїзму. Сьогодні ми відмовляємося ділити наших предків на білих і чорних. Ми не відмовляємося ні від кого з них, визнаючи героїзм і тих і інших. Для нас важливо тільки те, що вони всі українці.<br /><br />Щоб дати оцінку діям українських солдатів у складі німецької армії, краще всього використовувати джерела, які важко запідозрити в симпатіях до солдатів Третього Рейху. Багато фактів цього матеріалу процитірованни із статті ізраїльського журналіста Шимона Брімана «Золотий лев зі свастикою». Журналіст з Хайфи чітко визначає мету своєї роботи, розміщеної на «Порталі єврейських сайтів»: «Наскільки обгрунтовані звинувачення єврейських організацій і російської Держдуми в адресу ветеранів-галичан? Чи обагрені їх старечі руки кров'ю жертв Холокоста?» <br /><br />У результаті, автор наводить результати офіційних судових розслідувань, починаючи з Нюрнберзького процесу: «Радянська сторона не привела в Нюрнберзі ніяких доказів участі «Галичини» в каральних операціях. Судові інстанції ФРН в 1959-му і Канади в 1986-му визнали солдатів дивізії фронтовиками, що не брали участь в стратах польського і єврейського населення. Канада тричі розглядала в суді історію «Галичини» - і всі процеси підтверджували, що ніяких військових злочинів за дивізією не числяться. <br /><br />У ухвалі судді Жюля Дешене (Оттава, 30 грудня 1986 року, стор. 261 протоколу, параграфи 56-61) сказано: «Члени дивізії індивідуально перевірялися в цілях безпеки перед їх в'їздом до Канади. Звинувачення у військових злочинах ніколи не підтверджувалися - ні вперше в 1950 році, ні після нової перевірки в 1984-му, ні зараз».<br /><br />У статті наводяться і інші факти, Наприклад, «в Словаччині дивізію добре зустріло місцеве населення, яке в основному погано відносилося до комуністів. Солдати навіть узяли під свій захист словацьких робочих, яких тероризували партизани». Але це вже окрема історія.<br /><br />Пригадати всіх<br /><br />Найсмішніше те, що спроби наших властей відхилитися від чіткої відповіді по хворих питаннях історії не дозволяють жодну із сторін конфлікту вважати і героями. Адже, якщо Україна незалежна держава, то фронтовики-червоноармійці, виходить, були душителями незалежної України? Сьогодні з політичних міркувань заявити таке не наважується ніхто. Але рано чи пізно почнеться те, що обчорнило і паплюження і їх подвигів і переконань. <br /><br />Необхідно повторити, те, що було сказане на самому початку статті: для того, щоб об'єднатися, потрібно спочатку розмежуватися. Ми повинні називати речі своїми іменами. Громадянська війна – це і є громадянська війна, навіть якщо супротивники одягнені в іноземну форму. Не можна одночасно говорити про «примирення» і тут же заперечувати сам факт розколу. Історична каша в головах молоді дозволяє політичним спекулянтам зберігати розкол в суспільстві і свідомості громадян.<br /><br />Такий підхід дозволяє сформувати україноцентрічноє бачення історії, в якому Україна буде центром відліку і оцінки всіх подій. Відповідно всі ці події трактуватимуться як внутрішня справа самих українців. А це важливо для позбавлення від комплексу національної неповноцінності і «комплексу жертви».<br /><br />Роман Касатонов<br />(стаття друкується з літературними і стилістичними правками АСД)<br /><br />Російськомовна версія статті: СС «Галичина»: Гражданская война 1941-1945 http://sd.net.ua/2010/03/22/9_maja_2010__privatizirovannaja_pobeda.html Парад Победы 9-го мая 2010 года в Москве превращается в действо оскорбительное для Украины, Белоруссии и всех других стран бывшего Советского Союза. Маршем победителей по Красной площади пройдут солдаты стран НАТО, зато здесь не будет главных авторов великой победы – украинцев, белорусов, грузин и других граждан стран бывшего СССР, которые наряду с русскими, своею кровью оплатили победу в грандиозной Великой Отечественной. 9-го мая в Москве они будут всего лишь скромными зрителями в гостевой ложе... Исторический опыт dsat1979ss Mon, 22 Mar 2010 06:51:13 +0200 Парад Победы 9-го мая в Москве пройдет в самом необычном формате за все годы его проведения. Российская власть приготовила ряд новшеств и сюрпризов, благодаря которым, парад Победы превращается в действо: <br /><br />- бессмысленное по смыслу<br />- оскорбительное для Украины, Белоруссии и всех других стран бывшего Советского Союза<br /><br />Главная новинка празднования Дня победы в этом году – участие в московском параде иностранных воинских подразделений. В итоге, по Красной площади промаршируют солдаты США, Великобритании и Франции, зато здесь не будет главных авторов великой победы (наряду с русскими) – украинцев, белорусов, грузин и других граждан бывшего СССР, вынесших на своих плечах всю тяжесть грандиозной войны. <br /><br />Маршем победителей в Москве пройдутся, например, французы – вполне послушно и вольготно жившие в годы оккупации, не причиняя особых беспокойств Третьему Рейху. Зато здесь не будет Белоруссии, потерявшей в годы войны каждого третьего своего жителя. Не будет и Украины, территория которой, стала выжженной землей, а миллионы граждан которой сражались в Красной армии.<br /><br />Логика кремлевских властителей проста – в параде Победы берут участие официальные участники антигитлеровской коалиции – США, Британия, Франция и примкнувшая к ним Россия, как официальный правопреемник Советского Союза. Что ж, давайте обо всем по порядку:<br /><br />Что празднуем?<br />Действительно, здесь самый главный вопрос – а что именно мы празднуем 9-го мая? Это только на первый взгляд ответ очевиден. Победа, которую отмечают западные страны – это не совсем та же самая, победа, которую празднуем мы. Мы 9-го мая отмечаем победу в Великой Отечественной войне, а западные союзники отмечают 8-го мая победу во 2-й Мировой войне в Европе.<br /><br />Великая Отечественная война – это не совсем то же самое, что и Вторая мировая война.<br /><br />Война, победу в которой празднуем мы, началась 22 июня 1941 года. Война, победу в которой отмечают союзники, началась 1-го сентября 1939 года. Некоторое время, СССР даже был фактическим союзником Гитлера во Второй мировой, одновременно с Германией вторгнувшись в Польшу. Возможно, именно поэтому в Советском Союзе праздновали победу в своей отдельной войне, пусть даже ее большая часть и совпала с мировой войной. <br /><br />Кто празднует?<br />Если мы празднуем победу все-таки в Великой Отечественной, а не во 2-й мировой, то англичане и американцы не являются для нас воинами-освободителями. <br /><br />В самой России по этому поводу разгорается свой скандал с акцентом на том, что по Москве промаршируют даже не ветераны западных армий, а боевые части армий стран НАТО. Нынешние члены НАТО в военном смысле не имеют никакого отношения к освобождению территорий СССР, ограничившись продажей снаряжения за полновесное советское золото. И напоминается, что последний совместный парад Москва проводила в 1939 году в городе Брест совместно с частями Вермахта. <br /><br />Эту победу одержали 15 стран входивших в СССР, поэтому было бы логично, если бы маршем победы по Красной площади прошли подразделения армий России, Украины, Белоруссии, Грузии, Азербайджана и других стран, а англичане и французы присутствовали бы в ложе для гостей. <br /><br />Вместо этого все сделано наоборот – страны, которые своею кровью оплатили победу в Великой Отечественной будут 9-го мая всего лишь скромными зрителями в гостевой ложе. Зато промаршируют солдаты в современном обмундировании из стран, которые хотя и причастны к общей победе, но лишь косвенно.<br /><br />Как уже было сказано, те же французы, хотя и могут записать в свой актив дивизию «Нормандия – Неман» и эпизодическое сопротивление немцам в Северной Африке, но это всего лишь исключение подтверждающее правило. Так называемое «Движение сопротивления» во Франции – это всего лишь мыльный пузырь надутый пропагандистами уже после войны. Отдельные и весьма скромные акты саботажа и диверсий раздули в героическую борьбу против нацистов. На самом деле, немцам даже не было необходимости держать во Франции сколько-нибудь серьезные воинские силы. Большинство французов вполне спокойно сосуществовали с оккупантами или с вишистским режимом немецкого ставленника генерала Петена. Например, именно со службы в правительстве Петена сделал карьеру будущий президент Франции Франсуа Миттеран, которого при этом записывают в участники смехотворного по сравнению с Белоруссией и Украиной движения «Сопротивления».<br /><br />С таким же успехом, можно пригласить в участники парада военнослужащих, например, Норвегии. Как утверждают злые языки, за несколько лет немецкой оккупации норвежское сопротивление уничтожило аж 65 гитлеровцев, при этом в боях против Красной армии на Восточном фронте погибло 689 норвежцев из дивизии СС «Викинг».<br /><br />Приватизированная победа<br />После распада СССР, парады Победы и так превратились в зрелище достаточно гротескное, несмотря на всю трагичность даты и участие в них последних ветеранов. Иначе быть и не могло - достаточно констатировать, что в Москве они проходят под развивающимся над Красной площадью трехцветным флагом, под которым РОА – Русская освободительная армия генерала Власова. Бессмысленно говорить, что власовцы просто использовали триколор. Для них это была именно война той другой России, которая противостояла России советской, которая и победила Германию. И теперь под флагом армии стрелявшей в советских красноармейцев и в союзников на западном фронте, празднуется общая победа всего бывшего Советского Союза.<br /><br />Российские шутники даже опубликовали в Интернете карикатуру по этому поводу:<br /><br /><br /><br />Власовский флаг плохо гармонировал с флагами советских дивизий, поэтому некоторое время назад Кремль даже попытался кастрировать символику Победы – заменив советские флаги с серпом и молотом на простые красные тряпки. И только нешуточный скандал поднятые ветеранами войны не дал осуществить эту кастрацию.<br /><br />Даже парады под сине-желтым флагом в Киеве не выглядели столь нелепыми, учитывая, что украинское государство не вело целенаправленной исторической войны против ОУН-УПА. По крайней мере, до сегодняшнего дня…<br /><br />Последние идеи жителей Кремля относительно парада 2010-го года делают великую дату еще более нелепой и оскорбительной для государств участников разгрома нацистов. Российская власть намерена приватизировать общую победу и представить себя единственным собственником совместного наследия бывших советских республик и единственным партнером цивилизованных стран на территории экс-СССР. <br /><br />История, разворачивающаяся вокруг парада 2010-го года только одно из звеньев этой последовательности…<br /><br />Артем Носонов http://sd.net.ua/2009/11/06/den_rozhdenija_kommunizma.html 7 ноября – день рождения советского коммунизма. Сталинский период был периодом подлинного народовластия, был вершиной народовластия. Если вы не поймете эту фундаментальную истину, вы ничего не поймете в этой эпохе. Исторический опыт dsat1979ss Fri, 06 Nov 2009 05:32:48 +0200 7 ноября – день рождения советского коммунизма. Споры о коммунизме не утихнут еще долго. Это был грандиозный исторический проект. Нет никакого желания ностальгировать по Советскому Союзу. Но точно так же, было бы неприлично присоединяться к хору интеллектуальных карликов, сводящих коммунизм к двум сортам колбасы. <br /><br />День Октябрьской революции по дате почти совпадает с днем рождения последнего великого советского и постсоветского логика и социолога Александра Зиновьева (1922 - 2006). Поэтому редакция АСД решила отдать дань памяти и Зиновьеву и советскому коммунизму.<br /><br />Наследие А. Зиновьева настолько колоссально, что нечего и пытаться говорить о нем в одной статье. Так или иначе, получится обрывочно и в виде конспекта. Поэтому мы публикуем отрывки из его статей, посвященных коммунизму, в том числе те части, которые интересны в свете модных дискуссий о «настоящем народовластии».<br /><br /><br />Родители коммунизма<br />Коммунизм имел успех в России в значительной мере благодаря характеру и состоянию российского населения, человеческого материала России. В наше время признание роли этого фактора в формировании социальных систем стало фактически табу и расценивается как расизм. Но абсолютно ничего расистского в том, что я сказал выше, нет. Более того, игнорировать качества человеческого материала в исследовании важнейших социальных феноменов современности - значит заведомо закрывать себе путь к их пониманию.<br /><br />Основной российский народ - русские - обладал качествами, которые, с одной стороны, делали сильную диктаторскую власть необходимой для его выживания, а с другой стороны - делали эту власть возможной. Перечислю эти качества. Слабая способность к самоорганизации и самодисциплине. Склонность к коллективизму, к покорности перед властями, к лени. Способность легко поддаваться влиянию демагогов и проходимцев. Способность переносить трудности и жить на низком уровне. Терпеливость. Гостеприимность. Чрезмерная психическая гибкость, доходящая до угодничества и хамелеонства. Слабая бережливость. Неуважение своих соотечественников, преклонение перед всем иностранным. Взгляд на жизненные блага как на дар судьбы или свыше, а не как на результат своих усилий, инициативы и риска. Вследствие своего характера русский народ не смог воспользоваться плодами своей великой революции и плодами победы в войне над Германией, не смог завоевать привилегированное положение в своей стране, оказался неконкурентоспособным в борьбе с другими народами за лучшие социальные позиции и блага. Русский народ не оказывал поддержку своим наиболее талантливым соплеменникам, а, наоборот, всячески препятствовал их выявлению, продвижению и признанию. Он никогда всерьез не восставал против глумления над ним, исходившего от представителей других народов, позволяя им при этом безбедно жить за его счет.<br /><br />Настоящее народовластие<br />Сталинский период был периодом подлинного народовластия, был вершиной народовластия. Если вы не поймете эту фундаментальную истину, вы ничего не поймете в этой эпохе. Народовластие не есть нечто очень хорошее - пусть слово "народ" не сеет на этот счет иллюзий. Сталинский террор, массовые репрессии и все такое прочее - это суть признаки именно народовластия. Десталинизация страны, включавшая в себя ликвидацию народовластия, была шагом вперед в эволюции коммунистической государственности.<br /><br />Сталинская власть была народовластием прежде всего в том смысле, что это была не профессиональная, а дилетантская власть. Подавляющее большинство постов в ней с самого низа до самого верха заняли выходцы из низших слоев населения и люди, никогда ранее не помышлявшие о том, чтобы кем-то управлять. Это - общеизвестный факт, на который теперь почему-то перестали обращать внимание. А это - миллионы людей. Люди менялись на всех постах с неслыханной быстротой. Еще не умели управлять. Коррупция, бытовое разложение. Невозможность решить проблемы, которые заставляли решать. Процент репрессированных в этой среде был если не самым высоким, то близким к этому.<br /><br />Характерной чертой сталинского народовластия, далее, было то, что вышедший из народа руководитель обращался в своей руководящей деятельности непосредственно к народным массам, игнорируя официальный государственный аппарат, но игнорируя его так, что тот служил руководителю и средством власти, и козлом отпущения дефектов власти. Народным массам государственный аппарат представляется как нечто враждебное им и как помеха их вождю-руководителю. Тем более государственный аппарат тогда имел такой вид, что вполне заслуживал подобное отношение. Человеческий материал, доставшийся от прошлого, был неадекватен новой системе по психологии, образованию, культуре, профессиональной подготовке и опыту. Постоянно складывались мафиозные группы. Возникали склоки, жульничество. Одним словом, сама эта система нуждалась в контроле со стороны еще какой-то системы сверхвласти, стоящей над ней. Эту функцию и взяло на себя сталинское народовластие. Не будь ее, миллионы людей, вовлеченных в государственные органы, сожрали бы все общество с потрохами, разворовали бы все, развалили бы страну. <br /><br />Необходимо было поддержание такого орудия народовластия, как система разоблачений врагов (обычно воображаемых), открытых и тайных доносов, репрессий. Сейчас много критикуют тайное доносительство и разоблачительство. Но открытое доносительство было распространено еще более, приносило еще больший эффект. Причем эти доносы и разоблачения не могли оставаться без последствий, иначе они бы утратили силу. Эта система доносительства была естественной формой проявления подлинно народной демократии.<br /><br />К концу сталинского периода государственно-бюрократическая система власти и управления разрослась до такой степени, что народовластие оказалось излишним и даже опасным для существования социального строя страны. Народовластие кончилось, к великому облегчению жизни именно народа.<br /><br />Прорыв к Свету<br />Одной из величайших заслуг сталинской эпохи явилась культурная революция. Новое общество нуждалось в миллионах образованных и профессионально подготовленных людей. И оно получило возможность удовлетворить эту потребность в первую очередь. Это поразительный феномен: самым доступным для нового общества оказалось то, что было самым труднодоступным для прошлой истории, – образование и культура. Оказалось, что гораздо легче дать людям хорошее образование и открыть им доступ к достижениям культуры, чем дать им приличное жилье, одежду и пищу. <br /><br />Доступ к образованию и культуре был мощной компенсацией за бытовое убожество. Люди переносили такие бытовые трудности, о которых теперь страшно вспоминать, лишь бы получить какое то образование и приобщиться к культуре. Тяга миллионов людей к этому была настолько сильной, что ее не могла бы остановить никакая сила в мире. Всякая попытка вернуть страну в дореволюционное состояние воспринималась как страшнейшая угроза этому завоеванию революции. Быт играл при этом роль второстепенную. И казалось, что образование и культура автоматически принесут бытовые улучшения. Для очень многих это происходило на самом деле и создавало иллюзию возможности того же для всех. <br /><br />От Света к финской сантехнике и колбасе<br />Сталинская эпоха была воплощением в жизнь сказки утопии. Но воплощение это произошло в такой форме, что сказка превратилась в объект для насмешки. И не потому, что реальность оказалась хуже сказки – во многом она оказалась гораздо лучше сказки, – а потому, что жизнь пошла совсем в другом, непредвиденном направлении, и сказка утратила смысл.<br /><br />Для миллионов рабочих и крестьян было благом то, что принесла им революция и новая, коммунистическая система. Миллионы крестьян переселялись в города, приобщались к образованию и культуре, получали более легкие условия труда. Миллионы простых людей из народа становились мастерами, инженерами, начальниками. Дети рабочих и крестьян в огромном числе получали среднее и высшее образование, становились инженерами, врачами, учителями, профессорами, офицерами, чиновниками, учеными, артистами и т.д. Сталинская эпоха в основе своей была стремлением миллионов глубоко несчастных людей заиметь хотя бы малюсенькую крупицу Света. В этом была ее несокрушимая сила и святость. И в этом был ее непреходящий ужас. Она окончилась, как только эти несчастные вылезли из своих трущоб, получили свой кусок хлеба, приобрели унитазы, о которых раньше не смели и мечтать.<br />В послевоенные годы население Советского Союза выросло на сто миллионов человек! Никакая западная страна не выдержала бы такой нагрузки, не впав в кризисное состояние из-за одной этой причины. Прирост населения сопровождался возрастанием доли непроизводительного населения и непомерным ростом его аппетитов в отношении материальных благ. Повысился жизненный уровень. Выросли потребности людей. Теперь речь шла не просто о хлебе и какой-то крыше над головой, а о комнатах, квартирах, телевизорах, холодильниках, мотоциклах, автомашинах и т.д…<br /><br />Важнейшую роль сыграла «холодная война», которая по своей силе и напряженности может быть поставлена в один ряд с войнами «горячими». Советский Союз вынуждался на непосильные траты и на такие взаимоотношения с окружающим миром, которые истощили его силы и принесли ему репутацию «империи зла». <br /><br />Китай<br />Серьезным мировым фактором становится Китай. О нем очень много говорят. Тут в основном доминирует преувеличение. Взять хотя бы такой момент, как размеры Китая - полтора миллиарда человек. Китай погубят не внешние враги, а сами китайцы. Их слишком много! Там уже идет расслоение населения. 200 - 300 миллионов человек живут хорошо, на современном уровне - тут циркулируют идеи западнизации и практически реализуются. А остальной миллиард человек живет совсем иначе. К тому же имеет силу закон максимальных и минимальных размеров человеческих объединений. Чтобы достичь хотя бы низшей ступени западного уровня, Китаю нужно 300 или 400 миллионов человек превратить в чиновников. Но кто выдержит такой аппарат управления? Это же каждому подай отдельную квартиру, телевизор, машину и т. д. С Китаем в течение 50 лет сделают то же, что с Советским Союзом. <br /><br />Проиграл не коммунизм<br />Принято считать, будто поражение Советского Союза и его сателлитов в «холодной войне» показало несостоятельность коммунистического строя и преимущество строя капиталистического. Это мнение ложное.<br />Победа Запада над Советским Союзом не была победой капитализма над коммунизмом. «Холодная война» была войной конкретных стран и народов, а не абстрактных социальных систем.<br /><br />Реальное коммунистическое общество существовало слишком короткое время, причем в крайне неблагоприятных условиях, чтобы делать категорические выводы о его несостоятельности. Чтобы делать вывод о том, что капитализм победил коммунизм, нужно было, чтобы противники были одинаковы во всем, кроме социального строя. Ничего подобного в реальности не было. Запад просто превосходил Советский Союз по основным факторам, играющим решающую роль в «холодной войне». (От редакции - можно вспомнить по этому поводу цитату из российского публициста Сергея Кара-Мурзы: "мы сравниваем экономическую гонку без учета нагрузки оборонных расходов. Если же мы учтем нагрузку, то увидим как бы трех бегунов в несравнимых условиях: один (скажем, ФРГ или Япония) в легких тапочках, другой (США) в кроссовках, а СССР - в валенках, а поверх них кандалы. И если бегун в кандалах целую эпоху опережал своих соперников, значит, его сердце и мускулы работают великолепно").<br /><br />Понимание «холодной войны» как борьбы двух социальных систем – капитализма и коммунизма - было поверхностным. Тут за сущность процесса приняли его историческую форму. Это была борьба Запада за выживание и за господство на планете. Коммунистическая система в других странах было средством защититься от этих претензий Запада на господство. Коммунизм стал объектом атаки со стороны Запада, поскольку сопротивляющийся Западу мир принял коммунистическую форму. Он мог сопротивляться и даже временами побеждать лишь в такой форме. Поэтому именно на коммунизме сосредоточилось внимание. Кроме того, борьба против коммунизма давала Западу оправдание всего того, что он предпринимал на планете. Коммунистические страны и сами переходили к нападению, но инициатива истории исходила не от них, а от Запада.<br /><br />Вместо эпилога<br />«…Крах марксизма не означает конец коммунистической идеологии вообще, ибо не исчезли порождающие ее причины».<br /><br />По материалам книг и статей Александра Зиновьева http://sd.net.ua/2009/10/09/ponerom_kosmosu_mg_bi_buti_ukranec_ale_cogo_ne_stalosja_cherez_nternaconalnu_poltiku_part.html Він своїм життям поставив нашу націю в п’ятірку передових, космічних народів світу. Коли в космосі опинився перший українець, ми всі в один день стали модерними – не гречкосіями та хуторянами. І хоча був радянським космонавтом, завжди залишався українцем. Исторический опыт dsat1979ss Fri, 09 Oct 2009 03:32:29 +0300 Юрій ДОРОШЕНКО<br />Нещодавно українство мало б відзначати 79-річчя першого українця, який потрапив у космос. Його ім’я - Павло Романович Попович. Натомість, всього за пару днів до його Дня народження весь світ облетіла сумна звістка – у кримському Гурзуфі космонавт номер чотири, на 80-му році життя, помер від інсульту. Крововилив у мозок поклав край життю, яке нагадувало суцільний політ до зірок. Навіть у космічних людей буває кінець земного шляху. <br /><br />Авторові цих рядків, як журналістові, свого часу пощастило особисто зустрічатися з Павлом Романовичем. Потім я часом телефонував йому з проханням прокоментувати події у житті українців Москви. Але головне - у київських газетах з’явилися два матеріали-інтерв’ю з нашої розмови.<br /><br />Цікаво, що мою зустріч організувала активістка Товариства „Славутич”. „Павло Романович радо зустрічається з земляками, ніколи не відмовляє”, - додала. Вона дала адресу та повідомила про час, і ось я в приймальні керівника інституту, який знаходиться неподалік від станції московського метро„Третьяковська”. На дворі зима 1997 року. Вже у почекальні розумієш до кого потрапив – секретарка директора П.Р.Поповича дізнається, що я з Києва і радіє, бо таких гостей буває чимало. Розповідає про своє українське коріння. Роздивляюсь і справді, крім працівників наукової установи, прийому очікують представники майже цілої України. Таке собі неформальне посольство нашої країни у білокам’яній.<br /><br />У призначений мені час виходить середнього зросту, трохи повнуватий, але дуже жвавий чоловік, з його обличчя не сходить посмішка. Голос бархатистий. „Ех яким він хлопцем був!”. Починає розмову українською мовою, розпитує про Київ, про мою газету, а потім, коли переходимо безпосередньо до інтерв’ю і я вмикаю диктофон, переходить на російську. Вибачається, каже, що мову знає, але все життя живе в Москві і вже терміни рідною мовою даються складніше.<br /><br />Розмова з Поповичем це ціле свято: блискучий оповідач, він умів заворожувати слухача. Жартівливий, із приповідками, постійно переходив на рідну, українську... Пригадую, як він почав розповідати про те якою красивою з космосу є наша планета і при цьому його очі світилися молодецьким блиском. Було зрозуміло, що хоч від того часу минуло кілька десятків років, але й зараз, як би була змога, він все б віддав, щоб ще раз побачити це видовище. Навіть пригадуючи про свій політ, він подумки був там, далеко від Землі...<br />Дитинство, підготовка до польоту, Юрій Гагарін, інопланетяни... Півтори години нашої розмови пролетіли, мов на космічній швидкості. <br /><br />Під час інтерв’ю Павло Романович на маленькому шматочку паперу з якогось довідника малював мені, невігласу, те, як здіймається ракета з землі, мимохідь креслив формули. Коли ж ми скінчила бесіду я звернувся до нашого космічного земляка: „Павле Романовичу, подаруйте на згадку отого папірця”. Він посміхнувся та підписавши (до речі, написав українською „Павло Попович”), простигнув мені. Так в моїй журналістській колекції з’явилася маленька реліквія – нотатки космонавта Поповича.<br /><br />Сьогодні я тримаю їх перед собою і думаю, чому ми повинні низько вклонитися цій людині? По-перше, він своїм життям поставив нашу націю в п’ятірку передових, космічних народів світу. Коли в космосі опинився перший українець, ми всі в один день стали модерними – не гречкосіями та хуторянами. Ми довели бути українцем, нехай і в умовах радянської пропаганди, нехай і за партійним визначенням, престижно. По-друге, Павло Попович, хоч, без сумніву, був радянським космонавтом, але при цьому залишався справжнім патріотом своєї землі. Не містечковим, а свідомим своєї відповідальності перед народом. Пригадує кадри кінохроніки, коли молодцюватий, вже уславлений космонавт, у військовій формі приїздить до рідного Узина. Його батько у брилі, з козацькими вусами, сидячи під простою селянською хатою (такий собі козарлюга), суворо наказує: „Дивись синку, не забувай якого ти роду та звідки!”. Хіба не звідси любов до рідного краю, яку ніс високо до зірок і не втрачав із роками?<br /><br />Доля так визначила, що Павло Романович усе життя найбільше любив небо та Україну, навіть помер на нашій землі, під українським небом, але його поховали в Москві. Йому навіть на знайшлося місця на престижному Новодєвічєвому, чи Ваганьківському цвинтарі. Залишається вірити, що попри все, душа Павла Романовича тепер буде завжди дивитися з неба на Україну, шукати маленьку цяточку, яка зветься Узин, що на Київщині, де він уперше побачив світ. <br /> <br />Пропонуємо матеріал, зроблений мною після розмови з Павлом Поповичем. Він побачив світ в газеті „Україна молода” 1997 року. Сподіваємося, що він зацікавить читачів, адже вийшов ще в „доінтернетні” часи, а тому доступ нині до них обмежений. Це ще одна маленька данина великому Українцеві, який гордо підняв своє національне „Я” до зірок. Виніс на космічну орбіту українську мову, проспівавши чудову народну пісню. Сподіваємося, що пам’ять про Павла Поповича назавжди залишиться в серцях нашого народу. <br /><br />ИНТЕРВ'Ю З ПАВЛОМ ПОПОВИЧЕМ:<br />Піонером космосу міг би бути українець. <br />- але цього не сталося через „інтернаціональну” політику партії.<br /><br />Перед вами — перший український космонавт Павло Попович, який за певних обставин міг бути взагалі піонером космосу.<br />Простого хлопця добре пам'ятають у містечку Узин на Київщині, але пам'ять про нього українців узагалі, здається, помітно стерлася. Не в останню чергу через те, що останнім часом Попович рідко «виривається» з білокам'яної Москви. Сьогодні «Україна молода» поновлює історичну справедливість, представляючи читачам Павла Романовича, яким він є сьогодні. Ось лише одне запитання й одна відповідь:<br /><br />- Які відчуття, думки виникли у вас там, далеко від Землі?<br /><br />- По-перше, мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова українська лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Правда, далі я її дещо перефразував: «...ось я сокіл, і ось я літаю!». Тоді Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча взагалі, «Соколом» був він, а я мав кодове ім’я «Беркут».<br /><br />Кожна нація має, або принаймні мріє мати, крім «внутрішніх» героїв, ще в таких, які вийшли на загальносвітову арену, яких знають поза межами національного «ареалу». Це люди, яких народи, делегуючи у золоту скарбницю людства, залишають своєю візитною карткою. Українці ж чомусь мало згадують про те, що саме їхня людина однією з перших перетнула межу неба і побувала у космосі Це був простий хлопець із Узина, що під Києвом, Павло Попович. Двічі нашому землякові доводилося виходити на орбіту, несучи своє національне «я» ближче до зірок.<br /><br />Батьківщина<br />- Народився я в селищі Узин на Київщині. Мій батько все своє життя пропрацював кочегаром на заводі, мати виховувала дітей. У родині, крім мене, було ще троє братів і дві сестри. Як усі тодішні діти, пас гусей, корів, коней, ходив на заробітки. Особливо доводилося багато працювати після війни.<br /><br />Під Узином є великий аеродром, а тому ще змалку я мріяв стати льотчиком і обов'язково — винищувачем. До війни закінчив чотири класи школи — вчився завжди на «відмінно». Кожний пох¬вальний лист ставав для мене святом, тому що мати мені купувала тоді банку згущеного молока — я те молоко намагався довго-довго смоктати через соломинку, розтягуючи задоволення.<br /><br />Мені минало 11 років, коли наше селище захопили німці. Я тоді подумав, що моя мрія стати льотчиком не здійсниться. Але після визволення від німецьких загарбників я потоваришував із кількома льотчиками з летовища. Тоді я працював водовозом на пекарні, що забезпечувала хлібом військовий гарнізон. Не можу не згадати одного знайомого — Семеновича, так його називали. Саме він мені, малому, розповідав про літаки й небо.<br /><br />Оскільки були складні часи, замість того, щоб вчитися, довелося йти працювати на цукровий завод у нічну зміну. Після півночі до восьмої години ранку працював, а о дев'ятій біг до школи. У такому ритмі я «протягнув» лише кілька місяців. Далі було Білоцерківське ремісниче училище за спеціальністю столяр-червонодеревник і паралельно - вечірня школа. Після закінчення училища нас, трьох хлопців, за розподілом із самої Москви направили аж у Магнітогорськ - учитися в технікумі трудових резервів. Спершу було дуже важко, адже вдома все вчили українською мовою.<br /><br />Небо<br />- Уже тоді я багато займався спортом, з шести видів мав розряди. 1950 року потрапив у Магнітогорський аероклуб. Після закінчення військового училища мене направили служити до Карелії. Тоді ми з дружиною Мариною (відомою льотчицею-випробувачем) переїхали під Москву, бо їй треба було постійно літати. І ось раптом 1959 року мене викликали в дивізію, де змусили підписати папірець про те, що я нікому нічого не розповім, а потім запропонували пройти медкомісію - щоб потрапити до загону космонавтів. Це було для мене страшенною несподіванкою. Мені давали добу, аби подумати, але я сказав одразу: погоджуюся!<br /><br />- Павле Романовичу, напевне, відбір «у космонавти» був вельми прискіпливим?<br /><br />- Так, дуже високі вимоги ставилися до здоров'я кандидата. У мене з цим, хвалити Бога, було все гаразд. Тоді було відібрано дві з половиною тисячі льотчиків-винущувачів, а загалом перевіряли близько десяти тисяч осіб. Із них вибрали лише двадцять чоловік, яких і забрали до Москви. Там визначили ще «чудову шістку»: Гагарін, Титов, Ніколаєв, Биковський, Карташов (пізніше його замінили на Мелінбурга) і я. До речі, Толя Карташов нині живе у Києві, а службу завершив на заводі імені Антонова випробовувачем.<br />Мене готували до першого польоту на рівні з Юрою Гагаріним. Правда, ми з Ніколаєвим знали, що ані я, ані він першими не полетимо. Піонером у космосі за тодішньою політикою мусив бути росіянин. Сергій Павлович Корольов сказав: «Першими полетять Гагарін і Титов, а ви, хлопці, уособлюватимете дружбу народів — українець і чуваш».<br /><br />За три роки нас підготували до польоту фізично та теоретично, адже необхідно було навчити людину поводитися так, аби вона в космосі не була мавпою, а могла орієнтуватися в тих важких умовах. Доводилося багато справді вчитися, бо корабель є набором різноманітних складних систем.<br /><br />— Напевно, в цей час вас надійно ізолювали від суспільства?<br /><br />— Ні, лише до польоту Гагаріна ми були на казарменному становищі. Пізніше нам дозволяли відпочивати, гуляти, але обов'язково в супроводі лікарів.<br /><br />Мені набагато складніше давалася підготовка не до першого, а до другого польоту. Це було 1974 року, з часу першого польоту минуло майже дванадцять років. Я ж було сказав, що поки всі хлопці з першого загону не злітають, у космос вдруге не полечу.<br /><br />— Йдучи на борт космічного корабля, ви, напевно, мали природне почуття страху?<br /><br />— Відповім так: якщо хтось колись скаже, що стрибати з парашутом, літати на літаку можна не боячись, — це буде брехнею. Людині притаманне почуття страху. Лише той, хто не сповна розуму, нічого не боїться. Нормальна людина обов'язково повинна остерігатися за своє життя. Інша справа, що ми кажемо: «боягуз» тільки про того, хто підкорився почуттю страху. Безстрашна людина — та, яка змогла свій переляк заховати далеко в п'яти, перемогти його. Швидше за все, космонавти належать саме до цієї категорії.<br /><br />Уявіть: космічна ракета з установкою має п'ятдесят метрів, під людиною знаходиться двадцять мільйонів кінських сил, а ти сидиш на самісінькій верхівці всього цього! І все воно будь-якої миті може гепнути так, що навіть мокрого місця від тебе не залишиться. А в космосі навіть невеличкий метеорит призведе до катастрофи. Тут достатньо, щоб він важив бодай один грам. Нас рятує за таких умов лише закон збереження енергії. Хоча оскільки всі космонавти набиралися з лав льотчиків-винищувачів, ми звикли ходити по лезу, балансувати між життям і смертю, щохвилини ризикувати. Та Боже, навіть коли стрибаєш з парашутом, мусиш усвідомлювати, що своє життя доручаєш шматку ганчірки: розкриється чи ні?<br /><br />— Ви віруюча людина?<br /><br />— Так, я й охрещений. Перебування в космосі тільки збільшило мою віру в Бога. Там була така річ: ми мали змогу власними очима подивитися макрокосмос. Коли звідти дивишся на Землю, то вона видається маленькою цяточкою. Дивишся й усвідомлюєш - як далеко ти відірвався. Ось тут Місяць, планети, все обертається. Обертаєшся і ти. Зі мною зрозуміло — мене запустив сюди людський розум. А хто ж тоді створив і змусив обертатися всю цю систему? Хтось же це не лише зробив, але й керує ним! Спробуйте у великому місті на перехресті прибрати світлофор — миттю станеться катастрофа. Саме відчуття твоєї мізерності, дрібності й оточуючої величі дає настійливе переконання: щось є! Що це? Я не знаю. Одні називають його Богом, інші — центром світосотворіння, треті - небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша.<br /><br />— Як ви ставитесь до думки, що десь іще існує життя?<br /><br />— Я цього не відкидаю. Нещодавно вчені з Нижнього Новгорода вже теоретично довели, що рівно під дев'яносто градусів від нашої Сонячної системи існує подібна система. Її назвали «СС-90». Вони також довели, чому ні ми їх не чуємо та не бачимо, ні вони нас. Хоча практично перевірити це ми не можемо. Сучасна наука навіть на Місяці та Венері передбачає можливість існування мікроорганізмів.<br /><br />— Нині блукає багато версій стосовно загадкової смерті Юрія Гагаріна. Ви ж знали його безпосередньо. Щоб ви могли сказати про це?<br /><br />— Існує трохи цинічний вислів: передчасна смерть — завжди випадковість. Стосовно того, що Гагарін розбився, то це справді факт. Нині багато пліток навколо цього назбиралося, мовляв, він був п'яний або ще щось — все це дурниці. Як на мене, щось трапилося з технікою, це призвело до тимчасової втрати свідомості обома льотчиками, Гагаріним і Серьогіним. Вони навіть не робили спроби катапультуватися, хоча знаходилися на висоті 4200 метрів... А ось спроба вивести літак до потрібного рівня була. Їм не вистачило всього 250 метрів. Ми, одинадцять чоловік, які були тоді на аеродромі, живі свідки цієї трагедії, бачили її на власні очі.<br /><br />Чужина<br />Павла Романовича Поповича нині з Україною зв'язують не лише дружні стосунки з обома Президентами. Він довгі роки був народним депутатом Верховної Ради СРСР від одного з українських виборчих округів. Нині він чільний діяч української громади Москви — президент товариства «Славутич». Саме завдяки його особистим зв'язкам і впливу українці «білокам'яної» отримали приміщення під свою організацію.<br /><br />Разом з тим пан Попович скептично оцінює діяльність української громади в Росії. «Попри всі повідомлення та рекламу, на наші заходи приходять одиниці. Ми збираємося, аби хоч поговорити рідною мовою, поспівати українських пісень», — говорить він. Справді, статистика свідчить, що «росіяни українського походження» у своїй масі не вельми рвуться до свого національного. А в одній же Москві їх більш як мільйон! І тут, як стверджує Павло Попович, справа не в умовах, які створила для цього Російська Федерація. <br /><br />Інертність і пасивність у ставленні до національного є провідною рисою наших земляків у недалекій Росії. Багато хто навіть не зізнається, що він з України. Українські школи ледь животіють не тільки тому, що їм роблять перешкоди й утиски «кляті москалі», а насамперед через те, що обмаль дітей, якими можна було б укомплектувати їх. Тому на цьому тлі поодинока постать космонавта Павла Поповича, його щира, хай і на відстані, — любов до рідної землі видається помітним явищем.<br /><br />... Про науково-дослідний інститут, який він нині очолює, Павло Романович не схильний багато говорити, хоча там його неабияк поважають. Утім, набагато щирішими є ставлення до Поповича його земляків — вони вірять у те, що «космічний символ» України колись таки повернеться до рідних пенатів.<br /><br />Юрій ДОРОШЕНКО. Москва-Київ.<br />Газета „Україна молода”, від 12 квітня 1997 р., № 68.<br />В Інтернеті друкується вперше<br /><br />Досьє.<br />Попович Павло Романович народився 5 жовтня 1930 року в Узині Київської області. Льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу (1962, 1974 роки), генерал-майор авіації. Був членом КПРС з 1957 року. Закінчив 1951 року Магнітогорський індустріальний технікум, 1954 р. - військове авіаційне училище і 1968 р. - Військово-повітряну інженерну академію імені Жуковського. Кандидат технічних наук. Перший політ у космос здійснив 12-15 серпня 1962 року на кораблі «Восток-2», другий - 3-19 липня 1974 р. разом із Ю. Артюхіним на кораблі «Союз-14» й орбітальній станції «Салют-3».<br /><br />ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перший космічний українець http://sd.net.ua/2008/04/22/dealnijj_poltik.html Після кожного провалу, хоч би яким ганебним і принизливим він був, Ленін негайно піднімався і знову брався до справи. Його можна уподібнити до сталевої пружини, котра розпрямляється з тим більшою силою, чим сильніше її стиснули. Исторический опыт dsat1979ss Tue, 22 Apr 2008 02:58:22 +0300 Квітнень – гарний привід згадати про геніального історичного персонажа і спробувати відповісти на питання: "Що таке справжній політик?" Іноді найточнішу оцінку людині можуть дати не друзі, а вороги. Ці спогади відразу після смерті Леніна написав його політичний супротивник – лідер партії есерів Віктор Чернов.<br /><br />Друкується з незначними скороченнями.<br />Ленін мав потужний, однак холодний інтелект. Інтелект іронічний, саркастичний, цинічний. Для нього не було нічого гіршого за сентиментальність. Це слово завжди було в нього напоготові стосовно будь-яких моральних та етичних міркувань у політиці. Для нього все це було чимось несерйозним – лицемірством, "попівською балаканиною". Політика означала стратегію і більше нічого. Прагнення до перемоги – єдина заповідь. Воля до влади і безкомпромісної реалізації політичної програми – ось єдина чеснота. Вагання – ось єдиний злочин.<br /> Леніну часто закидали те, що він не був і не хотів бути "чесним супротивником". Але він сам вважав поняття "чесний супротивник" абсурдом, забобоном обмежених людей, чимось таким, що можна час від часу використовувати у власних інтересах. Одначе сприймати це всерйоз – просто дурість. Захисник пролетаріату має відкинути делікатність стосовно ворогів. Обманювати ворога свідомо, обмовляти його, порочити його ім'я – усе це Ленін розглядав як нормальні речі. Він проголошував їх з жорстокою цинічністю. Совість Леніна полягала в тім, що він ставив себе поза рамками людської совісті стосовно своїх ворогів. Таким чином, відмовляючись від принципів доброчесності, він залишався чесним відносно самого себе. <br /> Усе його життя пройшло в розколах і фракційній боротьбі всередині партії. У результаті в ньому сформувалися якості неперевершеного гладіатора, професійного борця – у щоденному тренуванні, у постійному придумуванні нових хитрощів для того, щоб ошукати супротивника чи вибити його з гри. Саме це тренування, яке тривало все його життя, давало йому приголомшливу холоднокровність, цілковите самовладання в будь-якій мислимій ситуації, непохитну віру в те, що він завжди так чи інакше "викрутиться". Будучи за природою своєю людиною, відданою одній меті й маючи неабиякий інстинкт самозбереження, він легко міг проголосити: "Вірую, тому що абсурдно", – і дуже був подібний до улюбленої російської іграшки ваньки-встаньки. Після кожного провалу, хоч би яким ганебним і принизливим він був, Ленін негайно піднімався і знову брався до справи. Його можна уподібнити до сталевої пружини, котра розпрямляється з тим більшою силою, чим сильніше її стиснули. Він був стійким партійним лідером. Подібні лідери потрібні для того, щоб надихати соратників по партії і запобігати паніці прикладом безмежного самовладання, а також для того, щоб привносити тверезість у періоди зайвої екзальтації, коли, як він любив говорити, легко впасти в "чванство", почиваючи на лаврах і недооцінюючи небезпек, які підстерігають у майбутньому.<br /> Саме відданість одній меті була тим, що найбільше викликало повагу у його послідовників. Багато разів, коли Леніну вдавалося вижити тільки завдяки прорахункам його супротивників, це пояснювали його непохитним оптимізмом. Нерідко це була сліпа удача, але тоді удача зазвичай приходить до тих, хто знає, як протриматися в періоди невдач. Багато хто швидко здається, не бажаючи розтрачувати сили на марні спроби. Вони розсудливі, і саме цей здоровий глузд відлякує удачу. З іншого боку, є якийсь вищий здоровий глузд у людині, котра витрачає останні краплі своєї енергії, незважаючи на те, що всі проти неї – логіка, доля, обставини. Цим "ірраціональним здоровим глуздом" природа наділила Леніна в надлишку. Завдяки такій завзятості він неодноразово рятував партію в ситуаціях, які здавалися безнадійними. Маси сприймали це як диво і приписували йому особливий пророчий дар. Одначе саме здатності до передбачення бракувало Леніну. Насамперед він був майстром фехтування, а фехтувальникові потрібно небагато здатності до передбачення і зовсім не потрібні складні ідеї. Фактично йому не треба надто багато думати: варто зосередитися на кожному русі супротивника і керувати власною реакцією зі швидкістю вродженого інстинкту, для того щоб без найменшого зволікання відповідати на кожен рух ворога.<br /> Ленін абсолютно не мав творчого таланту, він був тільки вмілим, яскравим і невтомним провідником у життя теорій інших мислителів, мав настільки вузьке мислення, що можна було б говорити про обмеженість його інтелекту. Однак у цих рамках він був здатний на прояв сили й оригінальності. Його сила полягала в надзвичайній ясності, можна навіть сказати, прозорості побудов. Він дотримувався своєї логіки неухильно, доводячи справу до абсурдних висновків, не залишаючи нічого розпливчастого чи непоясненого, за винятком тих випадків, коли цього вимагали тактичні міркування. Ідеї формулювалися гранично просто і конкретно. Це найбільш очевидна риса ленінської риторики. Він ніколи не був блискучим оратором. Часто був грубим і незграбним, особливо в полеміці, де він постійно повторювався. Та все ж саме ці повтори складали його систему і силу.<br /> За нескінченним пережовуванням і недолугими жартами ховалася жива, непохитна воля, яка ні на дюйм не відхилялася від обраного шляху; це був невідступний тиск, котрий гіпнотизує аудиторію своєю монотонністю. Та сама думка повторювалася кілька разів у різних формах доти, доки тим чи іншим шляхом не проникала у свідомість кожного. Потім, подібно тому, як крапля точить камінь, постійне повторення вкорінювало цю ідею в інтелект слухача. Деякі оратори вміли досягати подібних результатів шляхом повторів.<br /> Крім того, Ленін завжди відчував свою аудиторію. Він ніколи не піднімався надто високо над її рівнем, однак і опускався до нього лише в ті моменти, коли це було необхідно для того, щоб не порушити безперервність гіпнотичного стану, який контролює волю його пастви. Краще за будь-кого він усвідомлював, що юрба вимагає, аби нею поганяли і пришпорювали, вона хоче відчувати тверду руку хазяїна. Коли було треба, він говорив як правитель, засуджуючи і підхльостуючи свою аудиторію. "Він не оратор – він більше, ніж оратор", – зауважив хтось, і це зауваження цілком доречне.<br /> Леніна часто зображували сліпим догматиком, однак це не було притаманно його натурі. Він був не з тих, хто зупиняється на закінченій системі, він просто використовував свій розум для досягнення цілей політичної і революційної боротьби, в якій усе вирішує правильний вибір моменту. Тому він часом ставав шарлатаном, експериментатором, гравцем; тому він був опортуністом, а це щось діаметрально протилежне догматикові. "Спочатку вплутаємося, а там подивимося" – йому дуже подобався цей вислів Наполеона.<br /> Багато критиків звинувачували Леніна в страшенній жадобі до влади і почестей. Насправді ж він просто органічно був створений для керування і буквально не міг утриматися від того, щоб не нав'язувати свою волю іншим, не тому, що жадав цього, а тому, що це було настільки ж природно для нього, як для великого небесного тіла природно впливати на планети. Що стосується почестей, то він їх не любив. Плебей за своїми смаками, він залишився настільки ж простим у своїх звичках після Жовтневої революції, як і до неї.<br /> Його часто зображували безжальним, сухим фанатиком. Проте його безжалісність була суто інтелектуальною, а отже, спрямована тільки проти його ворогів, тобто проти ворогів партії. Стосовно друзів він був люб'язний, добросердний, життєрадісний і ввічливий, яким і належить бути гарному другові; тому емоційно-фамільярне "Ілліч" стало серед його послідовників загальноприйнятим ім'ям.<br /> Так, Ленін був добродушним, однак добродушність не означає милосердя. Відомо, що фізично сильні люди зазвичай добродушні, й добродушність Леніна мала ту ж саму природу, що і добродушність величезного сенбернара стосовно цуценят і дворняжок. Справжнє ж милосердя, наскільки ми можемо судити, він розглядав як одну з ганебних людських слабостей. Принаймні фактом є те, що, коли він хотів знищити когось із соціалістів-опонентів, він нагороджував його епітетом "гарний хлопець".<br /> Слід зазначити ще одну рису: Ленін по-своєму любив тих, кого цінував як корисних помічників. Він легко вибачав їм помилки, навіть невірність час від часу, але суворо закликаючи їх до виконання завдань. Злостивість і мстивість не були притаманні йому. Навіть вороги сприймалися ним радше як якісь абстрактні факти. Імовірно, вони не могли викликати в нього суто людського інтересу, будучи просто математично визначеними точками для прикладення деструктивних сил. Навіть пасивна опозиція його партії в критичний момент була для нього достатньою підставою для того, щоб розстріляти сотні людей без щонайменших вагань. І при всьому цьому він любив, щиро радіючи, бавитися з дітьми, собаками, кошенятами.<br /> Ленін присвятив усе своє життя інтересам робітничого класу. Чи любив він робітничий люд? Очевидно, так, хоча його любов до реальних живих робітників, без сумніву, була слабшою, ніж ненависть до гнобителів робітників. Його любов до пролетаріату була тією ж деспотичною, суворою і нещадною любов'ю, в ім'я якої сторіччя тому Торквемада спалював людей заради їхнього порятунку. http://sd.net.ua/2007/09/15/na_fundament_novo_vropi.html Рівно 58 років тому, 15 вересня 1949 року відбулась подія, яка стала визначальною для нової історії Європейського континенту. З перевагою усього в один голос канцлером Німеччини став Конрад Аденауер. Аденауер та Людвіг Ерхард, залишили нащадкам три речи - партію нового типу, соціальну ринкову економіку та Євросоюз. Исторический опыт dsat1979ss Sat, 15 Sep 2007 04:33:35 +0300 15 вересня 1949 року відбулась подія, яка стала визначальною для нової історії Європейського континенту. З перевагою усього в один голос канцлером Німеччини став Конрад Аденауер. <br /><br />Аденауер став канцлером у тому віці, в якому Бісмарк пішов у відставку, а Сталін помер... Він став керівником Німеччини в 73 роки. Багато хто вважав, що 73-літній голова уряду – це випадковість, це ненадовго. І помилилися. "Ера Аденауера" тривала майже 15 років. До 1963 року – кінця "ери Аденауера" – Німеччина стала третьою за індустріальною потугою та другою за торговельним оборотом країною світу. <br />Аденауер та його міністр економіки Людвіг Ерхард, залишили нащадкам три речи - партію нового типу, соціальну ринкову економіку та Євросоюз.<br /><br />Партія нового типу<br />Вперше Аденауеру запропонували посаду канцлера Німеччини ще 1926 року, коли він ще був бургомістром Кельну. Другий шанс в нього з’явився в березні 1945 р., коли ще йшли бої - у його будинку з'явилися два американських офіцери. Вони попросили Аденауера відправитися з ними в Кельн. Американський комендант міста запропонував зайняти посаду обербургомістра і негайно приступити до роботи. Причому в "суворо неофіційному порядку", адже його сини продовжували службу в гітлерівській армії. Аденауер погодився. Але часу йому було відпущено небагато. На початку жовтня 1945 р. американців у Кельні змінили англійці, і новий військовий комендант звільнив обер-бургомістра "за неспроможність". Якби англійці дозволили Аденауерові залишитися на чолі Кельнської адміністрації, то він, можливо, ніколи б і не зайнявся національною політикою. А тепер він був змушений зробити це. <br /><br />За задумом Аденауера, його партія – Християнсько-Демократичний Союз – повинна була докорінно відрізнятися від усіх європейських партій, що раніше існували. Вони і тепер були класовими: соціалісти чи комуністи проголошували вірність робітничому класу, інші спиралися на селян чи поміщиків, на промисловців чи інтелігентів. Супротивники християнських демократів стверджували, що ХДС – це структура, "якої не повинно було б бути" через те, що вона поєднує у своїх лавах як робітників, так і роботодавців, а не лише представників одного класу суспільства. Народна партія зобов'язана була мати представництво в усіх прошарках суспільства, оскільки скрізь є люди, що тягнуться до цінностей християнства та ідейного консерватизму. <br /><br />Для німецької історії до ХДС були характерні два глибоких розколи – між католиками та протестантами, між підприємцями та робітниками. У ХДС Аденауер бачив інструмент, здатний здолати ці два історичні розколи. І результати політики Аденауера не змусили себе чекати. <br /><br />Влітку 1949 року в Західній Німеччині проходили перші післявоєнні вибори. Союзники були впевнені в перемозі соціал-демократів і зробили ставку саме на них. Британія, якою керували лейбористи, підтримувала соціал-демократів усюди, де це було можливо. Англійці бачили Німеччину об'єднаною, злегка соціалістичною і з націоналізованою промисловістю. У британській військовій адміністрації працювали чиновники, що забезпечували соціал-демократам контроль над радіо, інформаційними агентствами і напівофіційними газетами на зразок "Ді Вельт". Тим приголомшливішою стала перемога ХДС та поразка соціал-демократів.<br /><br />Створивши першу в Європі по-справжньому народну партію (хоча якщо бути точним, у нього був попередник – австрійський канцлер 20-х рр. Ігнац Зайпель, що очолив християнських соціалістів і здійснив успішну фінансову стабілізацію Австрії), Аденауер не залишив жодного шансу для соціал-демократів. Довгі роки правління ХДС привели до того, що СДПН у 1959 році відмовилася від сповідуваного нею марксизму, перетворившись на лівоцентристську народну партію.<br /><br />Можна сказати, що Аденауер створив нову політичну культуру Німеччини, а потім і всієї Європи. Сучасні політичні опитування показують, що більшість німців майже завжди на перше місце ставлять або ХДС, або СДПН, а на друге (уявіть собі, що ваша перша партія зникла – хто тоді буде користатися вашими симпатіями?) – або СДПН, або ХДС. Існування двох великих популярних народних партій забезпечило Німеччині багаторічний політичний мир. <br />Не люблячи соціалістів, Аденауер ішов, коли це було потрібно, з ними на співпрацю. Більше того, заборонивши в 50-ті роки комуністичну партію, Аденауер одночасно відчував глибоку особисту симпатію до її вождя Макса Реймана. Іноді вони по-старечому зустрічалися і дружньо розмовляли.<br /><br />Німецьке економічне диво<br />Економічний підйом Західної Німеччини пов’язано з ім'ям Людвіга Ерхарда — міністра економіки в уряді Аденауера, а потім і канцлера ФРН. Саме він увійшов в історію як автор найефективнішої в сучасному світі економічної моделі – соціальної ринкової економіки. <br /><br />Якщо спробувати стисло сформулювати головний принцип соціальної ринкової економіки, то виглядати він буде таким чином. Виробництво і життєвий рівень населення перебувають у прямій залежності від таких факторів: <br />- виробництво не може розвиватися, не маючи широкої бази для збуту; <br />- збільшення купівельної спроможності населення у свою чергу постійно стимулює виробництво, підвищення продуктивності праці. Навіщо виробляти товар, якщо населення не в змозі його купити? <br /><br />Ерхард бачив сприятливі фактори. Необхідно було найбільш ефективно використати їх. У країні були значні резерви робочої сили. Навіть у найважчі часи нацисти не призивали в армію кваліфікованих робітників. До них додалися мільйони переселенців зі східних областей колишнього німецького рейху, що готові були працювати буквально за бутерброд. <br />Міністерство економіки, застосовуючи економічні методи, вміло направляло інвестиції, розвивалися основні галузі промисловості: хімічні підприємства, металургійні, машинобудівні, електротехнічні заводи. <br /><br />На їхній основі запрацювали легка і переробна промисловість, створювалися умови для середніх і малих підприємств. Система податкових привілеїв давала можливість значну частину прибутків використовувати для технічного відновлення, для впровадження у виробництво новітніх наукових досягнень. <br /><br />Особливо заохочувалися підприємства, що працювали на експорт. Уряд: <br />- брав на себе частину ризиків по торгових операціях; <br />- йшов на пряме фінансування великих експортних заходів; <br />- надавав податкові пільги. <br /><br />Баварський колега Ерхарда, міністр фінансів Фріц Шефер виявляв надзвичайну ощадливість і скупість. Кажуть, що бесіду з відвідувачами у своєму кабінеті, хоч би хто прийшов, він починав словами: “Грошей немає і не передбачаються”. Вибити в нього зайві асигнування вважалося неможливим. Сам канцлер часом пасував перед його рішучістю захистити затверджений бюджет. <br /><br />У розореній Німеччині намітився було «відтік мізків». Уряд ужив заходів для того, щоб доходи вчених, заробітна плата людей інтелектуальної праці відповідали їхньому внеску в розвиток країни. Еміграція інтелігенції швидко припинилася. <br />Почали поглиблюватися нові відносини між підприємцями й особами найманої праці. Підприємства випускали народні акції, що охоче купувалися робітниками та службовцями. <br /><br />Об'єднання Німецьких Профспілок розробило проекти закону, які передбачали участь робітників у керуванні підприємствами. Малося на увазі створення наглядацьких рад з п'яти представників акціонерів і п'яти робітників. Одинадцятий член обирався цими десятьма. Ради покликані були контролювати загальний розвиток виробництва і фінансову звітність. До правління підприємства тепер було включено представника від трудящих. Його називали робочим директором. Це рішення втілилося в життя завдяки підтримці християнських демократів. <br /><br />На завершення надамо слово самому Людвігу Ерхарду: "Я не відчуваю себе представником інтересів багатих верств, а надто представником інтересів промислових чи комерційних кіл. Навпаки. Я вимагаю найрішучішим чином саме від відповідальних найбільших підприємців, у руках яких перебувають знаряддя виробництва й апарат розподілу нашого народного господарства, найбільших жертв, найвищого усвідомлення відповідальності". <br /><br />Відбувалося деяке зростання цін, але його випереджало збільшення доходів населення: заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Реальні доходи людей за першу половину 50-х років збільшилися вдвічі. Швидко та надійно вирішувалася житлова проблема. Половина квартир, що будувалися, були соціальними, тобто надавалися населенню за зниженими цінами. Практично зникло безробіття. <br /><br />Нова Європа <br />Післявоєнна Європа – це територія, що відчувала справжнє захоплення перед Сталіним. Комуністичний ідеалізм європейської інтелігенції був сильний, як ніколи. У Франції та Італії комуністи мали великі, згуртовані бойові партії, що, здавалося, от-от прийдуть до влади. <br /><br />Сталін уже заявив у 1952 році, що буржуазія Європи випустила з рук прапор демократії і його от-от підхоплять комуністи Європи. Це була майже успішна тактика захоплення влади на всій європейській території аж до самих Піренеїв. <br />Але тільки "майже". План міг здійснитися, якби у Європі не знайшлося трьох християнських демократів – людей творчих, консервативних переконань – Де Гаспери в Італії, Аденауера в Німеччині, Шумана (а пізніше – Де Голя) у Франції. <br />У березні 1946 р. у своїй першій публічній промові Аденауер намітив головні цілі: нова держава більше не повинна панувати над індивідом; християнська етика має стати основою німецького суспільства і Європи. Кінцева мета держави – стати частиною Сполучених штатів Європи... Саме з цього виступу Аденауера почалася нова історія Старого світу – історія Європейського Союзу.<br /><br />Ключовим стало співробітництво Аденауера з Де Голем. Перша зустріч "старого француза зі старим німцем" відбулася 1957 року. Аденауер відгукувався про Де Голя як про людину "чесну, коректну та моральну". Напевно, це була вища похвала, на яку він був здатний. <br /><br />За чотири роки Аденауер і Де Голь провели близько сорока зустрічей. Звичайно, над новою Європою працювало багато людей, але без цієї взаємної людської симпатії двох старих, що не закостеніли, а були гнучкими й дотепними, сьогоднішня Європа не існувала б. При цьому обидва були по суті анти-британцями, вважаючи, що і Францію, і Німеччину британці здадуть, якщо зачують вигоду. <br /><br />Аденауер вважав важливою американську присутність у Європі. 1955 року Західна Німеччина увійшла як рівноправний член у Північноатлантичний союз – НАТО. Це був особистий тріумф політики Аденауера. Треба розуміти, який важливий історичний крок був зроблений 1955 року. Це ми по наївності вважаємо Німеччину країною Заходу. Німецька ж традиція, що існувала до того, як у Західній Німеччині Аденауер став канцлером, визнавала Заходом усе, що за Рейном. Німецьке антизахідництво ретельно культивувалося ще з часів Французької революції. Аденауер зі скепсисом дивився на історію Німеччини. Він більш за все не довіряв "німецькому духу", просякнутому зарозумілим моралізуванням. "Німці – це бельгійці, що страждають мегаломанією", – казав він. Гіршими за всіх у Німеччині, на думку Аденауера, були прусаки: "Прусак – це слов'янин, що забув, ким був його дід".<br /><br />Не зроби Аденауер Німеччину справді західною державою – не було б жодного шансу на створення єдиної Європи.<br /><br />Християнин і політик<br />Аденауер вважав, що не можна вимагати від громадян моралі та дотримання законів, якщо сама влада не є моральною. Він не соромився організовувати навіть стеження за міністрами свого уряду. Один з міністрів був застуканий прямісінько на порозі паризького публічного дому і негайно відправлений у відставку.<br /> <br />Його християнство було тихим, глибоким, переконаним. У своїх щорічних різдвяних виступах він був поетичний. Ось початок його різдвяного виступу 1952 року: "Стояла тиха ніч у Віфлеємі, коли діва Марія народила, сповила дитину і поклала її в ясла". <br /><br />Потім він переходить до особистих спогадів про військове різдво в обителі Марії Лаахської, що стала йому духовним притулком у часи панування нацистів: "Церква була переповнена, прийшли люди з віддаленого промислового району. Усі хотіли прилучитися до урочистості дивовижної таємниці. Скрізь лежав сніг, мерехтіли зірки. У горах стояла чудова тиша". І, нарешті, Аденауер пояснює, що родина – це світ, а для німців нова родина –європейська інтеграція. Для ідейного консерватора Аденауера головною етичною цінністю була родина, причому родина традиційна, розгалужена, дружна. Він і був головою такої родини. Родини, що стоїть вище за партії, вище за державу. <br /><br />Вірність принципам не залишилася без нагороди. Адже Аденауер домігся реалізації всіх цілей, за які брався. Він залишався канцлером до 1963 року, коли його змінив Людвіг Ерхард, а головою створеної ним партії до 1966 року. Конрад Аденауер помер у 1967 році, у віці 91 року, до останніх днів зберігаючи ясний розум. <br /><br />За матеріалами ЗМІ,<br />Підготувала Олена Суркова http://sd.net.ua/2007/08/16/ss_galichina_grazhdanskaja_vojjna_19411945.html Нельзя игнорировать такой факт – на стороне Германии сражались почти 220 тысяч украинцев. Такое огромное количество украинцев, сражавшихся на стороне вермахта, не позволяет классифицировать их как отдельных «предателей и отщепенцев». Фактически речь идет о гражданской войне между украинцами. Гражданская война многомиллионного народа в условиях отсутствия собственного государства. Исторический опыт dsat1979ss Thu, 16 Aug 2007 03:08:42 +0300 <br /><br />Мертвые хватают живых. История – очень мощное оружие и силу этого оружия Украина испытывает на себе в полной мере. Украина беспомощна перед агрессивными трактовками нашей истории, которые исходят из-за границы. Нас постоянно вынуждают в чем-то оправдываться. <br />Украинская власть не способна предложить эффективную стратегию работы с историческим материалом. К сожалению, - это факт. Никакого примирения ветеранов Красной армии и УПА скорее всего никогда не состоится. Но в этом нет ничего страшного - нам важнее правильное воспитание молодых украинцев, освобождение их сознания от враждебных мифов.<br /><br />По обе стороны баррикад<br />Как говорил Ленин, для того чтобы объединиться, нужно сначала размежеваться. Для более яркой иллюстрации можно взять не просто проблему статуса ветеранов УПА, а ветеранов другого формирования – дивизии СС «Галичина».<br /><br />Нельзя игнорировать такой факт – на стороне Германии сражались почти 220 тысяч украинцев. Кроме СС «Галичина» это были различные подразделения, так например, в составе «помощников люфтваффе» ("СС-гельфер") только в июле 1944 года было 7700 украинцев. К концу войны 272 немецкие батареи ПВО имели персонал из числа украинцев. Весной 1945-го численность украинского вспомогательного персонала ВВС и ПВО достигала 10 тысяч человек (в том числе 1200 девушек). Многие из них «переквалифицировались» в фаустпатронщики - истребители танков; эти молодые украинцы участвовали в уличных боях в Берлине, сопротивляясь до последнего. <br /><br />Украинцы служили и в составе других частей Вермахта. Более 700 солдат служили в 5-й танковой дивизии СС «Викинг», 1000 солдат - в танковой дивизии СС «Фрундберг». Так же, многие украинские военнослужащие воевали в 22-й дивизии Кейтеля, 9-й танковой дивизии СС "Хоенштауфен", бригаде «Нора» и других подразделениях.<br />В немецких юношеских формированиях СС насчитывалось более 60 тысяч молодых людей, из которых 10 тысяч составляли украинцы из Галиции. То есть, каждый шестой молодой член СС Германии был украинцем. А была еще и УПА, которая занимала свое особое место в мировой войне. <br /><br />Такое огромное количество украинцев, сражавшихся на стороне вермахта, не позволяет классифицировать их как отдельных «предателей и отщепенцев». Фактически речь идет о гражданской войне между украинцами. Своего рода разделение на «белых» и «красных». Гражданская война многомиллионного народа в условиях отсутствия собственного государства.<br />В Европе тех лет, разорванной тоталитарными идеологиями, украинцы не могли избежать общей участи. Раскол был не так очевиден, из-за отсутствия украинского государства, но он не стал оттого менее глубоким. В конце концов, когда противники признания Голодомора геноцидом против украинского народа, утверждают, что исполнителями геноцида часто были сами же украинцы (члены Компартии, как на местах, так и в руководстве), то так ли они далеки от истины?<br /><br />Такая трактовка истории может показаться резкой и даже провокационной. Однако, именно она, способна назвать вещи своими именами и поставить точку на многих спекуляциях недоброжелателей Украины. Мы должны сделать события 2-й мировой войны внутренним делом самих украинцев.<br /><br />Существуют наивные надежды, что все «рассосется» как-то само собой – умрут последние участники тех событий, а их дети и внуки заживут дружно и счастливо единой украинской семьей. Но можете не сомневаться – наши добрые соседи и их украинские лакеи случиться такому не дадут. И наша поза страуса засунувшего голову глубоко в песок, только открывает им новые возможности.<br /><br />Героям – слава!<br />В исторической литературе, описывается такой случай, - в 1943 году Муссолини был свергнут и арестован. После его освобождения гитлеровцами, часть итальянских частей подконтрольных его противникам вела бои против немцев. Услышав по радио сообщение об их успехе, Муссолини был чрезвычайно обрадован. Один из его соратников в недоумении поинтересовался – чему так радуется дуче? Ведь это успех его врагов?<br /><br />- Они итальянцы и воюют храбро, вот что главное, - с удовлетворением ответил Муссолини.<br />Именно с такой позиции Украина сегодня обязана оценивать поступки своих предков в условиях, когда у нас еще не было своего государства, и украинцы были вынуждены воевать под чужим флагом. В истории украинских дивизий Вермахта есть и мужественные страницы битвы под Бродами, победа над частями 7-й польской дивизии и победа возле замка Гляйхенберг.<br /><br />Среди асов люфтваффе были украинцы: Роберт Олейник, Киевский, Сушко, Пьянчук. Два первых - майоры, командовавшие авиаполками. В 1944 году Олейник был награжден Рыцарским Крестом и возглавил одну из первых частей, оснащенных реактивными самолетами. Роберт Олейник совершил 680 боевых вылетов и сбил 42 самолета. 22 июня 1941 года, в 3 часа 58 минут Олейник стал одним из первых немецких пилотов, сбивших советский самолет. Мы не можем принять это как причину для радости, исключительно по одной причине – вполне возможно, что пилотом сбитого советского самолета также был украинец. <br /><br />Мы не имеем права отрекаться от своих предков, которые выполняли свой долг фронтовиков и их героизма. Сегодня мы отказываемся делить наших предков на белых и черных. Мы не отказываемся ни от кого из них, признавая героизм и тех и других. Для нас важно только то, что они все украинцы.<br /><br />Чтобы дать оценку действиям украинских солдат в составе германской армии, лучше всего использовать источники, которые трудно заподозрить в симпатиях к солдатам Третьего Рейха. Многие факты этого материала процитированны из статьи израильского журналиста Шимона Бримана «Золотой лев со свастикой». Журналист из Хайфы четко определяет цель своей работы, размещенной на «Портале еврейских сайтов»: «Насколько обоснованы обвинения еврейских организаций и российской Госдумы в адрес ветеранов-галичан? Обагрены ли их старческие руки кровью жертв Холокоста?» <br /><br />В итоге, автор приводит результаты официальных судебных расследований, начиная с Нюрнбергского процесса: «Советская сторона не привела в Нюрнберге никаких доказательств участия СС «Галичины» в карательных операциях. Судебные инстанции ФРГ в 1959-м и Канады в 1986-м признали солдат дивизии фронтовиками, не участвовавшими в казнях польского и еврейского населения. Канада трижды рассматривала в суде историю «Галичины» - и все процессы подтверждали, что никаких военных преступлений за дивизией не числится. <br /><br />В постановлении судьи Жюля Дешенэ (Оттава, 30 декабря 1986 года, стр. 261 протокола, параграфы 56-61) сказано: «Члены дивизии индивидуально проверялись в целях безопасности перед их въездом в Канаду. Обвинения в военных преступлениях никогда не подтверждались - ни в первый раз в 1950 году, ни после новой проверки в 1984-м, ни сейчас».<br /><br />В статье приводятся и другие факты, Например, «в Словакии дивизию СС "Галичина" хорошо встретило местное население, которое в основном плохо относилось к коммунистам. Солдаты даже взяли под свою защиту словацких рабочих, которых терроризировали партизаны». Но это уже отдельная история.<br /><br />Вспомнить всех<br />Самое смешное то, что попытки наших властей уклониться от четкого ответа по больным вопросам истории не позволяют ни одну из сторон конфликта считать и героями. Ведь, если Украина независимое государство, то фронтовики-красноармейцы, получается, были душителями независимой Украины? Сегодня из политических соображений заявить такое не решается никто. Но рано или поздно начнется очернение и оплевывание и их подвигов и убеждений. <br /><br />Необходимо повторить, то, что было сказано в самом начале статьи: для того чтобы объединиться, нужно сначала размежеваться. Мы должны называть вещи своими именами. Гражданская война – это и есть гражданская война, даже если противники одеты в иностранную форму. Нельзя одновременно говорить о «примирении» и тут же отрицать сам факт раскола. Историческая каша в головах молодежи позволяет политическим спекулянтам сохранять раскол в обществе и сознании граждан.<br /><br />Такой подход позволяет сформировать украиноцентричное видение истории, в котором Украина будет центром отсчета и оценки всех событий. Соответственно все эти события будут трактоваться как внутреннее дело самих украинцев. А это немаловажно для избавления от комплекса национальной неполноценности и «комплекса жертвы».<br /><br />Роман Касатонов<br />(статья печатается с литературными и стилистическими правками АСД)<br /><br />Украинская версия статьи: СС «Галичина»: Громадянська війна 1941-1945<br /><br /><br />УВАГА! Редакція АСД залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, авторами яких не є офіційними представниками Агентства.