http://sd.net.ua/ ru Аналитика - ASD-inform Украина: новости политики, экономики и религии, политика в Украине, обзор и анализ главных политических событий http://sd.net.ua/logo.gif http://sd.net.ua/ http://sd.net.ua/ http://sd.net.ua/2011/12/26/cerkva-armiya-kapelanstvo.html Досвід та перспективи інституту військових капеланів в Україні та досвід країн НАТО Військові капелани вже проходили службу, обіймаючи посади психологів в українському миротворчому контингенті в Іраку, але на державному рівні далі "благих намірів" в Україні ця справа поки не йде. Інститут капеланів у збройних силах США представляє більш як 120 релігійних конфесій. Цей інститут відіграє величезну роль у житті армії і флоту США. При цьому не виникає великих проблем через те, що військовослужбовці США сповідують сотні різних релігій, багато з який не є традиційними. Религиозная безопасность dsat1979ss Mon, 26 Dec 2011 15:29:59 +0200 Досвід та перспективи інституту військових капеланів в Україні та досвід країн НАТО<br /><br />Ти йдеш супроти мене з мечем і списом і зі щитом,<br />а я йду супроти тебе з іменем Господа... <br />[1 Цар.17,45]<br /><br />Жодна ідеологія не може визнаватися державою<br /> як обов’язкова. [стаття 18 Конституції України]<br /><br />Ще на початку 90-х років в Україні розпочався рух за забезпечення військовослужбовців та інших військових формувань душпастирською опікою Церкви. На початку він був позначений несистемністю та спорадичністю спроб різних конфесій і носив більше світсько-науковий характер. Згодом у різних конфесіях почали формуватися напрями діяльності щодо задоволення духовних потреб військовослужбовців. <br /><br />Мета дослідження, результати якого викладено в цій статті полягає в тому, щоб, на основі аналізу зарубіжного досвіду співпраці збройних сил та релігійних організацій, запропонувати варіанти можливого налагодження такої співпраці і в Україні.<br />Завдання дослідження - проаналізувати приклади з міжнародного досвіду функціонування інституту капеланів збройних сил та вивчити можливості його імплементації у вітчизняних реаліях.<br /><br />Досвід та проблеми співпраці Церкви та Збройних сил України<br /><br />Однією з найголовніших умов встановлення духовної опіки Церкви в Збройних Силах України на сучасному етапі є екуменічний підхід у формуванні інституту військових душпастирів. На початку третього тисячоліття в усій історично-доленосній значущості постає питання про роль і місце України, українських церков в християнській Європі, маючи на увазі і геополітичне, і конфесійне положення України між Сходом і Заходом. Без усвідомлення усіма українськими церквами міжконфесійної толерантності і екуменічної перспективи, як чинника консолідації українського суспільства, без енергійних зрушень у бік діалогу українське християнство не посяде належне йому конструктивне місце в суспільно-політичному процесі, не виконає своєї ролі в духовному та моральному відродженні. На жаль, церковно-релігійному життю в Україні під владою царського самодержавства, як і радянського тоталітаризму був чужим і неприйнятним сам принцип екуменізму. Оскільки двома формами єдиного імперського центру насаджувався міжконфесійний антагонізм за принципом „поділяй і владарюй”. В царській Росії православ’я було одним із стовпів режиму. Православна церква була домінуючою, державною, фаворитизованою царизмом. Інші релігії за „Уложением законов Российской империи” розподілялися в шкалі як „допустиме”, потім „терпимые” і, зрештою, „запрещенные”.<br /><br />В радянську добу все робилося, щоб розколоти християнські церкви, протиставити православ’ю католиків і особливо протестантів, як тоді прийнято було казати – „сектантів”. Цей антагонізм і зараз зберігається в ментальності не лише загалу рядових вірних, а й переважної частини духовенства.<br /><br />Парадоксальним є той факт, що отримана свобода і здобута незалежність ускладнили міжконфесійні відносини в Україні. Конфлікти за володіння храмами зрештою були подолані – необхідна кількість церков, побудована. Але чи об’єднало це віруючих? Вже зараз постають більш небезпечні обриси міжконфесійних конфліктів: за сфери впливу церков в регіонах, в результаті чого конфесійна регіоналізація набуває характеру політичної і етнонаціональної регіоналізації; змагання православних церков за пріоритетність у виконані обрядових дій під час громадсько-політичних і соціально-культурних заходів; претензії окремих церков на недоторканість їхньої канонічної території, вороже ставлення до євангелізаційної діяльності та прозелітизму тощо.<br /><br />На нашу думку, тільки світовий екуменічний досвід дозволить українським церквам цивілізовано вирішити накопичені проблеми. Адже теологи-екуменісти переосмислюють окремі церковні положення, які гальмують гармонізацію міжконфесійних взаємин, і водночас захищають основоположні богословські ідеї. Головним їх завданням є опрацювання спільної теологічної платформи для зближення, примирення, об’єднання (але не злиття) на ґрунті спільних політико-соціальних інтересів християнських церков, налагодження на цій основі їх плідної співпраці з державою.<br /><br />Український екуменізм започатковується із братнього рівноправного діалогу церков. На шляху цього діалогу постає, зокрема, і питання про духовну опіку над Українським Військом.<br /><br />Офіційно інститут капеланства в Збройних силах України досі відсутній. Хоча налагодити співпрацю з військовими священики різних конфесій намагалися майже одразу після утвердження незалежності. Починалося все з участи в церемонії присяги солдатів або ж із візитів з благословенням на великі свята. Це цілком задовольняло владу, яка через побоювання міжконфесійних конфліктів загалом із недовірою ставилася до спроб активізувати духовне життя військових. Були й закиди, мовляв, в Україні Церква конституційно відокремлена від держави. Одночасно замовчувалося те, що подібні статті в конституціях багатьох європейських країн мирно співіснують із інститутом капеланства. <br /><br />Священик на позиціях українських артилеристів перед початком стрільб:<br /><br /><br /><br />Разом з тим, військове капеланство не є чимось новим для України. На Запорізькій Січі було збудовано церкву. До того ж там ще була переносна каплиця, яка супроводжувала січовиків у походах. Були капелани в армії царської Росії, в австрійському і польському військах. До речі, у царській армії священиками військовими і морськими опікувалися два протопресвітери. Крім них та ще протопресвітерів імператорського двору і кремлівських соборів цього звання не мав ніхто. Греко-католицькі священики йшли в походи з вояками Української Галицької Армії, згодом здійснювали душпастирську опіку в УПА. Обов’язком капеланів було вести підопічних до спасіння, проповідувати любов до своєї країни, піклуватися про поранених, ховати померлих, бути готовим до присвячення справедливій справі, але ніколи не брати зброї до рук.<br /><br />Якось ще в 2005 році було заявлено, що Міністерство оборони України планує запровадити штатні посади військових капеланів. Тоді, за словами заступника міністра, військові капелани вже проходили службу, обіймаючи посади психологів в українському миротворчому контингенті в Іраку. <br /><br />Священик освящає солдат та військову техніку перед виконанням бойового завдання в Іраку:<br /><br /><br /><br />Зараз на ниві запровадження військового капеланства в Збройних Силах України у різний спосіб намагаються здійснити кроки православні церкви і Греко-Католицька Церква України. Зокрема, в Києві започатковано спеціальні курси для духовних осіб різних конфесій, які працюють у війську. Їх раз на два роки організовує Всеукраїнське християнсько-релігійне міжконфесійне військове братство. Там вчать історію війська, військову психологію тощо. Але на державному рівні далі „благих намірів” в Україні ця справа поки не йде.<br /><br />Інститут військового духовенства в країнах НАТО<br /><br />Розглянемо приклади функціонування сучасного інституту військового духовенства в країнах НАТО. <br /><br />Наприклад, інститут капеланів у збройних силах США представляє більш як 120 релігійних конфесій. Цей інститут відіграє величезну роль у житті армії і флоту США, будучи однією з самих старих служб в американських збройних силах. Він був створений 29 липня 1775 р. З тих пір у різних війнах, включаючи Першу і Другу світові, війни в Кореї і В’єтнамі, загинули більш 200 капеланів. <br />У Пентагон і донині приділяють велику увагу релігійній сфері життя особового складу армії і флоту, що, узагалі не є випадковим. Тому що США - країна з досить міцними релігійними традиціями. От чому текст американської військової присяги закінчується словами: „Так допоможе мені Бог”. А в статті 6 „Кодексу поведінки”, затвердженого в 1995 р., говориться: „Ніколи не забуду, що я американський військовослужбовець, відповідальний за свої вчинки і присвятивший себе принципам, що зробили мою країну вільної. Залишаюся вірний Господові Богу і Сполученим Штатам Америки...” <br /><br />Сьогодні структура Служби військових священиків ВР США складається з управлінь головних капеланів видів збройних сил, відділів головних капеланів командувань, відділень капеланів в арміях, корпусах, дивізіях і бригадах. <br /><br />Таким чином, у збройних силах США корпус капеланів є в кожному виді сил, де вони підпорядковуються відповідному начальнику штабу. Тому в кожнім виді військ – СВ, ВПС, і ВМС - капелани діють по-своєму унікально. Організація служби капеланів побудована за командним принципом і відповідає політиці дій, розробленій у відповідних військових штабах для служби капеланів. Однак у всіх видах сил є головний капелан і його заступник, у них є штаби і підлеглі.<br /><br />Нижча ланка служби - капелани частин і підрозділів, їхні помічники, а очолює її Рада капеланів, що підпорядковується помічнику міністра оборони по особовому складу. У Раду капеланів входять шість осіб, у тому числі три капелани видів збройних сил зі званням генерал-майор (контр-адмірал). Вони по черзі виконують обов’язки голови ради - головного капелана ВР і щорічно змінюються на цій посаді. Усього ж у ВР США - близько 2500 офіцерів-капеланів (приблизно удвічі менше перебуває в резерві Національної гвардії), що представляють більш як 120 релігійних конфесій. Їм підпорядковуються помічники з числа військовослужбовців рядового і сержантського складу, які пройшли спеціальну підготовку. <br /><br />У сухопутних силах США організація капеланів і їхня структура покликані забезпечити безпосередню релігійну підтримку на всіх рівнях організації військ. Приміром, штатні капелани існують на рівнях: батальйону, бригади, дивізії, корпусу. Звичайно батальйонний капелан - капітан, бригадний - підполковник, а корпусної - полковник. В армії найменшим підрозділом, у який в даний час направляються капелани, є батальйон. В основному, один капелан призначається приблизно на 700 осіб. Командні обов’язки капеланів починаються з бригадного рівня. Бригадний капелан відповідає за ситуацію в кожнім батальйоні своєї частини.<br /><br />Капелани призначаються також на військові бази. Їхньою основною задачею є надання релігійної підтримки солдатам і їхнім родинам у період проживання в гарнізоні. Крім того, капелани присутні в госпіталях, на гауптвахтах та у військово-навчальних установах. У залежності від вимог окремі капелани проходять спеціальне навчання і підготовку на курсах сімейного життя, першої медичної допомоги тощо.<br /><br />В армії США капелани діють як духовна група підрозділу (unіt mіnіstry team - UMT), що складає з власне капелана і помічника капелана (з числа солдатів, сержантів). Подібна організація служить для надання кращої духовної підтримки, захисти і управління. Задачі помічника капелана розрізняються в залежності від діяльності власне капелана і призначені для забезпечення релігійних потреб солдата і дотримання свободи їхнього віросповідання. Їхня підготовка здійснюється відповідно до військово-облікової спеціальності „помічник капелана” (MOS 56M). Вона спрямована на навчання, крім основних солдатських навичок, підготовці до проведення богослужінь, снайперській стрільбі і виконанню багатьох інших важливих задач.<br /><br /> Капелани, як згадувалося вище, забезпечують релігійну підтримку особовому складу підрозділу. При цьому вони духовно допомагають усім солдатам незалежно від їхнього віросповідання. Якщо капелан підрозділу не може забезпечити солдату необхідну духовну підтримку або якщо військовослужбовець належить до особливої конфесії, капелан зобов’язаний запросити допомогу зі сторони, звернувшись по команді.<br /><br />В епоху існування близько 900 відомих релігійних течій військовослужбовці США сповідують сотні різних релігій, багато з який не є традиційними. Хоча капелани, а сьогодні вони представляють основні конфесії - православних, католиків, протестантів, іудеїв, мусульман, і відповідають за свою конкретну паству - також переконані, що в США кожний має свободу віросповідання. Що ж стосується відносин різних релігій у багатоконфесійному військовому духівництві, то досвід показує, що діючі капелани не бачать у цьому ніяких проблем. Задача допомоги віруючим вище міжконфесійних розходжень. Задачі військових капеланів докладно описані в статуті FM 1-05 „Польовий статут з релігійного забезпечення”. Він говорить: „Командир забезпечує можливість для вільного віросповідання. Духовна група підрозділу (UMT) забезпечує виконання чи безпосередньо виконує наступні релігійні обов’язки в рамках унікальної військової складової в підтримку релігійного плану командира. До цього належать: релігійні служби; обряди; наставляння і поради; релігійна освіта; сімейне життя; духовна підтримка; професійне забезпечення командира і штабу; управління й адміністрування; релігійна і гуманітарна підтримка; планування заходів щодо релігійної підтримки; навчання релігійній підготовці тощо”.<br /><br /> Капелани в армії США не носять зброї. Їхня задача - забезпечувати духовну підтримку. І хоча девіз військових капеланів: „Pro Deo et Patrіa” („За Бога і Вітчизну”), реальний його зміст полягає в тому, щоб: „Привести Бога до солдатів і солдата до Бога”.<br />Оскільки велика частина військовослужбовців - християни, звичайно служби у військових частинах плануються на неділю. Але це не обов’язково. Капелан може запланувати богослужіння на будь-який день, у будь який час, але щоб це не заважало розкладу занять по військовій підготовці чи виконанню задач. <br /><br />Військовий капелан: Молитва перед початком військової операції в Іраку<br /><br /><br /><br />Американські капелани спершу проходять тримісячний, а після 6 - 10 років служби - річний курс навчання в Центрі військових священиків (Форт Манмут, штат Нью-Джерсі). Усім їм надається офіцерське звання. Але, нагадаємо, що, на відміну від інших офіцерів, капелани не носять зброї і не освоюють навичок її застосування. При вступі на дійсну військову службу капелани укладають контракт на три роки. У частинах резерву військові священики служать тільки один вихідний на місяць і два тижні на рік, а працюють в цивільній сфері. <br /><br />При вступі на військову службу священики здобувають ще цілий ряд пільг, наданих військовослужбовцем армії США. Вони одержують грошове забезпечення відповідно до свого офіцерського звання і посади, мають право на 30 доби щорічної основної відпустки і до 10 діб адміністративної відпустки, забезпечуються житлом і безкоштовною медичною допомогою. Життя капелана армії США страхується на суму до 250 тис. дол. Їм виділяються засоби на придбання спеціальної уніформи. Крім того, військовим священикам надається допомога в оплаті навчання (до 75% від його вартості). Таким чином, у період дійсної військової служби капелани мають можливість навчатися й у цивільних ВНЗ, по закінченні яких їм надається ступінь магістра в таких областях, як етика, релігієзнавство, психологія, менеджмент і по деяких інших спеціальностях, близьких за характером до їх релігійної діяльності. Найбільш перспективні священнослужителі можуть продовжити своє навчання в аспірантурі. <br /><br />Останнім часом військове командування США започатковує низку кроків по збільшенню набору капеланів. У 2001 р. була створена спеціальна програма по залученню в армію цивільних священиків різних конфесій. При цьому основним фактором є толерантне ставлення кандидата до релігійного плюралізму як гарантії свободи віросповідання і відправлення релігійних обрядів військовослужбовцями, їхніми родинами і цивільним персоналом армії США. <br /><br />Помічники військових священиків (це, до речі, як чоловіки, так і жінки), які виконують адміністративні функції та відповідають за безпеку капеланів під час бойових дій, спочатку проходять базовий курс спецпідготовки. Потім вони протягом семи тижнів освоюють особливості роботи військових священиків, що включають і надання допомоги військовослужбовцем у періоди психологічних криз. Помічники військових священиків носять зброю. Крім того, вони повинні вміти друкувати на друкарській машинці зі швидкістю принаймні 20 слів на хвилину і мати водійські права. <br /><br />Пентагон постійно приділяє пильну увагу Службі військових священиків, що обумовлено їхньою важливою роллю у зміцненні психологічної стійкості американських військовослужбовців. Капелани виступають у ролі радників і консультантів командирів підрозділів і частин з питань релігії та морально-психологічного стану особового складу, надають значну допомогу у вихованні солдатів, сержантів, офіцерів на морально-етичних й гуманістичних принципах. Військові священнослужителі створюють умови для публічного й індивідуального богослужіння відповідно до віросповідань, звичаїв та звичок своєї пастви, організують групову й індивідуальну духовну освіту. Капелани надають психологічну підтримку хворим і ув’язненим військовослужбовцям, підтримують зв’язок з місцевими релігійними групами і благодійними організаціями, дають консультації з питань місцевих релігій та культів у районах бойових дій з погляду їхнього впливу на виконання бойових задач. <br /><br />Таким чином, чітко і суворо регламентована діяльність військового духівництва не без підстав вважається необхідною складовою успішного й ефективного функціонування американських збройних сил.<br /><br />Після бою в Афганістані: католицький священик та морські пехотинці:<br /><br /><br /><br />Подивимось також на один із прикладів організації інституту військових капеланів у Західній Європі. До Другої світової війни інституту військових священиків у Норвегії не існувало. Система взаємин влади світської і духовної у цьому питанні була вкрай проста. У випадку початку воєнних дій королі зверталися до церковних ієрархів, і в збройні сили приходили спеціально відряджені священнослужителі. Здавна священики супроводжували армію у військових походах, забезпечуючи духовну підтримку військовослужбовцям і навертали до християнства переможених. Історія свідчить про те, що подібну роль священнослужителі виконували в Норвегії більше 900 років. <br /><br />Але досвід Другої світової війни змусив світську владу по-новому поглянути на роль священика в збройних силах й 1 вересня 1945 р. Міністерство оборони Норвегії заснувало Бюро військових священиків. З 1948 р. корпус військових священиків перебував в адміністративному підпорядкуванні навчальному корпусу армії, а в професійному плані він підпорядковувався протоієрею (майору) і п’яти регіональним військовим священикам (лейтенантам). Відповідальні особи духовного звання призначалися на дану службу королівською резолюцією. <br /><br />Постановою Норвезького парламенту 6 липня 1953 р. військові священики були виведені з підпорядкування навчальному корпусу армії і корпус військових священиків почав самостійне існування як незалежна структура, що підпорядковується в адміністративних питаннях безпосередньо Королівському міністерству оборони, а в духовних, як і раніше, протоієрею (полковнику), що, у свою чергу, перебуває в підпорядкуванні єпископа Осло. <br /><br />Військовий протоієрей за посадою входить до складу Головного командування армії і підлеглий начальнику особового складу. У той же час він є протоієреєм єпархії Осло і служить військовим священиком у палацевій церкві Акерсхуса.<br /><br />До введення інституту військових священиків особи духовного звання в мирний час від служби в армії звільнялися. Але по королівській резолюції від 15 січня 1954 р., прийнятої відповідно до Закону про військову службу, усі священнослужителі зобов’язані проходити військову службу. При цьому корпус військових священиків є місцем приписки не тільки всіх посвячених у сан священиків Норвезької державної церкви, але і керівників всіх інших релігійних об’єднань, а також студентів теологічних освітніх установ (як помічників військових священиків).<br /><br />Щоправда, деякі зі священнослужителів звільняються від військової служби. До їхнього числа належать, зокрема, єпископи Норвезької державної церкви та інших конфесій, священнослужителі, що займають у релігійному об’єднанні вищу керівну посаду, професори теології, ректори теологічних інститутів. Служба військового священика в Норвегії почесна і досить відповідальна. <br /><br />Розглянемо наприклад посаду помічника військового священика. Такий помічник одержує звання і зарплату лейтенанта строкової служби і носить відповідну форму. Для того щоб одержати можливість проходити службу в даній посаді, наприклад, у військово-повітряних чи сухопутних силах, студент-теолог зобов’язаний: пройти двомісячний курс початкової підготовки солдата при військово-медичній службі армії; успішно закінчити двомісячний підготовчий курс для військових священиків й скласти відповідний іспит; скласти теологічний іспит на предмет відповідності посаді. <br /><br />Військовозобов’язані особи духовного звання і студенти, які не бажають з релігійних міркувань брати до рук зброю, у корпус військових священиків не зараховуються і проходять альтернативну службу в медичних і пенітенціарних закладах.<br /><br />Перспективи інституту військових капеланів в ЗСУ<br /><br />Збройні Сили України, як і колишня Радянська Армія, є багатонаціональними, і лише однією національною чи державницько-громадянською ідеєю для виховання високого морального рівня і підтримання бойового духу військовослужбовців, на нашу думку, тут не обійтися.<br /><br />Хотілося б багато добрих слів сказати на адресу нині діючих у Збройних Силах України офіцерів-вихователів, переважна більшість з яких дійсно сумлінно виконує свої обов’язки. На жаль, їх наполеглива і, подекуди важка та невдячна, праця більше нагадує „сізіфів труд”, чи „будівництво муру на піску”, оскільки важко і дарма виховувати особистість сучасного воїна, озброєного могутніми засобами ведення бою, його суспільну свідомість, сумлінність, підтримувати бойовий дух армії, не маючи під собою твердої ідеологічної основи. Закріплення громадянської свідомості воїна – важливий фактор суспільного виховання, але сама по собі громадська свідомість ґрунтується насамперед на прагматичних основах державних інтересів і суспільної користі, які без урахування гуманістичного і духовного фактору легко перетворюються в тоталітарні, великодержавні, шовіністичні, імперські амбіції. Ґрунтуватися лише на національній свідомості небезпечно і тим, що вона, і тому в історії достатньо прикладів, також легко трансформується в націоналістичну ідеологію.<br /><br />Механічне поєднання громадянського, національного і загальнолюдського аспектів в ідеологічному вихованні виглядає еклектично, і не будучи підкріплено духовними основами, не досягає рівня свідомості. Натомість лише воїн, переконаний в справедливості своєї справи, перемагає ворога не тільки зброєю, а і духом і ніколи не зверне цієї зброї проти власного народу.<br /><br />Саме тут Збройним Силам України стає у нагоді тисячорічний досвід Християнської Церкви у вихованні особистості воїна-захисника Вітчизни. На жаль, антагоністичне розуміння цілком демократичної норами Конституції України про відокремлення церкви від держави і міжконфесійні непорозуміння стають на заваді українським церквам прийняти участь в цьому процесі.<br /><br />Однак, за умов налагодження дієвого міжцерковного і державно-церковного діалогу у напрямку організації духовного патронату Церкви над Армією в Україні стає можливим поступове впровадження інституту капеланів Українського Війська (що не виключає, втім, і подальшу діяльність корпусу офіцерів-вихователів).<br /><br />Першим, без перебільшення – політичним, кроком налагодження дієвого міжцерковного і державно-церковного діалогу безумовно стане утворення спільного державно-церковного координаційного органу – Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій при Президентові України.<br /><br />Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій може прийняти рішення про утворення Колегії капеланів Збройних Сил України, яке втілюється Указом Президента (він же - головнокомандувач Збройних Сил) України.<br /><br />Така Колегія має утворитися на засадах екуменізму, рівності всіх церков, духовності і пріоритету національних інтересів, як невійськовий підрозділ Міністерства оброни України. До складу Колегії кожна конфесія делегує своїх представників (священиків чи світських осіб із відповідною духовною освітою), які стають цивільними службовцями Збройних Сил України. Військові священики в мирний час не виконують військових обов’язків і не беруть до рук зброю. Але, у разі потреби, вони можуть бути призвані на дійсну військову службу як офіцери запасу і продовжувати виконувати обов’язки військового священика у бойовій обстановці. Частину витрат на їх утримання та організацію пастирської діяльності в Збройних Силах церкви приймають на себе.<br /><br />Повноваження військового капелана в межах свого підрозділу підтверджуються Колегією і визнаються всіма конфесіями. Він вживає обумовлених своєю компетенцією заходів по організації духовної освіти та виховання військовослужбовців, утримує військову капелу, в разі необхідності залучає до виконання обрядів і церемоній священиків інших конфесій, в межах припустимих церковними канонами особисто задовольняє духовні потреби солдат (матросів) і офіцерів. На допомогу військовому капелану командир частини призначає військовослужбовців з числа особового складу.<br /><br />Такими в самому загальному вигляді може бути принципи побудови інституту військових капеланів в сучасному цивілізованому багатоконфесійному суспільстві.<br /><br />Зазначимо також, що моральній рівень і громадянська відповідальність працівників наших правоохоронних органів теж не завжди заслуговує добрих відгуків з боку пересічних громадян. Висока виховна роль Церкви, зокрема в особі капеланів правоохоронних органів, і тут незаперечна.<br /><br />Принципово новим, з огляду на недавнє минуле, є пошук релігійними інститутами нових галузей свого соціального служіння. Надзвичайно важливою сферою прикладання релігійного благодійництва і духовного провідництва стає опіка над громадянами, що перебувають у місцях позбавлення волі. Ще провідний класик пенітенціарії Джон Говард (життя і діяльність якого, до речі, тісно пов’язані з Україною) зазначав велику роль і потужні можливості, які має релігія в справі духовного оновлення людини. Тепер на практиці, всього за декілька років, спеціалісти переконалися в тому, що релігія справляє величезний ефект щодо розкаяння людини у скоєному злочині і у оволодінні нею високими гуманістичними орієнтирами. Важливого значення вступ до свідомого релігійного життя набуває саме зараз, коли засуджені у колоніях, через економічні обставини, не мають роботи і перебувають у найнеприйнятніших умовах утримання. Ще більш широкі можливості щодо духовно-морального оновлення особи має релігія при організації позатюремних форм покарання, а також в період соціальної реабілітації після звільнення. З огляду на це актуалізується питання спеціальної підготовки священослужителів-вихователів для роботи в пенітенціарних закладах. Кардинальним кроком на цьому шляху, в контексті державно-церковного співробітництва, повинно стати запровадження інституту капеланів пенітенціарних закладів, причому, за умов зваженого підходу до організації цього інституту, із застосуванням, зокрема зарубіжного досвіду, знімається і досить гостре питання конфесійної приналежності конкретного працівника пенітенціарії.<br /><br /> Саме ці та багато інших питань у сфері державно-церковного співробітництва в Україні мають стати актуальною тематикою подальших наукових досліджень.<br /><br />Висновки:<br /><br />1. Практика ефективного співробітництва держави і Церкви у встановленні духовної опіки над Збройними силами не є новою для України. Аналіз історичного досвіду показує, що подібна співпраця мала свої позитивні прояви і в часи Українського козацтва, і за Російської імперії, і в нетривалу пореволюційну добу незалежності України.<br /><br />2. Аналіз сучасної зарубіжної практики забезпечення духовної опіки Церкви в збройних силах країн Північно-Антлантичного Альянсу також підтвердив дієвість та ефективність застосування різноманітних механізмів її реалізації.<br /><br />3. Для Україні в сучасних умовах актуальним є пошук власних шляхів та механізмів взаємодії держави і Церкви у встановленні духовної опіки над Збройними Силами та іншими мілітаризованими формуваннями. У цьому плані корисним є, як вітчизняний історичний досвід, так і сучасний досвід країн НАТО. Основою для формування таких механізмів, без сумніву, має стати екуменічний підхід.<br /><br />Юрій КАЛЬНИШ,<br />доктор наук з державного управління, магістр богослов’я<br /><br />За основу цієї статі взято дослідження Ю. Кальниша: Проблеми та перспективи становлення інституту капеланів Збройних Сил України І досвід НАТО http://sd.net.ua/2011/12/21/porivnyannya-kozatstva-ukaina-russia.html Ющенко, не збирається складати з себе цього звання Гетьманом України. Задля обрання Президента Януковича Верховним гетьманом Українського козацтва необхідно скликати Велику Раду Українського козацтва Аналитика dsat1979ss Wed, 21 Dec 2011 15:35:58 +0200 Козацтво як суб’єкт національного державотворчого процесу: порівняльний аналіз України і Російської Федерації. Частина 4<br /><br />До попередньої частини: Сучасне російське козацтво<br /><br />Навіть побіжний порівняльний аналіз історії розвитку, сучасного стану і концептуальних засад державної політики України і Російської Федерації щодо відповідно українського і російського козацтва дає підстави для наступних висновків:<br /><br />1. При тому, що російське козацтво ніколи в історії Росії не відігравало настільки помітної державотворчої ролі, як українське козацтво в Україні, політичне керівництво Російської Федерації від початку нового державотворчого процесу в Росії зайняло чітку і послідовну позицію щодо сприяння розвитку національного козацького руху в Росії. Внаслідок чого козацькі організації Росії отримали реальну можливість координації своєї діяльності на федеральному рівні; за козаками було визнано право на несення державної служби, зокрема військової, митної, прикордонної та природоохоронної. Президент і Уряд Російської Федерації неухильно сприяють подальшому розвитку козацького руху в якості різновиду державної ті іншої служби, усвідомлюють і заохочують соціально-значиму діяльність козацьких організацій.<br /><br />2. Натомість в Україні увага попереднього політичного керівництва країни до розвитку національного козацького руху проявлялася епізодично, що практично призвело до його хаотизації. І якщо нове політичне керівництво України ближчим часом не поновить увагу до національного козацького руху, він неодмінно стане об’єктом потужного впливу з боку політичної опозиції, структур ринкової (в тому числі – тіньової) економіки та злочинних угрупувань.<br /><br />3. Далеко не всякий державотворчий досвід Російської Федерації може бути успішно імплементований у практику державного управління України, але приклад формування і реалізації державної політики щодо козацтва Росії насправді є достойним для вивчення і впровадження на вітчизняних теренах.<br /><br />Вже на сучасному етапі розвитку козацькі громадські формування України можливо активно залучати для вирішення питань охорони громадського порядку, навколишнього природного середовища, державного кордону; ліквідації надзвичайних ситуацій; патріотичного та спортивного виховання молоді; комплектування військового резерву тощо.<br /><br />4. Сьогодні територія України поділена на 27 адміністративно-територіальних одиниць, що в свою чергу дозволяє побудувати козачі спільноти за територіальним принципом, перебуваючи під єдиним козачим керівництвом, не виключено, що колегіальним (Рада отаманів). У цьому випадку можна організувати більш чітку взаємодію між козацькими організаціями, які навіть не входять в єдину козацьку структуру, але розташовані на одній території. Прикладом цього можуть служити численні козачі організації в АР Крим, які створили загальнокримську Раду отаманів, яка при необхідності зможе об’єднати козаків задля виконання поставлених завдань.<br /><br />5. З огляду на зазначене порядок створення та діяльності організацій козацького спрямування доцільно було б врегулювати спеціальним законодавчим або іншим нормативно-правовим актом. Законодавство має чітко визначити права та обов’язки, повноваження щодо участі в охороні громадського порядку та державного кордону, а також обов’язкову підконтрольність діяльності козацьких організацій правоохоронним органам, Міністерству оборони України та іншим органам державної виконавчої влади. При підготовці відповідного законопроекту враховувати положення Закону України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”. <br /><br />6. Практично в усіх статутних документах козацьких організацій зазначено, що Гетьманом українських козаків має бути чинний Президент України. Проте В.А. Ющенко, який був обраний Гетьманом України в липні 2009 року, не збирається складати з себе цього звання. Тому необхідно скликати Велику Раду Українського козацтва задля обрання Президента України В.Ф. Януковича Верховним гетьманом Українського козацтва. <br /><br />7. Наступним кроком розвитку українського козацтва може стати запровадження спеціальної державної організації „Українське реєстрове козацтво”, службу у якій прирівнювали б до військової і де козаки могли б цілковито розкрити свій потенціал захисників Вітчизни та охоронців правопорядку – на кшталт російського козацтва.<br /><br />8. Подальше формування концептуальних засад державної політики щодо розвитку національного козацького руху вимагає наукового супроводу. Якщо комплексне наукове дослідження цього питання розпочати вже зараз, то його завершення припаде на пік актуальності вищезазначених проблем.<br /><br />До наступної частини: Використана Література http://sd.net.ua/2011/12/21/suchasne-rosijske-kozactvo.html Державна служба козацтва є одним з елементів становлення нової російської державності, зміцнення її безпеки Аналитика dsat1979ss Wed, 21 Dec 2011 15:22:38 +0200 Козацтво як суб’єкт національного державотворчого процесу: порівняльний аналіз України і Російської Федерації. Частина 3<br /><br />До попередньої частини: Сучасне українське козацтво<br /><br />Сучасне російське козацтво почало своє відродження, набуло рис широкого громадського руху й цілеспрямованого організованого характеру, а козацькі організації отримали державний статус після прийняття в квітні 1991 р. Закону РРФСР „Про реабілітацію репресованих народів”, в червні 1992 р. Постанови ВЕРФ „Про реабілітацію козацтва” (№3321-1) та Указу Президента РФ „Про заходи щодо реалізації Закону РРФСР „Про реабілітацію репресованих народів” (№ 632 від 15.07.1992 р.).<br /><br />У квітні 1994 р. набрала чинності Постанова Уряду РФ „Про концепцію державної політики щодо козацтва” (№ 355 від 22.07.1994 р.)., яка містила „Основні положення концепції державної політики щодо козацтва” та „Концепцію відродження традиційної для Росії державної служби козацтва” де зокрема зазначалося, що: „Державна служба козацтва є одним з елементів становлення нової російської державності, зміцнення її безпеки ” [8]. Цією ж Постановою затверджені типові положення про державну службу козацтва, наведено вичерпний перелік видій державної служби російського козацтва тощо.<br /><br />Згідно указів Президента РФ „Про формування військових структур, прикордонних і внутрішніх військ на території Північнокавказького регіону Російської Федерації та державну підтримку козацтва” (1993 р.) та „Про Головне управління козачих військ при Президентові Російської Федерації” (1996 р.), козацькі організації отримали можливість координації своєї діяльності на федеральному рівні, за козаками було визнано право на несення державної служби, зокрема військової, митної, прикордонної та природоохоронної. Наступним нормативним документом призначеним упорядкувати діяльність козацьких організацій став Указ Президента РФ, що затверджував „Тимчасове положення про державний реєстр козацьких товариств в Російській Федерації” (№ 835 від 9.08.1995 р.). У лютому 1095 р. було створено Головне управління козачих військ при Президентові РФ, яке в 1998 р. було перетворене в Управляння Президента РФ з питань козацтва.<br /><br />Протягом 1996 – 1998 років до Державного реєстру було внесено 10 військових, 3 окружних, 4 віддільських козацьких товариства. В Російській Федерації указами Президента РФ протягом 1997 – 2007 років офіційно затверджені статути військових козацьких товариств: Волзького, Сибірського, Забайкальського, Терського, Уссурійського, Єнісейського, Оренбургського, Кубанського, Іркутського та Великого війська Донського і Центрального козачого війська.<br /><br />На даний момент в РФ досі діє Тимчасове положення про державний реєстр козацьких товариств в Російській Федерації (Указ Президента РФ № 835 від 9.08.1995 р. зі змінами, внесеними Указом Президента РФ № 316від 21 березня 2005 р.). Цими документами, зокрема, встановлено чисельність, необхідна для утворення козачого товариства: хутірське – не менш 50 козаків, станичне та міське – не менш 200 козаків, окружне (віддільське) – не менше 2 тис. козаків та військове - не менше 10 тис. козаків встановлено порядок реєстрації козацьких організацій тощо.<br /><br />В червні 2008 р. Президентом РФ Д.В. Медведєвим була затверджена нова „Концепція державної політики Російської Федерації щодо російського козацтва” [9], метою якої є подальший розвиток державної політики Російської Федерації щодо російського козацтва та державної служби російського козацтва, співпраці козацьких організацій з органами державної та муніципальної влади. Згідно Концепції, „Козаки активно сприяють вирішенню питань місцевого значення, виходячи з інтересів населення та враховуючи місцеві історичні традиції”. Пріоритетами державної політики Російської Федерації щодо російського козацтва є:<br /><br />- заохочення членів козацьких товариств до виконання обов’язків державної та іншої служб;<br />- забезпечення умов та формування стимулів для участі російського козацтва в реалізації державний і муніципальних програм щодо державної та іншої служби, освіта та виховання зростаючого покоління, стійкого розвитку агропромислового комплексу и сільських територій в місцях компактного проживання козацтва та розвиток місцевого самоврядування;<br />- удосконалення правових, організаційних та економічних засад державної та іншої служби Російської Федерації.<br />Російське козацтво, на основі угод козацьких товариств з федеральними органами виконавчої влади та їх територіальними підрозділами, органами виконавчої влади суб’єктів Російської Федерації та органами місцевого самоврядування, надає їм сприяння у виконанні встановлених задач і функцій, в тому числі для вирішення питань:<br />- організації та ведення військового обліку, військово-патріотичного виховання призовників, їх підготовки до військової служби, позавійськової підготовки членів козацьких товариств під час їх перебування у запасі;<br />- реалізації заходів з попередження та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та стихійних лих, цивільної оборони, природоохоронної діяльності;<br />- охорони громадського порядку, забезпечення екологічної та протипожежної безпеки, охорони державного кордону Російської Федерації;<br />- охорони об’єктів, що перебувають в державній та муніципальній власності, об’єктів життєзабезпечення населення та вантажів.<br />Російське козацтво, на основі державних чи муніципальних контрактів на постачання товарів, виконання робіт, надання послуг для державних і муніципальних потреб може здійснювати й іншу діяльність (не заборонену законодавством РФ).<br />З метою забезпечення умов для участі російського козацтва в реалізації державних і муніципальних програм, уряд РФ визнає за необхідне в подальшому:<br />- створення єдиних методологічних підходів, що стосуються програмно-цільових методів сприяння органів державної влади становленню та розвитку державної та іншої служби російського козацтва;<br />- створення системи інформаційного забезпечення реалізації державної політики РФ щодо російського козацтва;<br />- здійснення заходів підтримки козачих кадетських освітніх закладів, закладів початкової, середньої і професійної освіти;<br />- створення умов та стимулів для участі козацьких організацій в соціальній адаптації неповнолітніх, які опинилися в складній життєвій ситуації, в наданні допомоги педагогічним колективам освітніх закладів в організації позашкільної, відпочинкової діяльності дітей, їх літнього оздоровчого відпочинку;<br />- розвиток та підтримка досвіду козацтва в організації суспільно-корисних ініціатив, спрямованих на формування здорового способу життя, зниження рівня наркоманії, тютюнопаління, алкоголізму та злочинності в суспільстві, створення сприятливих умов для зростання народжуваності та збільшення тривалості життя, захист прав й інтересів дітей та підлітків, які залишилися без опіки дорослих, вирішення проблем профілактики соціального сирітства;<br />- проведення наукових досліджень з питань історії становлення та розвитку російського козацтва;<br />- створення умов для участі російського козацтва в облаштуванні та розвитку інфраструктури сільських територій;<br />- облік та розвиток історичних та інших традицій російського козацтва при вирішення питань місцевого значення в місцях його компактного проживання, надання сприяння в розвитку територіального місцевого самоврядування та інших форм безпосередньої участі громадян в здійснення місцевого самоврядування;<br />- сприяння в реалізації прав громадян, що відносять себе до російського козацтва, на самостійне і відповідальне вирішення питань місцевого значення, виходячи з інтересів населення та враховуючи місцеві традиції тощо.<br /><br />Діяльність російського козацтва широко висвітлюється в друкованих та електронних ЗМІ. Приміром, за сприяння уряду РФ опубліковано цикл документальних фільмів „Русь козача”, постійно діючу програму „Козаки” та медаіпроект „Козак-ТВ” (2008 р.). Мета останнього – створення єдиного інформаційно-культурного простору російського козацтва, збереження та пропаганда самобутньої козачої культури й традицій, а також освіта і виховання молодого покоління козаків.<br /><br />Поряд з інституціями державного сприяння та регулювання козацького руху, в РФ існують самодіяльні органи координації взаємодії козацьких о товариств. Так, ще в 1990 р. на Великому козачому крузі в Москві було утворено Союз козаків Росії, установлено Раду отаманів і Атаманський уряд.<br /><br />На Великій раді отаманів у 1990 р. Союз прийняв „Декларацію козацтва Росії” [10] і встановив прапор та інші знаки. В 2000 р. на черговому Великому крузі було прийнято рішення про утворення суспільно-політичного руху „Козаки Росії”.<br /><br />Таким чином, в 2010 р. „Згідно оцінок експертів в Росії та близькому зарубіжжі більше 7 млн. осіб вважають себе козаками. Загальна чисельність військових козацьких товариств в Росії становить більше 700 тис. осіб, які об’єднані приблизно в 600 громадських козацьких організацій. В Росії діють 24 козацькі кадетські корпуси, більше тисячі козацьких класів загальноосвітніх закладів, в яких навчаються більше 40 тис. вихованців.” Цікавим э факт, що до складу Союзу козаків Росії входять і діаспорні, де-факто, організації: Чорноморське козаче військо (Крим і Південна Україна), Українське реєстрове козацтво (Україна та зарубіжжя), Військо запорізьке (Центральна, Південна та Східна Україна), Всеукраїнське козаче військо (Україна), т. зв. „Головне управління козачих військ України” тощо [11].<br /><br />Втім, відносини з козацтвом за межами Росії визначаються відповідно з державної політикою РФ щодо співвітчизників за кордоном та є складовою частиною внутрішньої й зовнішньої політики РФ. <br /><br /><br />До наступної глави: Порівняльний аналіз державної політики України і Російської Федерації щодо козацтва http://sd.net.ua/2011/12/21/suchasne-ukrayinske-kozactvo.html Сучасне українське козацтво об’єднує понад 700 козацьких організацій чисельністю більше 300 тис. осіб Аналитика dsat1979ss Wed, 21 Dec 2011 15:15:00 +0200 Козацтво як суб’єкт національного державотворчого процесу: порівняльний аналіз України і Російської Федерації. Частина 2<br /><br />До попередньої частини<br /><br /><br />Сучасне українське козацтво об’єднує понад 700 козацьких організацій чисельністю більше 300 тис. осіб. Із них близько 40 організацій – міжнародні та всеукраїнські, більше 255 – обласні, 263 – районні (районні у містах) та 176 – міські. На базі існуючих козацьких організацій сформовано близько 300 козацьких громадських формувань з охорони громадського порядку чисельністю понад 10 тис. осіб, які співпрацюють з підрозділами Міністерства внутрішніх справ України. <br /><br />Найстарішою громадською організацією України козацького спрямування є „Українське козацтво” , яка була створена у жовтні 1991 року та зареєстрована у березні 1992 року. До червня 1999 року вона була єдиною козацькою організацією в державі. Першим її гетьманом обрали В’ячеслава Чорновола. 1998 року гетьманом Українського козацтва було обрано Івана Біласа, а у 2005 році Віктора Ющенка. Найбільшу кількість козацьких організацій легалізовано в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській, Одеській, Харківській, Херсонській областях, АР Крим та місті Києві. Протягом 2008 р. Міністерством юстиції України зареєстровано три козацькі політичні партії („Всеукраїнська козацька партія”, „Партія Козаків України”, „Козацька Українська Партія”).<br /><br />В історії розвитку українського козацтва сучасної незалежної України, можна виділити чотири етапи:<br /><br />1. Виникнення на території України місцевих козацьких громад і об’єднання їх під юрисдикцією Міжнародної організації „Українське козацтво” ( з 1989 до середини 1992 року).<br />2. Розвиток і адаптація традицій козацьких громад у сучасних умовах (з 1992 до 1995 року).<br />3. Вихід зі складу Міжнародної організації „Українське козацтво” окремих груп козаків і реєстрація ними незалежних козацьких громад з всеукраїнським та міжнародним статусом (з 1995 до 2002 року).<br />4. Початок об’єднання незалежних козацьких громад різних рівнів у спілки та їх до виконання „Національної програми відродження та розвитку Українського козацтва” (з 2002 року до середини 2010 року).<br /><br />Нині всі козацькі організації України можливо умовно діляться на чотири групи: реєстровиків, запорожців, вільних козаків і т. зв. „звичаєвих”. <br /><br />Становленню козацького руху сприяли укази Президента України: „Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва” (№ 14/95 від 04.01.1995 р.), „Про день Українського козацтва” (№966/99 від 07.08.1999 р.); „Про Координаційну раду з питань розвитку Українського козацтва” (№ 1283/99 від 06.10.1999 р.), „Про Положення про Координаційну Раду з питань розвитку Українського козацтва” (№ 1610/99 від 22.12.1999 р.), „Про Національну програму відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 рр.” (№ 1092/2001 від 15.11.2001 р.), „Про Раду Українського козацтва” (№ 916/20054 від 4.06/2005р.), „Про заходи з підтримки розвитку Українського козацтва” (№ 378/2007 від 4.05.2007 р.).<br /><br />За часів президентства В.А. Ющенка ним до Верховної Ради України був внесений проект Закону України „Про засади відновлення та розвитку Українського козацтва, козацькі організації та їх об’єднання” № 2441 від 24.04.2008. Втім, цей законопроект було піддано обґрунтованій критиці.<br /><br />Донедавна, головними проблемами українського козацтва були: його роздробленість, відсутність контролю та єдиних регулятивних норм. У деяких козацтвах досі обирають власних гетьманів, присвоюють козацькі звання, нагороди, дозволяють носити зброю та однострій, мають всі формальні ознаки воєнізованого формування, довільно трактують козацькі традиції, формують власну ідеологію і систему виховання тощо. Всі ці особливості козацьких організацій відрізняють їх за своєю природою від звичайних об’єднань громадян. <br /><br />Втім, викладені факти є загальновідомими і наводяться тут лише з метою порівняння. Сьогодні постають дві нові проблеми: втрата суспільного авторитету і послаблення впливу козацьких організацій та втрата сучасним політичним керівництвом держави інтересу до розвитку козацького руху в Україні. <br /><br />Прикладом послаблення впливу козацьких організацій може слугувати найстарша організація „Українське козацтво” яка поступово почало втрачати позиції. Сьогодні ця організація залишилася, в основному, тільки на папері з амбіціями генералів без військ або з „колективними” членами. До недавнього часу Міжнародна громадська організація „Козацтво Запорозьке” була серед лідерів козацького руху. Сьогодні її позиції суттєво звужені. Ця організація нині переважно складається з вищого офіцерського складу який не має опори у вигляді реальних козацьких осередків на місцях тощо.<br /><br />До наступної частини: Сучасне російське козацтво http://sd.net.ua/2011/12/21/kozactvo-v-ukraine-i-v-rossii.html Порівняння державної політики щодо розвитку козацького руху в Україні та Російській Федерації Аналитика dsat1979ss Wed, 21 Dec 2011 15:00:48 +0200 УДК. 321.01:061.213<br /><br />Автор: Кальниш Юрій Григорович, завідувач кафедри державного управління та політичної аналітики Чорноморського державного університету ім. Петра Могили, доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник<br /><br /><br />Мета дослідження, результати якого викладено в цій статті, полягала в тому щоб висвітлити національний державотворчий потенціал козацького руху і пожвавити інтерес наукової спільноти у дослідженні цієї проблеми. Основне завдання – порівняти сучасний стан і досвід формування державної політики щодо розвитку козацького руху в Україні та Російській Федерації та запропонувати відповідні висновки.<br /><br />Ключові слова: козацтво, державотворення, державна політика.<br /><br />Цель исследования, результаты которого представлены в этой статье, состояла в том, чтобы осветить национальный государствосозидательный потенциал казачьего движения и оживить интерес научного сообщества к исследованию этой проблемы. Основное задание – сравнить современное состояние и опыт формирования государственной политики развития казачьего движения в Украине и Российской Федерации и предложить соответствующие выводы.<br /><br />Ключевые слова: казачество, государственное строительство, государственная политика.<br /><br />The purpose of research, which results are presented in this article, consisted in covering national state-creative potential of the Cossack movement and to recover interest of scientific community to research of this problem. The basic task - to compare a modern condition and experience of formation of a state policy of development of the Cossack movement in Ukraine and the Russian Federation and to offer corresponding conclusions.<br />Keywords: Cossacks, state construction, public policy.<br /><br />Незабаром мине рік, як Кабінет Міністрів України скасував схвалення концепції державної цільової національно-культурної програми розвитку українського козацтва на 2009-2011 роки [1]. Дана концепція була затверджена у вересні 2008 року і передбачала організацію взаємодії органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, наукових установ і козацьких організацій з відродження і розвитку традицій українського козацтва, створення умов в суспільстві для забезпечення його загального розвитку. Втім, попри те, що сучасне політичне керівництво України певно вирішило не помічати, ані проблем розвитку сучасного українського козацтва, ані його національного державотворчого потенціалу, актуальність цих питань не зникла. А скоріше навпаки, набуває нового політичного аскету. Натомість, потужний приклад реальної уваги до козацького руху та його державотворчого потенціалу подає східний сусід і побратим України – Російська Федерація. Порівняльний аналіз сучасного стану і державотворчого потенціалу українського і російського козацтва цілком може стати у пригоді в процесі подальшого формування національної політики України.<br />На теренах вітчизняної державно-управлінської науки ми досі не знаходимо жодного прикладу серйозної уваги дослідників до проблеми реалізації державотворчого потенціалу сучасного козацького руху України.<br /><br />Традиційно дослідженнями українського козацтва займаються історики і безумовно їх наукові здобутки мають цінність як джерело історичного досвіду, але цих досліджень відверто недостатньо у якості передумов для висновків про сучасні державотворчі можливості козацького руху.<br /><br />Мета дослідження, результати якого викладено в цій статті, полягала в тому щоб висвітлити національний державотворчий потенціал козацького руху і пожвавити інтерес наукової спільноти у дослідженні цієї проблеми. Основне завдання – порівняти сучасний стан і досвід формування державної політики щодо розвитку козацького руху в Україні та Російській Федерації та запропонувати відповідні висновки.<br /><br />Читати далі: <br /><br />Сучасне українське козацтво<br /><br />Сучасне російське козацтво<br /><br />Порівняльний аналіз державної політики України і Російської Федерації щодо козацтва<br /><br />До наступної частини: Використана Література http://sd.net.ua/2011/11/07/sovetskij-kommunizm-vzglyad-iz-xxi-veka.html Либеральный капитализм был не менее бесчеловечен, чем коммунизм. А может даже еще более жуткий и циничный. И вырос он среди прочего из работорговли и ужасных тюрем для бедняков. Да, в итоге либерализм и принявшие его народы смогли избавиться от его жутких родовых пятен и создать общество, которое является идеалом для многих. Но сколько на это ушло столетий? А советский коммунизм жил всего лишь 70 лет – это мизерный с точки зрения истории срок... Исторический опыт dsat1979ss Mon, 07 Nov 2011 12:56:35 +0200 Очередная годовщина коммунистической революции 1917 года отмечается в Украине крайне убого. Нет, речь идет вовсе не о празднествах – в конце концов, это не государственный праздник. Речь идет про общий информационный фон. Когда по всем демократическим, коммерческим и прочим СМИ катится вал обвинений против коммунизма и связанного с ним периода нашей истории, у коммунизма нет в Украине ни одного достойного адвоката. Ну не считать же такими лощенного буржуйчика Петю Симоненко (см. Сон "красных" рождает "коричневых")? Или Наталию Витренко – уже одним своим видом вызывающую желание никогда не видеть красных флагов…<br /><br />Собственно, когда слышишь про какой-то очередной «Суд над коммунизмом», то сразу возникает вопрос: «А судьи кто?». Нуждается ли коммунизм в адвокатах? Но тем не менее, есть смысл напомнить про некоторые очевидные вещи.<br /><br />Умерший слишком рано…<br /><br />Нравится это кому-то или нет, но советский коммунизм для десятков миллионов людей стал настоящим прорывом в будущее. <br />Да, для других миллионов людей коммунизм обернулся Голодомором, ГУЛАГ-ом, но разве столь любимый нами либеральный капитализм начиналась с чего-то другого? Он выросла, например, из работорговли – создатель теории «гражданского общества» философ Локк был одним крупнейших акционеров Королевской Африканской компании – компании, продавшей в Америку миллионы рабов из Африки. Днем Локк подсчитывал барыши от проданных рабов, а менеджеры его компании - расходы на покупку цепей и кандалов, а по вечерам развивал демократическую теорию «неотчуждаемых прав человека». Всего за эпоху Просвещения 18-19 веков европейцы продали почти шесть с половиной негров в Новый Свет. А при перевозке через Атлантический океан от жажды и страданий умерло до 80 миллионов рабов. <br /><br />«Вид подобного работоргового каравана возмущает благородного и чувствительного человека до глубины души. Мы видели мужчин, ляжки которых были не толще руки ребенка, видели женщин, чья иссушенная грудь болталась, словно пустая сума, на ребрах, выступающих наружу на ширину пальца. Мы видели беременных, полумертвых от изнеможения и настолько угрожающе худых, что в их чреве можно было видеть очертания еще живого ребенка» (Decken С. С. v. d. Reisen in Ost-Afrika... Bd. 1-2, Leipzig u. Heidelberg, 1869-1871)<br /><br />Либеральный капитализм вырос также из тюрем для бедных в Англии. У нас была коллективизация, колхозы и Голодомор, а в Европе было «Огораживание», в ходе которого крестьян сгоняли с земли, необходимой для пастбищ овец, обеспечивавших ткацкую промышленность сырьем. В знаменитой «Утопии» Томаса Мора есть слова: «Можно сказать, что овцы стали пожирать людей». И это не преувеличение. Согнанные с земли крестьяне умирали от голода и толпами шли в города, где за фабричные гроши так же умирали от голода, только не так быстро. Но те кто смог найти хоть какую-то работу были счастливы, что избежали «работного дома» для безработных. Работные дома – это те же тюрьмы – с карцерами, телесными наказаниями и бесплатным трудом за пайку еду.<br /><br />Либерализм был не менее бесчеловечен, чем коммунизм. А может даже еще более жуткий и циничный. Если жертвы коммунистической революции гибли в пылу войны и революционного угара первых десятилетий – можно сказать под «горячую руку», то либеральный капитализм уничтожал сограждан цинично, по европейски регламентировано и в соответствии с правом – чего только стоит один английский «закон о бедных»…<br /><br />Да, в итоге либерализм и принявшие его народы смогли избавиться от его жутких родовых пятен и создать общество, которое является идеалом для многих. Но сколько на это ушло времени? Как минимум 250 лет, а то и все 400 – смотря от какой даты вести отсчет. Навоз либерального капитализма перегнивал несколько столетий пока превратился в чернозем на котором расцвел современный Запад. Нужно ли напоминать, что перед этим европейцы ограбили полмира в своих колониях? При этом еще в 1960-х годах в США красовались таблички «Только для белых», а социальный характер западная демократия стала приобретать после того как коммунисты разгромили французов и американцев во Вьетнаме и других колониях. А самое главное – никто из серьезных западных политологов и других ученых не скрывает, что этот социальный характер западное общество было вынуждено принимать именно перед лицом социалистической угрозы.<br /><br />А коммунизм жил всего лишь 70 лет – это мизерный с точки зрения срок, по которому нельзя оценивать такую глобальную доктрину. К тому же, все эти годы СССР был вынужден обороняться то от интервентов, то от Гитлера, то от стратегов «холодной войны».<br /><br />Но даже эти 70 лет дают пищу для размышления, ведь коммунизм времен Брежнева – это уже совсем другое общество с совсем другими гуманистическими стандартами, чем коммунизм времен Сталина. И не известно каким бы стал коммунизм ,если бы у него было несколько столетий для развития как у либерального капитализма. <br /><br />Жулики от истории: вершки - «народу», корешки - коммунистам<br /><br />При этом, достижения советского строя общеизвестны. Перечислять их нет смысла, однако нужно обратить внимание на жульничество к которому прибегают противники коммунизма. Их любимый метод – это развести победы и преступления советского строя по разным сторонам. Дескать, Гитлера победил народ и могучую экономику тоже построил народ, а коммунисты в это время занимались расстрелами в ГУЛАГе и вообще – всячески мешали народу.<br /><br />Наиболее ярко это проявляется в освещении событий Великой отечественной войны, в которой якобы победил народ. Причем победил не благодаря, а вопреки коммунистам. Некто Владимир Путин пошел еще дальше и заявил, что победил даже не «советский», а именно «русский народ», который легко мог обойтись и без украинцев, белорусов, грузин и других народов, чьи дети гибли на фронтах 2-й мировой. <br /><br />Лучше всего жуликам от истории ответил российский публицист Юрий Мухин, которого и стоит процитировать: <br /><br />«Обратите внимание, как яростно либералы, даже не холуйствующие перед режимом, отстаивают идею, что войну выиграл не Сталин, а некий народ вопреки Сталину. А Сталин как мог, так этому народу и вредил, – уничтожил самых лучших маршалов и генералов, тем самым обезглавив армию, и… и… <br /><br />Я не могу согласиться и с тезисом, что войну выиграл народ, и вот почему. Были времена, когда Сталина не было, но вот народ России всегда был.<br /><br /> Тем не менее, в 50-х годах позапрошлого века не то, что войну со всей вшивой Европой, а даже англо-французский десант в Крыму, этот народ сбросить в море не смог. Сдался русский народ, согласившись отдать Турции территории и утопить свой Черноморский флот. А в начале прошлого века, этот народ не смог победить маленькую Японию и отдал ей Курилы и половину Сахалина, и, что особо оскорбительно, Япония в той войне потеряла убитыми значительно больше солдат, чем русский народ, тем не менее, именно русский народ запросил пощады. А в Первую мировую войну, всего через год из российской армии сбежал уже миллион дезертиров, хотя в союзниках у русского народа были не только Англия с Францией и США, но даже та же Япония. И русский народ с треском проиграл Первую мировую войну, отдав немцам огромные территории и миллионы пленных. Потом, отборный русский народ в составе крепких хозяев-кулаков и отчаянных казаков, во главе с доблестным дворянством, осеняемый лучшими попами, имея в союзниках 14 государств, не сумел выиграть войну у каких-то «жидов и деревенских бездельников с мастеровой пьянью».<br /><br />А в Отечественную войну? Разве это не народ сдавался немцам в плен миллионами, а потом у них в тылу ковал победу Германии, да и прямо служил в немецкой армии под флагом нынешней России? Разве это не народ драпал в Ташкент и скрывался от призыва, сотнями тысяч дезертируя из армии? Так кто выиграл войну?<br /><br />…войну с фашистами выиграли коммунисты, как партийные, так и беспартийные. Половина состава ВКП(б) погибла на фронте, с ней полегли и беспартийные коммунисты, утопив фашизм в своей крови. Не народ, а коммунисты выиграли ту войну».<br /><br />Последний аргумент антикоммунистов<br /><br />Когда у врагов коммунизма или просто недалеких людей кончаются аргументы, они стараются закончить спор убийственным аргументом: «История показала – какой строй правильный, а коммунизм рухнул из-за своих пороков». При этом забывается, что СССР не погиб сам по себе, он был уничтожен в ходе «холодной войны». Войны не равной - с одной стороны Запад столетиями грабивший полмира в своих колониях, с другой – коммунистическое государство, получившее в наследие от царской России убогую аграрную экономику и темную неграмотную народную массу. А после революции – интервенцию Антанты, выжженную Гитлером территорию и миллионы погибших.<br /><br />Говорить о том, что либеральный капитализм превосходит коммунизм, можно было бы только в том случае, если бы мы как в лабораторных условиях взяли два одинаковых государства (с одинаковым климатом, одним и тем же народом, одинаковым стартовым капиталом и т.д.) и эти два государства начали с нуля равных стартовых возможностях. Это отечал ныне покойный Александр Зиновьев:<br /><br />«Реальное коммунистическое общество существовало слишком короткое время, причем в крайне неблагоприятных условиях, чтобы делать категорические выводы о его несостоятельности. Чтобы делать вывод о том, что капитализм победил коммунизм, нужно было, чтобы противники были одинаковы во всем, кроме социального строя. Ничего подобного в реальности не было. Запад просто превосходил Советский Союз по основным факторам, играющим решающую роль в «холодной войне».<br /><br />Соревнование между Западом и СССР развивалось в изначально неравных условиях, а коммунистам приходилось вести гонку вооружений с ее колоссальными нагрузками на экономику. Как писал еще один российский известный публицист Сергей Кара-Мурза: «Мы сравниваем экономическую гонку без учета нагрузки оборонных расходов. Если же мы учтем нагрузку, то увидим как бы трех бегунов в несравнимых условиях: один (скажем, ФРГ или Япония) в легких тапочках, другой (США) в кроссовках, а СССР - в валенках, а поверх них кандалы. И если бегун в кандалах целую эпоху опережал своих соперников, значит, его сердце и мускулы работают великолепно…<br /><br />Ко многим … я обращался с вопросом: по каким критериям вы обнаружили кризис, а тем более крах советского социализма? Мне отвечали даже с возмущением: да ты что, слепой, сам не видишь? Я честно признавал, что не вижу и прошу объяснить внятно, простым и нормальным языком. Мне говорили: «но ведь крах налицо, Запад нас победил». Да, но это разные вещи. Бывает, что красавцу-парню, здоровяку, какой-то хилый сифилитик воткнет под лопатку нож, и парень падает замертво. Можно ли сказать: его организм потерпел крах, видимо, был в маразме? Сказать-то можно, но это будет глупость. Из этого еще не следует, что наш строй был здоровяком, но следует, что факт убийства ничего не говорит о здоровье убитого».<br /><br />Закончена ли история коммунизма? Трудно сказать… История нередко идет по спирали.<br /><br />Александр Полудеев http://sd.net.ua/2011/09/08/vid-darvina-do-gitlera.html Чому в українських школах викладають дарвінізм, як єдину наукову теорію про походження людини. А головне - що саме пропагує ця теорія? Адже сьогодні під тиском наукових фактів ця «теорія» на межі повного краху та сама перетворилась на своєрідну релігію. Для суспільства теорія Дарвіна виявилася негативною не тому, що підривала віру в Бога. Запропонована ним модель миттєво перетворилася на соціал-дарвінізм, який виправдовував жорстокості конкуренції і вкрай несправедливого ставлення до слабких і незахищених верств населення у суспільстві і навіть до цілих народів. А вже з нього пішли і теорії Гітлера про вищі і нижчі раси. Религиозная безопасность dsat1979ss Thu, 08 Sep 2011 12:59:13 +0300 1 вересня українські школярі почули черговий раз перший дзвоник та розпочали ще один навчальний рік. Але чому їх там навчають? В Україні досі під виглядом наукової теорії викладають базову для світогляду людини доктрину, яка насправді не тільки не є науковою, але й скоріше навпаки – немає нічого спільного з наукою та давно стала базою для анти-гуманістичних доктрин. А головне – викладають виключно цю теорію, чиновники від освіти не перший рік відбивають спроби викладати разом з нею ще й інші теорії. Мова йде про креаціонізм. <br /><br />Два роки тому 2009 року увесь світ відзначав 200-річчя Чарльза Дарвіна і 150-річчя виходу у світ його праці "Про походження видів". Прихильники теорії про те, що "людина пішла від мавпи", вже давно відзначають ці дві дати не в найкращому настрої – сьогодні ця «теорія» на межі повного краху.<br /><br />152 років тому послідовники Дарвіна оголосили, що людина є не творінням Бога, а лише розвинутою мавпою, і це вважалося наукою, тоді як твердження про створення людини Творцем називали "релігійним мракобіссям". І от тепер дедалі більше учених заявляють, що дарвінізм виявився звичайним блефом і шахрайством. У Європі та Америці проходять гучні антидарвіністські процеси – розважливі громадяни вимагають, щоб теорія Дарвіна більше не викладалася в школах як абсолютна істина.<br /><br />Наука проти дарвінізму<br /><br />Формат цієї статті не дозволяє детально заглибитися в наукові теорії. Тому ми торкнемося тільки найвідоміших фактів.<br /><br />Дарвін стверджував, що життя на Землі з'явилося випадково. Його теорія еволюції тримається на постулаті, котрий суперечить усій теорії науки: мертве народжує живе. Якимось чином живі організми розвинулися з мертвої матерії. Ці перші одноклітинні істоти ставали усе складнішими, перетворювалися на губок, амфібій, рептилій і птахів, поступово розвиваючись у ссавців. Саму людину Дарвін вважав нащадком африканської мавпи.<br /><br />Ще за життя Дарвіна його вчення називали анекдотом. Сьогодні, коли наука досягла великих успіхів в області генетики та інших сферах, молекулярним біологам відомо, що поява хоча б однієї правильної ДНК із неживої матерії неможлива.<br /><br />Однак повернімося до людини. Пригадуєте в шкільних підручниках – схема з декількох фігур: спочатку звичайна мавпа, потім кілька перехідних етапів – щось середнє між мавпою і людиною. Що далі – то фігури все більш схожі на людину і наприкінці – вже сама сучасна людина.<br /><br />Якби теорія Дарвіна була правдивою, то мали б бути мільйони перехідних форм. Людина є, мавпа теж є. А куди поділися ті проміжні фігурки, що на схемі стоять між мавпою і людиною? А їх немає. Скільки вчені не проводять розкопок – їм не вдалося знайти жодної кісточки, жодної істоти, яка була б чимось середнім між мавпою та людиною. Те ж саме у птахів і в тварин.<br /><br />Сам Дарвін чудово розумів, що без таких доказів його теорія перетворюється на мильну бульку, і він чесно про це говорив. Але стверджував, що геологія ще молода, вона у майбутньому відкриє ці форми, які підтверджують еволюцію. Що ми маємо півтора століття потому? А маємо ми цілу хроніку скандалів і фальшивок, що їх прихильники дарвінізму намагалися видати за відсутню проміжну ланку між мавпою і людиною. <br /><br />Найвідомішою підробкою є еоантроп (більш відомий як Пілтдаунська людина), виявлений у Великобританії 1912 року й у 1953 році визнаний співробітниками Британського музею підробкою (череп виявився древнім, а щелепа – сучасною). Він понад сорок років вважався в усьому світі найбільш доказовою середньою ланкою між мавпою і людиною, поки не було встановлено, що знайдені кістки сфальсифіковано за допомогою механічної і хімічної обробки фрагментів кістяків мавп і людей, після чого вони і були закопані в землю.<br /><br />Широко відомий і пітекантроп (мавполюдина). Його існування було "доведене" голландським лікарем Еженом Дюбуа. Вирушивши у пошуках пітекантропа на острів Ява, він оголосив, що знайшов кістки пітекантропа, які насправді належали великому гібону. До них він додав людську стегнову кістку.<br /><br />Подібна доля очікувала і так звану людину з Небраски. Її майже сто років вважали проміжною ланкою в процесі еволюції людини з мавпи. Її було реконструйовано з єдиного зуба, що, як з'ясувалося пізніше, виявився зубом донині існуючої в Парагваї дикої свині.<br /><br />Таким чином, жодної достовірної перехідної форми, котра підтверджує поступову еволюцію від мавпи до людини, не виявлено. Більш того, палеонтолог Ричард Лікі знайшов в Африці останки древньої людини, схожої на сучасну. Але знайшов її в породах набагато старіших, ніж породи, в яких знаходять так званих "мавпоподібних людей", а насправді просто великих мавп.<br /><br />Не вдалося знайти жодного виду тварин чи рослин, які можна було б назвати проміжними. Усі нині живучі істоти і рослини якими були тисячі років тому, такими і залишилися донині. Наприклад, недавно експериментально було доведено, що собака НЕ пішла від вовка, як це постійно стверджувалося, а що це два різних, хоча і близьких види.<br /><br />Немає взагалі ніяких доказів еволюції. Дарвін змішав два поняття: пристосування і перетворення. Пристосування не змінює характеристик виду. Одним з головних аргументів Дарвіна було розведення домашніх порід тварин: голубів, собак і так далі, проте коли тварини дичавіли, тобто не відбувалося штучної селекції, то через кілька поколінь вони поверталися до одного типу. Так, дикі голуби набувають одного забарвлення, здичавілі собаки в Австралії перетворилися на одну породу, тобто штучні ознаки не закріплюються, а зникають, що суперечить теорії Дарвіна. Те ж саме і в людини – приміром, у жителів високогірних Анд збільшений обсяг легень. Та якщо їх переселити в нові (чи колишні) умови, які не вимагають подібної адаптації, та ця властивість швидко, через 2-3 покоління втрачається, атрофується через непотрібність.<br /><br />Наука чи ще одна релігія?<br /><br />Серйозні вчені, учені першого ряду, такі як Альберт Ейнштейн, Блез Паскаль, Іван Павлов і багато інших, були віруючими людьми і вважали, що людина створена Богом. Вони всі визнавали і те, що немає і бути не може ніяких наукових доказів того, що людина пішла від мавпи. І тільки вчені другого і третього ряду, тобто вчені далеко не найвидатніші, заперечують це. Ми не знайдемо жодного видатного вченого, який не був би віруючим. От що говорив з цього приводу найбільший французький мікробіолог і хімік, основоположник сучасної мікробіології Луї Пастер: "Що більше я вивчаю природу, то більше зупиняюся в побожному подивуванні перед ділами Творця. Я молюся під час робіт своїх у лабораторії". У свою чергу, Альберт Ейнштейн якось сказав: "Я не можу собі уявити справжнього вченого, який не мав би глибокої віри. Це можна визначити і так: не можна вірити в безбожну науку. Безбожна наука кульгає". <br /><br />Коли наука, дослідивши ДНК, показала, що життя не могло зародитися саме по собі і вже тим паче не могло розвинутися до нашого рівня шляхом еволюції, то багато прихильників дарвінізму зайняли позицію, котра нагадує не науку, а нову релігію. Наприклад, відомий дарвініст професор Гарвардського університету Уолд визнає: "Варто тільки розглянути обсяг цієї задачі, аби визнати, що самозародження живого організму неможливе". Однак у що, по суті, вірить цей захисник еволюції? Він відповідає: "Все-таки я вірю, що наше існування на землі є результатом самозародження". Чи звучить це як об'єктивна наука? Адже саме ці люди дорікали християнам за їхню віру. Тепер, коли наука показала, що життя не могло з'явитися без Творця, вони самі почали вірити в Дарвіна і його теорію всупереч науковим фактам.<br /><br />Соціал-дарвінізм та нацизм<br /><br />Для суспільства теорія Дарвіна виявилася негативною не тільки тому, що підривала віру в Бога. Запропонована ним модель миттєво перетворилася на соціал-дарвінізм – теорію про те, що виживають найсильніші, і це є абсолютно природним. Ця ідея послужила моральним виправданням жорстокості конкуренції і вкрай несправедливого ставлення до слабких і незахищених верств населення у суспільстві і навіть до цілих народів. Досить згадати англійські закони проти жебрацтва.<br /><br />У 1915 році турецький уряд вирішив покінчити з вірменами як із нацією. Збереглася стенограма наради про цей дикунський злочин. Один із членів уряду, лікар за освітою, прямо посилався на теорію Дарвіна і стверджував, що сильніші організми не тільки можуть, але і мусять знищувати слабших у боротьбі за існування. Отже, геноцид вірменів цілком виправдовується теорією Дарвіна. Його промова викликала схвальний сміх усіх присутніх. Питання про знищення півтора мільйона вірменів було вирішено посиланням на Дарвіна. <br /><br />З учення Дарвіна виріс соціал-дарвінізм, а вже з нього пішли і теорії Гітлера про вищі і нижчі раси. Прогрес та еволюція за Дарвіном – це переможний марш переможців по трупах і кістках переможених. Теорія Дарвіна – це визнання права на вбивство слабкого сильним, це – апологія жорстокості як природного процесу. Після перемоги над Гітлером соціал-дарвінізм виявився під мовчазною забороною, але сам дарвінізм, як і раніше, вивчається в наших школах як єдине істинне вчення. Чого ж навчають наших дітей?<br /><br />Олексій Мілеєв,<br />Православний христианин<br /> http://sd.net.ua/2011/09/04/evropa-dolzhna-celovat-sandalii-rimskix-bogov.html 4 сентября - в этот день 1535 лет назад, прекратила свое существование Западная Римская Империя. Цивилизационное превосходство на котором строила свои расистские теории о "высших расах и народах" Западная Европа вплоть до Гитлера стоит на столетиях чужой античной цивилизации и она просто обязаны целовать пыль на сандалиях римских богов. Сравнивать цивилизационное соревнование восточных и западных европейцев – это все равно, что устроить соревнования по бегу когда один бегун имеет фору размером в половину всей дистанции Исторический опыт dsat1979ss Sun, 04 Sep 2011 23:52:32 +0300 Почему Западная Европа превосходит Восточную в развитии юридического права, во многих отраслях культуры и организации? Означает ли это то, народы западной части континента умнее и развитее, чем восточно-европейцы? Ведь именно на этом цивилизационном превосходстве строила свои расистские теории Западная Европа вплоть до Гитлера. И сегодня, все эти немцы и французы бахвалятся своею цивилизацией и правовой культурой, глядя высокомерно на восток.<br /><br />На самом деле Западная Европа получила все это как роскошный подарок. А со стороны Евросоюза является полным хамством и черной неблагодарностью то, что он еще не сделал до сих пор своими главными официальными праздниками континентального масштаба (и скорбными юбилеями) даты связанный с теми, кто подарил им цивилизацию. <br /><br />Как раз сегодня одна из таких дат - ровно 1535 лет назад, 4 сентября 476 года прекратила свое существование Западная Римская Империя. В этот день вождь племени герулов Одоакр принудил отречься от пурпурной императорской мантии последнего римского императора Ромула Августула. И значит, есть поговорить об этом.<br /><br />От Римской империи западные европейцы получили язык, давший им доступ к культурным и научным открытиям, финансовую, налоговую и правовую систему, культуру, государственную организацию и политическую идею. И в этом собственно ключевой момент, который объясняет - почему Запад намного развитее, чем Восток Европы.<br /><br />Народы, заселившие Европу в эпоху краха Римской империи, прибыли сюда примерно в одно время и находились на одинаковом уровне развития. Однако, развитие их пошло совсем разными путями и темпами. Эта статья не научный доклад и не перечень достижений, которые римляне оставили нам. Можно в очередной раз обратить внимание на то, что например такую развитую правовую традицию Запад имеет благодаря тому, что получили в наследство римское право – именно оно стало основой для всей юридической системы Западной Европы (кроме Англии). Вестготы, остготы, бургунды и другие народы просто переносили в свои новые королевства римское право и его основные принципы. И таких примеров множество – в культуре и политике. Нужно отметить другое.<br /><br />Ключевыми в процветании Западной Европы стали два более общих фактора.<br /><br />1-й фактор: на всем готовом. Да, восточные европейцы также соприкасались с наследием Рима. Причем, с тем же римским правом они могли познакомиться в более совершенной форме, развитой в Византии. Но в том и дело, что знакомились, а не получали автоматически – вместе с территориями Западной Европы. Ведь носители римской культуры и римского права никуда не исчезали с территорий, на которых варвары основывали свои королевства. Римская (галло-римская, испано-римская) знать входила в правящую верхушку новых государств. А вместе с ним приходили судебная система, политическое и государственное устройство (в том числе и институты и принципы демократии – пусть и в формальном понимании, но тем не менее) и культура.<br /><br />Одно дело знакомиться с чем-то как туристу или учиться чему-то у одиночного заезжего специалиста, как это происходило на Руси и совсем другое – просто прийти и взять это в готовом виде, перемешиваясь с создателями всех этих цивилизационных богатств, усваивая все это в оригинале и во всех нюансах. Да что там говорить – даже язык западные народы заимствовали у Рима, создав свои языки из вульгарной латыни.<br /><br /> При этом, даже получив такое наследство, западные «высшие расы», ныне чванящиеся своей цивилизацией, умудрились погрузиться в Темные века и средневековое мракобесие. В то время, как наши предки, не без мощного влияния греков, но в целом самостоятельно строили свою восточно-европейскую цивилизацию. Причем, настолько успешно, что Анна Ярославна, выйдя замуж за французского короля, была вынуждена так писать из Парижа своему отцу в Киев: «В какую варварскую страну ты меня послал. Здесь жилища мрачны, церкви безобразны, а нравы ужасны». Даже высшая знать при дворе короля Франции была безграмотной.<br /><br />Выйти из Темных веков Западу удалось только тогда, когда из гибнущей Византии в Италию и другие части Запада стали переселяться представители интеллектуальной элиты из восточной части бывшей Римской империи – испорченные византийщиной, но все равно несущие мощный заряд настоящего Рима и настоящей цивилизации.<br /><br />Несложно открыть школьный учебник по истории и сопоставить две даты – Ранее Возрождение (Ренессанс) начинается с 1420 года и достигает своей «высокой» формы в 1500 году, как раз тогда когда Византия вступила в этап своей гибели под натиском турок, в итоге и погибнув в 1453 году. При этом, уже не одно десятилетие из Константинополя на запад. Все это и способствовало Ренессансу, которым так гордится западная культура. <br /><br />2-й фактор: фактор формы. Даже если бы римляне не дали Западу налоговой, финансовой, юридической и даже в некоторой степени демократической системы. Колоссальное значение имеют образцы материальной культуры, оставленные ими по всей западной части Европы. Скульптуры, барельефы, фрески, арены и портики – это не просто мертвая глина, бронза или камень. Человек формируется под воздействием окружающего пейзажа. Нельзя не согласиться с этим утверждением:<br /><br />«Существует мнение, что человека формирует окружающая среда. Что человек может иметь от природы самые прекрасные черты характера, но его «заедает среда», и он может сформироваться негодяем и неудачником. И наоборот, если прирожденного подонка окружить добротой и дать условия для развития, то он станет порядочным гражданином. Теория достаточно спорная, но в ней большой элемент правды. На формирование человека с детства влияет его окружение – от соседа по коммунальной квартире до городского пейзажа. Ученые давно отметили, что народы, живущие на равнине, отличаются от живущих в горах, живущие на берегу моря – от лесных. Вы замечали разницу между городской архитектурой у нас и в западных странах? У нас преобладают советские многоподъездные 9-этажки, напоминающие длинные стены. У них – многоэтажные, устремленные в небо башни-стрелы. Человек, который формировался, будучи запертым среди серых ободранных 9-этажных стен, наверняка отличается от человека, выросшего среди архитектурного пейзажа, рвущегося вверх».<br /><br />Подробнее: Огнем и мечем. Против «комплекса жертвы» и хуторянства<br /><br />Французы, итальянцы, испанцы формировались в окружении величественных римских зданий, вокруг них было огромное количество античных скульптур и изображений. Естественно, что этот пейзаж формировал характер людей и их настроения в совокупности с римским же правом. Окружающая их форма формировала и их внутренне содержание. Нужно ли напоминать, что возрождение западноевропейской культуры началось и очень долго питалось античными сюжетами? <br /><br />Ничего этого не было у наших предков – они с нуля строили на пустынных просторах великолепные города и создавали собственную культуру. Сравнивать цивилизационное соревнование восточных и западных европейцев – это все равно, что устроить соревнования по бегу когда один бегун имеет фору размером в половину всей дистанции.<br /><br />Все вышесказанное никак не отменяет грандиозной работы и таланта западноевропейцев, заслуженно оказавшихся на вершине мира, однако абсолютно точно лишает их права чваниться своей культурой и уж тем более считать себя высшими народами. Все их достижения стоят на столетиях чужой античной цивилизации и они просто обязаны целовать пыль на сандалиях римских богов под покровительством которых создано грандиозное богатство, на котором они и создали свой цивилизационный капитал.<br /><br />И то, что они не почитают ни сегодняшний день, ни 21 апреля, день когда Ромул основал Вечный город – это проявление черной неблагодарности и хамства по отношению к своим благодетелям…<br /><br />Артем Носонов http://sd.net.ua/2011/07/25/pravoslaviye-upc-mp-autokefalia.html Розгляд питання автокефалії УПЦ (МП) на сьогодні видається недоцільним з огляду на відсутність церковної єдності з цього приводу. Нинішній канонічний Статус є найкращим для подальшого розвитку Церкви.З огляду на це виступи на Соборі прибічників ідеї обмеженн я прав УПЦ і утвердження «Руської церкви на Україні» носили чисто провокативний характер. Але ті, хто своїми діями сприяє розколу в Церкві, мали б пам’ятати, що цим вони послаблюють не лише УПЦ, але й РПЦ, поборниками якої вони нібито себе вважають Религиозная безопасность dsat1979ss Mon, 25 Jul 2011 12:26:16 +0300 26 липня починається візит до України Патріарха Руської православної Церкви Кирила. В деяких українських ЗМІ, цей візит вже охарактеризували як спробу «загасити пожежу», яка начебто відкрито спалахнула під час Помісного собору УПЦ (МП). Цей собор викликав багато коментарів та прогнозів, багато хто з журналістів та зацікавлених осіб використовують слово «розкол», маючи на увазі, те, що протистояння між прихильниками автокефалії Української Православної Церкви та тими, хто хотів би зберегли ії під контролем РПЦ перейшло вже на стадію відкритого конфлікту. <br /><br />Сприяли цьому й заяви окремих осіб, які відіграють не останню роль в УПЦ. Так донецький меценат Віктор Нусенкис, який робить дуже вагомий фінансовий внесок в УПЦ, назвав Собор «зборищем», та заявив що буде підтримувати фінансово тільки ті парафії, які виступають проти автокефалії. Відома народна приказка говорить: «Диму без вогню не буває», а враховуючи, що дим пішов достатньо густий, напередодні візиту Патріарха російської церкви було б цікаво розібратися чи справді відбулася «пожежа» в московському Патріархаті, чи хтось робить густу «димову завісу» з якоюсь іншою метою? До того ж, коли вже пройшло два тижні з моменту проведення собору, можна обговорити його результати більш спокійно.<br /><br />Співрозмовником АСД став колишній голова Державного Комітету з справ релігії та національних меншин Юрій Решетніков.<br /><br /><br />- Чи можна погодитись з оцінками деяких ЗМІ та діячів пов’язаних з релігійною сферою, що 8 липня відбувся розкол в УПЦ (МП) між прихильниками автокефалії, та тими хто бажає зберегти церкву в орбіти російського православ’я? <br /><br />- В жодному випадку не можна погодитися з такою тезою. Почну з того, що повторюсь, що питання автокефалії взагалі не планувалося для розгляду на Соборі. Відповідно до Статуту про управління УПЦ, вона є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої. Водночас Статут зазначає, що УПЦ є самокерованою частиною Руської Православної Церкви та з'єднана з Помісними Православними Церквами через РПЦ. Така позиція цілком відповідає як Томосу 1990 року, так і Статуту РПЦ. Зауважимо, що Статут про управління УПЦ, затверджений на Соборі, діє з 2007 року і за весь цей час з боку РПЦ офіційно не пролунало жодного зауваження щодо «надмірних прав УПЦ», як це намагався дехто представити на Соборі 8 липня.<br /><br />З іншого боку, розгляд питання автокефалії на сьогодні видається недоцільним з огляду на відсутність церковної єдності з цього приводу. В певному сенсі найбільша релігійна спільнота відображає у своєму середовищі і відсутність загально суспільного консенсусу з багатьох питань. Не є секретом, що нині в УПЦ є як прибічники автокефалії української Церкви, так і ті, хто бачить її майбутнє лише у формі екзархату РПЦ. І це дійсно заслуга Блаженнішого Володимира, що йому вдається об’єднати в одній Церкві і одних, і інших. <br /><br />Враховуючи вказане, ще в 2008-2009 роках було визнано, що нинішній канонічний Статус є найкращим для подальшого розвитку Церкви. Відповідно ніякої дискусії з цього приводу на Соборі не передбачалось.<br /><br />З огляду на це виступи на Соборі прибічників ідеї обмеження прав УПЦ і утвердження «Руської церкви на Україні» носили чисто провокативний характер. Дискусія ще раз продемонструвала наявність в Церкві різних поглядів з цього питання. <br />Разом з тим не лише ніякого розколу не відбулося, але Собор насправді продемонстрував церковну єдність. Досить показовим є те, що за Ухвалу Собору проголосувала переважна більшість делегатів, а таких, що були проти чи утримались, було, якщо не помиляюсь лише 5. Безумовно, що така церковна єдність є як заслугою її Предстоятеля, так і наочним свідченням його авторитету.<br /><br />Що ж стосується тих представників мирян, що після Собору заявили про відмову співпрацювати з офіційними церковними органами УПЦ і натомість про свою готовність до співпраці з, скажімо так, «альтернативними» структурами, то і тут важко говорити про розкол. Очевидно, що Церква такі дії переживе. Але ті, хто своїми діями сприяє розколу в Церкві, мали б пам’ятати, що цим вони послаблюють не лише УПЦ, але й РПЦ, поборниками якої вони нібито себе вважають.<br /><br />- Тоді що взагалі відбулося на під час Собору 8 липня, якщо відкинути спекуляції? <br /><br />- Найбільш важливим значенням Помісного собору є власне те, що він відбувся. Відповідно до Статуту про управління Української Православної Церкви, Собор є її найвищим керівним органом. Водночас останній Собор Церкви скликався аж у 1992 році. Видається, що скликання Собору стало абсолютно природним зараз, коли УПЦ відзначає своє 20-річчя: минулого року - 20 років Томосу 1990 року і наступного року – 20 років Предстоятельства митрополита Володимира.<br /><br />Можна мабуть погодитися з думкою деяких коментаторів про те, що якби Собори відбувалися регулярно, можливо і увага до них з боку суспільства та ЗМІ була б меншою. Адже Собор є елементом практичного життя Церкви. Водночас, враховуючи те, що йдеться про найбільшу релігійну спільноту України, суспільна увага до подій її життя є природною.<br /><br />Але цього року ця увага, на жаль, була підігріта деякими спекуляціями щодо скликання собору і питань, що розглядатимуться на ньому. Було досить дивно читати в багатьох ЗМІ припущення про те, що має відбутися на Соборі, а потім аналіз його перебігу і результатів, виходячи з цих же припущень, при тому, що представниками оргкомітету по підготовці Собору було завчасно дано прес-конференцію щодо тих питань, які будуть виноситися на нього, і таким чином, здавалось би, поставлено всі крапки над «і».<br />Я поділяю позицію О.Зайця (голови правління Інституту релігійної свободи) щодо того, що проведення Собору є важливим кроком в наповненні статутного положення про самостійність в управлінні УПЦ реальним змістом. Дуже важливим значенням Собору, що, до речі, залишилось поза уваги зайнятими пошуками якихось інших «родзинок», є те, що він затвердив всі рішення Священного Синоду з 1992 до 2011 року. Адже саме Синод практично є органом, що керує поточним життям Церкви. Водночас його рішення для набуття вищої легітимації потребують схваленням церковною повнотою. Що і відбулося на Соборі. <br /><br />На Соборі не стояли і навіть не планувалися питання, присвячені автокефалії, місцеблюстительству та іншим речам, навколо яких як раз і йшла бурхлива дискусія в багатьох ЗМІ напередодні, та й після Собору.<br /><br />Що стосується змін і доповнень до Статуту про управління УПЦ, то вони дійсно передбачалися, але вони в жодному випадку не носили революційного характеру і були викликані бажанням привести Статут у відповідність до реальних потреб Церкви. Наприклад, рішенням Священного Синоду цього року було створено Вищу церковну раду, як орган, що має координувати діяльність синодальних установ. Чи потрібен такий координуючий орган? Вочевидь, що потрібен, якщо взяти до уваги те, що у 1992 році у складі УПЦ діяло лише 2 синодальні установи, а зараз їх 28. Чи було б доцільно передбачити у Статуті деякі положення щодо діяльності такої координаційної ради? Очевидно, що так. Другий приклад: 19 років тому УПЦ складалася з 19 єпархій, а зараз - з 45. Очевидно, що збільшення числа єпархій ставило питання і про збільшення складу Священного Синоду. Такі зміни як раз і планувалося затвердити на Соборі. Зазначу, що Статут Церкви є в певному сенсі живою матерією, тому, наприклад, коли в нього у 2007 році вносились попередні правки, це не викликало ніякого ажіотажу.<br /><br />Водночас на Архієрейському соборі, що передував Помісному, навколо змін і доповнень до Статуту була піднята дискусія. Причому не стільки щодо зазначених вище, які як раз і планувалося винести на затвердження, а щодо пропозицій окремих делегатів, що практично зводились до намагання зменшити рівень самостійності УПЦ на користь її більшому підпорядкуванню РПЦ. Слід зазначити, що деякі з цих пропозицій суперечили не лише чинному Статуту УПЦ, але й статуту самої РПЦ. Враховуючи ситуацію, що виникла, Предстоятелем Церкви митрополитом Володимиром було прийнято абсолютно виважене рішення: дискусію припинити, питання зняти з розгляду, а всі пропозиції щодо змін до Статуту передати для подальшого опрацювання постійно діючій комісії на чолі з митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном. <br /><br />Водночас Собор затвердив Статут у редакції 2007 році. При цьому, попри те, що зміни до Статуту не були внесені, затвердивши синодальні рішення, зокрема і з тих питань, що планувалося прописати в Статуті, Собор надав їм вищу легітимацію, а відтак і вищу юридичну силу. Тобто тепер і координаційна рада, і Священний Синод у збільшеному складі мають усі канонічно-правові підстави для своєї подальшої діяльності. <br /> <br />- Чи можна казати, що ситуація, яка склалась в УПЦ та в інформаційному полі навколо неї, спровокована занадто «енергійними» діями нового керівника російської церкви, які демонстративно підкреслювали несамостійність та приналежність УПЦ до ПЦ та так званого «Русского мира»?<br /><br />- Наскільки мені відомо, Патріарх Кирил офіційно жодного разу не поставив під сумнів нинішній канонічний статус УПЦ чи висловився за обмеження її самостійності. Більше того, саме під головуванням Патріарха Кирила Помісний собор РПЦ 2009 року затвердив Статут РПЦ, де стосовно Української Православної Церкви зазначено, що вона є самоврядною з правами широкої автономії та в своєму житті і діяльності керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та своїм Статутом, який затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі. <br /><br />Щодо Собору, то Патріархом було направлено привітання його учасникам, а також представника Московської патріархії. Тобто є всі підстави казати, що Собор відбувся з благословення Патріарха Кирила.<br /><br />А щодо енергійності… Є абсолютно зрозумілою увага Патріарха до України, якщо згадати, що УПЦ складає третину єпархій усієї Руської Православної Церкви. А крім того, ніхто ж, здається, не дивується тому, що Блаженніший Володимир регулярно відвідує єпархії в Україні і здійснює закордонні візити. <br /><br />- Наскільки реально те, незалежність УПЦ від РПЦ зміцниться?<br /><br />- Ще раз нагадаю про те, що згідно із Статутом РПЦ, Українська Православна Церква є самоврядною з правами широкої автономії. І в цьому вона суттєво відрізняється від інших самоврядних церков у складі РПЦ – Латвійської, Молдовської та Естонської. Тобто практично вона вже є автономною Церквою. <br /><br />Вона має свої керівні та виконавчі органи, сама обирає свого Предстоятеля. Нагадаю, що проведення Собору стало ще одним кроком в наповненні практичним змістом тих прав, що УПЦ має де-юре.<br /><br />З іншого боку, її нинішній канонічний стан церковною повнотою визнається на нинішньому етапі як найоптимальніший для розвитку Церкви. Зокрема і через наявність дискусії в УПЦ між прихильниками її більшої самостійності та прибічниками ідеї обмеження її прав. Тому можна сказати, що зняття на нинішньому етапі питання щодо перегляду її статусу є тим компромісом, який дозволяє зберегти церковну єдність, а з іншого боку – дозволяє Церкві розвивати свою діяльність і зростати як кількісно, так і якісно.<br />А таке зростання і посилення ваги УПЦ в значній мірі і буде обумовлювати її майбутнє. <br /><br />- Якщо автокефалія стане дійсністю, як це відіб’ється на загальному стані в українському православ’ї ? Чи зможе автокефальна УПЦ (МП) стати центром навколо якого об’єднаються всі православні церкви?<br /><br />- Мені видається, що це питання навряд чи найближчого часу, тому щось зараз стосовно цього прогнозувати є невдячною справою. Але є кілька принципових моментів. Автокефалія як ідея має визріти в самій Церкві і поділятися церковною повнотою. Це не є справа політиків, представників Держави чи окремих ентузіастів. Це є справа Церкви. І проголошення автокефалії не повинно спричинити нового розколу в українському Православ’ї. На сьогодні, мені видається, усі тверезомислячі люди в Україні більш зацікавлені в загоєнні наслідків міжправославного розділення початку 90-х років. <br /><br />Очевидно, що автокефальна церква в Україні, визнана іншими Православними церквами світу, стала б центром об’єднанням українського православ’я. Хоча я не став би романтизувати і говорити, що автоматично відбудеться повне об’єднання між усіма православними церквами України. Це занадто непрості процеси, на які впливає багато чинників, щоб так думати. Але те, що автокефальна і визнана іншими Православна Церква України стала б однією з найвагоміших православних церков світу – поза сумнівом. http://sd.net.ua/2011/06/20/istorichna-osvita-politika-pamyaty.html Саме середня і вища освіта є на сьогодні потужними ретрансляторами знань про минуле, модераторами історичної пам’яті нового покоління українських громадян Исторический опыт dsat1979ss Mon, 20 Jun 2011 12:38:47 +0300 Важливою складовою творення модерної української нації є конструювання національного історичного наративу та його закріплення у суспільній свідомості. У статті 11 Конституції України зазначається, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури…». Конструювання власної історії розглядається як фундаментальна потреба суспільств в контексті власної самоідентифікації. Для України конструювання «своєї» історії розглядається державою як важливе національне завдання. Держава сформувала запит на нову наукову інтерпретацію національної історії з метою оновлення поглядів на минуле України та українців, звільнення його від багатьох «чужих», ідеологічно заангажованих, а то й неправдивих, трактувань. <br /><br />Як зазначає відомий дослідник Я. Грицак, що «для сучасного українського історика – а надто того, який творить нові синтези і пише нові підручники, найважливішою метою є редефініція старої та творення нової української ідентичності». Але, створюючи свою власну історію, ми повинні з повагою ставитися до історичного минулого інших країн і навіть якщо ми маємо певні суперечливі думки щодо тих чи інших історичних подій, то повинні прагнути до налагодження діалогу з метою об’єктивного і неупередженого дослідження складних сторінок історії. З іншої сторони інші країни не повинні нам нав’язувати своє власне бачення певних суперечливих історичних подій. Як позитивні приклади налагодження діалогу щодо досягнення історичного примирення слід назвати українсько-польський діалог. Зокрема на даний час досить успішно працює українсько-польська комісія експертів з питань удосконалення шкільних підручників з історії та географії.<br /><br />Відповідно до Угоди про першочергові заходи щодо розвитку науково-освітнього співробітництва на період 2010-2012 років від 17 травня 2010 відбувається активізація роботи українсько-російської комісії істориків. Останнім часом дискутуються питання щодо створення спільного російсько-українського підручника з історії. Слід зазначити, що з професійної точки зору це досить складно зробити, так як ряд суперечливих тем, такі як Полтавська битва, Переяславська Рада, визвольна боротьба ОУН-УПА, інші, не можуть однаково тлумачитися українською і російською стороною. Відомий український дослідник, член російсько-української комісії істориків Юрій Шаповал відзначає, що ніякого спільного підручника з історії на даному етапі не варто робити. Він пропонує створити посібник для вчителів, де їм запропонувати різні підходи, наприклад, щодо оцінок Переяславської ради, діяльності ОУН-УПА, і т.д. Ю. Шаповал відзначає, що цей посібник має відповідати на ряд питань, наприклад, чому зараз в Росії таке переакцентація в оцінках образу Сталіна і який погляд на це української сторони. Тобто мова йде про допомогу вчителям щодо осмислення контраверсійних тем. Учитель буде знати, що ті тези, які він висловлює учням, не є до кінця однозначними, однолінійними, що є інші думки, інші оцінки. Але знову ж таки - це не підручник, це лише вказівки для вчителів». <br /><br />Цю позицію підтримує і директор Інституту загальної історії Російської академії наук, академік Олександр Чубар'ян, який повідомив, що ми хочемо створити зовсім не підручник, а методичний посібник для вчителів шкіл, і можливо для старшокласників. Зразком для нього може стати методичний посібник з російсько-німецької історії, який зараз готують вчені обох країн. О. Чубар'ян також зазначив, що в Україні вже видані "Нариси історії Росії", які були підготовлені російськими дослідниками і перекладені на українську мову. Потім "Нариси історії України" були переведені на російську мову і видані в Росії.<br /><br />Проблема якості шкільного підручника з історії України.<br /><br />Принципово важливе значення має політика держави у освітній сфері, спрямована на толерантне і об’єктивне висвітлення історії України, створення для навчання якісно нових підручників та методичних посібників для вищої та середньої школи з врахуванням критичних зауважень викладачів, науковців, громадськості та відповідних зарубіжних напрацювань. Саме середня і вища освіта є на сьогодні потужними ретрансляторами знань про минуле, модераторами історичної пам’яті нового покоління українських громадян. <br />Провідну роль в цьому має відігравати відповідна організація освітнього процесу. В Державному стандарті базової і середньої освіти, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України N 24 від 14 січня 2004 р., зазначається, що «викладання історичних дисциплін спрямоване на виховання в особистості рис патріота України, активного компетентного громадянина, людини з гуманістичними і демократичними цінностями». <br /><br />Саме підручник з історії зберігає статус домінуючого засобу навчання та важливого чинника формування історичної пам’яті серед молоді. Стереотипні уявлення про свій народ, його героїв та ворогів здебільшого формуються у підлітковому віці: частково – через сімейні розповіді, художні історичні твори, але головним чином – через шкільний курс історії. Процес вивчення історії у школі повинен бути підпорядкований не тільки передачі певної суми знань, а й формуванню критично мислячої особистості, вихованню законослухняного і толерантного громадянина, патріота своєї країни.<br /><br />Основний курс з історії, що викладається в загальноосвітній школі це Історія України. Слід зазначити, що Історія Української РСР викладалась в українських школах ще за радянських часів, але цей предмет вважався додатковим і був розрахований лише на 30 навчальних годин. З 1989/90 навчального року курс історії УРСР став у школах самостійним предметом. Навчальними планами на нього відводилося 102 години. З 1991/92 навчального року історія України стала повноцінним предметом, який вивчається з 5-го по 11-й класи. <br /><br />Слід відзначити, що Україна першою серед країн СНД створила повний комплект власних підручників із всесвітньої історії та історії України, що викладаються у загальноосвітніх навчальних закладах. Викладання історії в школі добре віддзеркалює сучасну ситуацію в українській історіографії, її стан, наукові досягнення, бо авторами програм, підручників та навчальних посібників є, як правило, найвидатніші історики, які займаються вітчизняною минувшиною. <br /><br />Але не зважаючи на позитивні напрацювання, проблема якісного підручника вітчизняної історії була і залишається на сьогоднішній день предметом обговорення вітчизняної науково-педагогічної, а часто і політичної спільноти. Зокрема експерт з гуманітарних питань Володимир Семиноженко зазначив, що сучасні підручники з історії занадто політизовані і цей підхід потрібно змінювати. Головне - покращити якість методичних і наукових рад, які будуть затверджувати підручники.<br /><br />В сучасних умовах до підручників з історії висуваються певні вимоги. В першу чергу підручник з історії повинен бути толерантним, об’єктивним, нейтральним та відкритим. Навколишній світ різноманітний і багатогранний, тому неможливий повний опис його під одним кутом зору та створення єдиної і вичерпної теорії всього. Відповідно і підручник з історії, щоб більш точно відображати історичну реальність, не може спиратися на єдину теорію, а повинен відображати її з різних сторін. Потрібно уникати закритого викладення минулого і показувати різнобічні аспекти, аналізуючи їх. Підручник повинен бути не стільки ретранслятором історичних знань, скільки повинен бути спрямований на формування у учнів певних компетентностей – уміння працювати з різноманітною інформацією, критично мислити, аналізувати, робити правильні висновки.<br /><br />Висвітлюючи історію нашої країни, потрібно також враховувати і відображати історії всіх етнічних груп , що проживали чи проживають на території України і всіх земель, що входять до нинішньої України, і тим самим написати спільну історію Західної та Східної України, вказуючи на їхні історико-культурологічні особливості, але ні в якому разі їх не протиставляючи. <br /><br />Грунтовний аналіз шкільних підручників історії України здійснила група університетських викладачів-істориків під керівництвом Н. Яковенко. За підсумками Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України зроблено загальний висновок про те, що шкільні підручники з історії України відповідають чинній нормативно-правовій базі (державному стандартові й навчальній програмі), однак, на жаль, не відповідають ні сучасному станові історичної науки, ні потребам суспільства[5,24 ]. Як відзначили експерти, що здійснювали моніторинґ, серед основних недоліків підручників можна виділити: <br /><br />• тиражування песимістичного уявлення про Україну як простір з безперервним – від ХІІІ до ХХ століття – «колоніальним статусом»; <br />• переважно етноцентричне бачення історії; <br />• переважання у тематиці підручників політичної та мілітарної історії;<br />• певна однобічність викладу матеріалу у підручниках;<br />• недостатня кількість нових методів та розвиваючих методик; <br />• значна політизація підручників. <br /><br />Експерти Міжнародної мережі дослідження підручників також досить критично оцінили підручники з історії вибраних вітчизняних авторів [6]. <br /><br /><br /><br />При створення вітчизняного підручника з історії України слід активніше використовувати європейський досвід, зокрема відповідні рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи. Зокрема ще у 90-х роках минулого століття Парламентською асамблеєю були схвалені рекомендації "Про європейський вимір освіти" (1111 (1989)) та "Про історію й вивчення історії в Європі" (1283 (1996)), які сприяли реалізації проектів "Історія в новій Європі" та "Викладання й вивчення історії в Європі у ХХ столітті".<br /><br /> Відповідно до цих проектів європейці впроваджували концепцію “відкритої історії”, яка в першу чергу пропагує толерантність, наголошуючи те, що несхожі (зокрема – сусідні, “історично ворожі”) культури, незважаючи на певні конфлікти між ними, постійно перебували в стані взаємопроникнення та прагнули до діалогу. <br /><br />Щодо викладання національних історій, то європейські експерти рекомендують переходити до “інтеґрованої” національної історії – з підкресленням того, що кожна новітня нація є витвором не тільки свого внутрішнього розвитку, а й формувалася під дією численних іноетнічних та інокультурних впливів. <br /><br />Пропонується посилення гуманізації історичної освіти, яку потрібно здійснювати через введення учня в атмосферу співпереживання і співчуття, зосередивши увагу не на історії воєн та соціальних катаклізмів і конфліктів (на чому досі будувалася вся європейська історія), а на “культурі миру” – на повсякденному житті людини. Значну увагу пропонується також приділяти формуванню нових методів, зокрема, наприклад використання ігрових методик має навчити учня розрізняти факт і погляд на факт, розуміти суб’єктивний характер будь-якої інтерпретації історичного феномена, події чи особи, формулювати об’єктивні і неупереджені судження тощо.<br /><br />За підсумками реалізації вищезгаданих проектів у 2001 році була прийнята Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи. (Rec (15,(2001)) «Про викладання історії у ХХІ столітті в Європі», яка рекомендувала розробити програми Ради Європи про реформи викладання історії й розроблення нових підручників і методичних посібників, зокрема в Російській Федерації, країнах Закавказзя, Південно-Східної Європи та Причорноморського регіону у рамках заходів, спрямованих розвивати і зміцнювати демократичну стабільність. <br /><br />Слід відзначити, що останнім часом відбувається активна взаємодія українських та європейських педагогів та істориків, прикладом якої є розробка Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» та представниками європейської Асоціація викладачів історії EUROCLIO навчально-методичних матеріалів з історії України на основі багатокультурного та багатоперспективного підходів у рамках проекту «Багатокультурна історія України». <br /><br />Для поліпшення змісту підручників з вітчизняної історії доцільно активніше залучати наукові українські інституції, які можуть проводити експертизу змісту підручників, зокрема Інститут історії АН УРСР, Український інститут національної пам’яті. Зокрема одним із першочергових завдань Українського інституту національної пам’яті є аналіз існуючих засобів подання історії України, перш за все шкільних підручників. <br /><br />Досить успішну роботу в цьому напрямку робоча група з моніторінгу підручників з історії України для шкіл і вищих навчальних закладів під керівництвом Н.Яковенко, про яку ми вже згадували. За підсумками IV та V Робочих нарад з моніторингу шкільних підручників історії України при Українському інституті національної пам'яті та при активній підтримці Інституту інноваційних технологій та змісту освіти МОН був створений проект Концепції та програми викладання історії України в школі, які були висунуті на громадське обговорення. <br /><br />При підготовці концепції враховувався досвід європейських суспільств, для яких пріоритетом є прагнення до громадянської злагоди та знаходження «позитивного досвіду» у сфері ліберально-демократичних цінностей – пошануванні життя та прав людини, толерантному ставленні до чужої мови й культури, слідуванні демократичним ідеалам. Використовувався також позитивний досвід російської освітньої школи, де резерв прикладів вбачають передусім в історичних досягненнях держави. <br /><br />Для покращення якісного наповнення підручників з історії слід також посилити увагу до процедури проведення Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для навчальних закладів системи загальної середньої освіти, яка викликає певні нарікання серед педагогів-істориків та представників громадськості. Рішення про підсумки конкурсу та щодо присудження дипломів I, II, III ступенів приймає колегія Міністерства освіти і науки України на підставі висновків конкурсної комісії, незалежних експертів та, у разі потреби, апеляційної комісії. Для удосконалення цієї процедури варто проводити широкі громадські обговорення конкурсних підручників, дослухатися до побажань педагогічних колективів та представників шкільного самоврядування.<br /><br />Аналізуючи проблему забезпечення освітніх закладів підручниками з історії України слід відзначити, що для активізації інтересу молоді до історичного минулого слід використовувати також і інші друковані джерела – краєзнавчі, етнографічні, археологічні, памяткоохоронні матеріали, художню література на історичну тематику. <br /><br />З методологічної точки зору і в умовах розвитку сучасного інформаційного суспільства постає потреба у створенні електронних версій посібників, які в значній мірі будуть стимулювати інтерес учнів до вивчення історії, так як в них часто використовують наочні, ігрові та розвиваючі методики. Електронний посібник повинен бути не повторенням паперового підручника, а насамперед, аудіо- та відеопомічником учню та вчителю. Він повинен містити базу історичних документів, базу біографій, словник термінів та понять з можливістю пошуку; базу графічних матеріалів (портрети діячів, ілюстрації, навчальні картини тощо); базу історичних карт з можливістю анімації та масштабування; наявність аудіолекцій (бажано — слайд-шоу з ілюстрацій та відео).<br /><br />Для формування історичної пам’яті молоді Міністерство освіти і науки проводить також ряд позакласних заходів, спрямованих на розвиток краєзнавства та культурного туризму серед шкільної та студентської молоді. <br /><br />Зокрема, для забезпечення історико-краєзнавчої роботи у Міністерстві освіти і науки була створена Всеукраїнська координаційно-методична рада з питань розвитку дитячо-юнацького туризму, краєзнавства й екскурсій (Затверджена Наказом Міністерства N 379 від 11.05.2004) головними завданнями якої є реалізація державної політики в галузі освіти засобами туризму, краєзнавства й екскурсій. Значну кількість заходів історико-краєзнавчого спрямування проводить Український державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки України. При сприянні Центру був створений Рух за збереження і примноження звичаїв, традицій і обрядів українського народу «Моя земля - земля моїх батьків», Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Краса і біль України».<br /><br />Відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України №286 від 06.04.2007 була розроблена програма проведення комплексних навчально-тематичних екскурсій з учнівською та студентською молоддю «Моя країна – Україна» (з відвідуванням визначних краєзнавчих та історичних об’єктів). Зокрема відповідно до програми проводяться такі екскурсії: «Шляхами козацької звитяги» (Луцьк – Берестечко –Пляшева), Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви», Острів Хортиця – Національний заповідник України та інші.<br /><br />На підтримку розвитку історичного та географічного краєзнавства Кабінетом міністрів України була затверджена Міжгалузева програму «Пізнай свою країну» на 2007-2012 роки (Наказ N 49/765/3027/308 від 27.08.2007). Серед основних завдань програми були виділені: залучення дітей і молоді до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, проведення краєзнавчих наукових досліджень. <br /><br />Підсумовуючи слід відзначити, що для вирішення проблем, пов’язаних з формуванням історичної пам’яті молоді, потрібно здійснити ряд заходів: <br /><br />• Доопрацювання та прийняття на рівні Міністерства освіти та науки України нової концепції викладання історії України в школі, спрямованої на гуманізацію і антропологізацію («олюднення») минулого, досягнення громадянської злагоди, з подальшим внесення відповідних змін у навчальні плани;<br />• Надання необхідної підтримки навчальним закладам для здійснення ознайомлення вчителів історії з новою концепцією викладання історії України з метою підвищення їхнього професійного рівня;<br />• Подальша розробка на рівні Міністерства освіти та науки, молоді та спорту, Міністерства з питань культури та туризму міжгалузевих Програм розвитку краєзнавства та культурного туризму;<br />• Активізація використання досягнень інформаційних технологій у освітній сфері, зокрема створення електронних версій посібників та підручників з історії України; <br />• Продовженння започаткування міжнародних (транскордонних) проектів, встановлення зв’язків та обмінів між історичними школами різних країн з метою дослідження суперечливих питань історії даних країн. <br /><br />Чупрій Леонід Васильович - кандидат філософських наук, доцент, <br />докторант відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень<br /><br />Використана література.<br /><br />1. Конституція України і основи правознавства в школі: книга для вчителя / За ред. І.Б. Усенка. — К.: Український центр правничих студій, 1999. — 354 с.<br />2.Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX ст. Київ: Генеза, 1998. – 249 с.<br />3.Итоги 2008-го: школьные учебники истории. [Електрон. ресурс] // Радио Свобода. - Режим доступу: http://www.svobodanews.ru/content/transcript/480432.html<br />4.Автор спільного підручника Алєксандр Чубар'ян: Україна в СРСР - це не тільки репресії. [Електрон. ресурс] // Українська правда. - Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/digest/2010/11/23/5593/<br />5. Шкільна історія очима істориків — науковців. Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України. К.: Видавництво імені Олеги Теліги, 2008. – 128 с.<br />6. Георгій Касьянов Підручники з історії України у світлі критеріїв Міжнародної мережі дослідження підручників. [Електрон. ресурс] - Права людини в Україні. Режим доступу: //http://www.khpg.org/index.php?id=1224504439 http://sd.net.ua/2011/06/16/pravoslavnye-popy-prinuzhdayut-shaxterov-otdavat.html А медики, педагоги и другие бюджетники, вообще беззащитны перед произволом православной церкви Религиозная безопасность dsat1979ss Thu, 16 Jun 2011 22:06:57 +0300 В городе Димитров (Донецкая область) местных шахтеров и работников других предприятий принуждают «добровольно» отдать часть зарплаты на строительство церкви Московского Патриархата. Естественно, сами торговцы православным опиумом, открыто об этом не говорят, а действуют руками местной власти.<br /><br />В городе масштабно развернулась кампания под лозунгом «Возродим духовность, воздвигнем храм вместе». Цель этой акции – возвести в городе очередной рассадник православия: храм святого великомученика Пантелеймона. В рамках этой кампании, городские власти принуждают местных рабочих «добровольно жертвовать» в пользу служителей культа свою дневную заработную плату. Об этом сообщил украинским СМИ депутат городского совета Виктор Трифонов – председатель местной ячейки Независимого профсоюза горняков Украины.<br /><br />В рамках акции по строительству культового офиса для попов православной церкви Московского Патриархата, местные власти «проводят работу» с директорами местных шахт, от которых требуется обеспечить финансирование храмовой стройки за счет простых рабочих димитровских предприятий.<br /><br />Как заявил представитель шахтерского профсоюза: «Вы же понимаете, что делается это добровольно-принудительно, чтобы руководители предприятий на людей как бы подействовали… Получается, что на шахте работают и мусульмане, и греко-католики, и иудеи, – и все должны перечислять на строительство православного храма Московского патриархата?».<br /><br />При этом, как раз на шахтах «выбивать бабло» в пользу служителей православного культа довольно сложно, ведь там кроме официального профсоюза, действует еще и независимое профессиональное объединение шахтеров. А вот медики, педагоги и другие бюджетники, вообще беззащитны перед произволом православной церкви, действующей руками муниципальной власти. «Там с людьми не церемонятся», – отметил депутат городского совета. http://sd.net.ua/2011/03/28/depozitarij-dlya-rynka-ili-dlya-chinovnikov.html Участники фондового рынка стали возмущаться происходящим, как только стало известно, что власть планирует создать Центральный депозитарий на базе фактически государственного Национального депозитария Украины Аналитика dsat1979ss Mon, 28 Mar 2011 20:12:58 +0300 С начала нынешнего года украинский фондовый рынок потрясают споры вокруг создания единого Центрального депозитария ценных бумаг (ЦД).<br /><br /><br />Такое учреждение Кабмин Николая Азарова обязался создать уже в 2011 году, о чем записано в меморандуме между Украиной и МВФ. Как уже сообщалось в СМИ, еще в начале февраля премьер-министр распорядился создать специальную комиссию, которая займется этим делом…<br /><br />НА ФОНДОВЫМ РЫНКЕ НАЗРЕВАЕТ КОНФЛИКТ<br /><br />Участники фондового рынка стали возмущаться происходящим, как только стало известно, что власть планирует создать Центральный депозитарий на базе фактически государственного Национального депозитария Украины (НДУ) и депозитария государственных ценных бумаг Нацбанка. В то же время крупнейший в стране Всеукраинский депозитарий ценных бумаг (ВДЦБ) попросту будет выведен из игры.<br /><br />Если правительство и участники фондового рынка не придут к согласию в вопросе о том, как должен быть создан и каким именно полагается быть Центральному депозитарию, совсем скоро на фондовом рынке Украины разгорится новый конфликт, который здорово пошатнет и без того не очень благоприятную инвестиционную репутацию страны. <br /><br />ЧТО ТАКОЕ ДЕПОЗИТАРИЙ И ЗАЧЕМ ОН НУЖЕН<br /><br />Депозитарий ценных бумаг - учреждение, которое предоставляет участникам фондового рынка услуги по хранению ценных бумаг (акций, облигаций, инвестиционных сертификатов и т.д.), ведет учет перехода права собственности на них, а также других операций, связанных с обращением ценных бумаг. Кроме того, в депозитарии собрана исчерпывающая информация обо всех участниках фондового рынка, то есть эмитентах ценных бумаг, торговцах, биржах и т.д.<br /><br />В международной практике наличие в стране единого депозитария ценных бумаг свидетельствует о высоком развитии фондового рынка.<br /><br />- Создание единого депозитария позволит повысить инвестиционный рейтинг Украины, - объясняет член совета Ассоциации «Украинские фондовые торговцы» Олег Швец.<br /><br />Сегодня в Украине действуют три депозитария: ВДЦБ, который занимает около 87% рынка, его конкурент НДУ с рыночной долей около 13% и депозитарий Нацбанка, который, по сути, является отделом в одном из департаментов НБУ и занимается исключительно государственными облигациями внутреннего займа.<br /><br />Идея создания единого Центрального депозитария на основе учреждения, занимающего мизерную долю рынка и подразделения НБУ, принадлежит зампредседателю Государственного агентства по вопросам науки, инноваций и информации Виктору Ивченко, который владеет 13% акций НДУ. В то же время около 86% акций НДУ принадлежит государству в лице Нацбанка и Госкомиссии по ценным бумагам.<br /><br />Что касается ВДЦБ, то здесь государству через НБУ принадлежит чуть менее 23% акций, остальные же распределены между банками и другими участниками рынка (в том числе около 8,5% приходится на долю госбанков). Руководство Всеукраинского депозитария тоже подало в правительство предложения по созданию ЦД, но уже за счет объединения ВДЦБ - как крупнейшего участника рынка депозитарных и клиринговых услуг - с НДУ.<br /><br />КАКИМ ДОЛЖЕН БЫТЬ НОВЫЙ ДЕПОЗИТАРИЙ<br /><br />Член совета директоров ФБ ПФТС Игорь Селецкий считает:<br /><br />- По моему личному убеждению, от того, что какой-то из депозитариев назовут Центральным, ликвидность и капитализация не увеличатся, а инвесторов не прибавится. Но вот появление нового монстра-монополиста реально пугает...<br /><br />Те же, кто одобряют создание единого депозитария, настаивают на том, что он обязательно должен быть ориентирован на рынок, чтобы последний не оказался в полной зависимости от депозитария-монополиста. <br /><br />Центральный депозитарий является естественным монополистом, но преимущества централизации системы учета гораздо выше, чем возможные минусы от проявления монополизма. В этой ситуации важно предусмотреть, чтобы он не превратился в «монстра». Для чего необходимо участие операторов рынка в управлении.<br /><br />По мнению участников фондового рынка, этого можно достичь, если объединить в одну структуру оба действующих в стране депозитария - ВДЦБ и НДУ.<br /><br />- Чтобы рынку было легче приспособиться к новым условиям работы, единый депозитарий должен иметь достаточную капитализацию, современное программное обеспечение, которое позволит всем участникам рынка безболезненно перейти в новый депозитарий, а также мощности для обработки больших массивов информации. Он должен уметь вовремя реагировать на изменения рынка - появление новых продуктов и сервисов, правил работы, просьбы участников рынка и т.д. - считает глава бэк-офиса ИК Dragon Capital Анна Сапунцова.<br /><br />По мнению эксперта, таким критериям будет соответствовать только депозитарий, созданный за счет объединения НДУ и ВДЦБ.<br /><br />С этой позицией согласен и председатель правления «Украинской биржи» Олег Ткаченко:<br /><br /> - Думаю, создавать Центральный депозитарий более целесообразно на основе двух уже существующих (ВДЦБ и НДУ), чтобы новое учреждение могло соединить в себе преимущества обеих структур…<br /><br />В пользу такого варианта говорит прежде всего тот факт, что ВДЦБ имеет опыт обслуживания огромного количества операций, высокий уровень капитализации (уставный капитал ВДЦБ составляет 153 млн грн., у НДУ - около 30 млн грн.). ВДЦБ с 2010 года является участником Системы электронных платежей Национального банка Украины, что позволяет ему быстро и надежно обслуживать денежные обороты по операциям с ценными бумагами, заключаемыми на фондовых биржах. В среднем за месяц денежные обороты через ВДЦБ составляют около 0,5 млрд грн. А НДУ использует для этих целей устаревшую систему «Клиент-банк» с дозвоном по телефону. Понятно, что при таких условиях и денежные обороты у него мизерные - он такую статистику даже не публикует.<br /><br />Если сохранить структуру капитала ВЦДБ, государство сможет иметь наибольший пакет акций в уставном фонде новой структуры. Так, нынешнее руководство ВДЦБ предлагает закрепить за государством в лице НБУ, ГКЦБФР и госбанков около 40% акций, а остальные 60% отдать в собственность участникам рынка при условии, что доля каждого из них не будет превышать 5%.<br /><br />ВДЦБ уже сейчас имеет прозрачную и более эффективную по сравнению с НДУ систему корпоративного управления, которая соответствует международным стандартам. Если в наблюдательном совете и прочих управленческих органах НДУ сидят главным образом чиновники, то у ВДЦБ в наблюдательном совете широко представлены участники рынка.<br /><br />- ВДЦБ создавали исходя из того принципа, что в управлении должен быть баланс интересов государства и всех участников рынка (банков, торговцев, бирж и т.д.) и они должны иметь реальные возможности влиять на работу депозитария, - говорит председатель наблюдательного совет ВДЦБ Василий Роговой. - Для этого в структуре учреждения организован Совет участников рынка, который обсуждает все вопросы деятельности депозитария, а наблюдательный совет не имеет права принимать какие-либо решения без учета рекомендаций данного Совета…<br /><br />По словам Рогового, такая система также позволяет вовремя отслеживать рыночные тенденции и проблемы. <br /><br />ВОПРОС РЕБРОМ <br /><br />Возможно ли объединение НДУ и ВДЦБ?<br /><br />Зампредседателя Госагентства по вопросам науки, инноваций и информации Виктор Ивченко считает, что объединение НДУ и ВДЦБ невозможно, поскольку последний якобы еще не завершил объединение с депозитарием «Межрегиональный фондовый союз» (МФС), который был создан в Украине первым в конце 90-х годов исключительно украинскими участниками рынка и после создания получил помощь США как акт международного признания. Тот же Ивченко опасается, что Украину могут обвинить в нецелевом использовании средств технической помощи США, которые были предоставлены МФС, то есть денег, которые пришли через USAID. <br /><br />Оба этих аргумента вряд ли можно воспринимать серьезно по двум причинам. Во-первых, окончательное слияние ВДЦБ и МФС подкреплено рядом судебных решений, а лицензия МФС на депозитарную деятельность уже давно ликвидирована. Во-вторых, недавно в прессе было опубликовано письмо посла США в Украине Джона Тефта к вице-премьер-министру Украины Сергею Тигипко, где Тефт настаивает на том, что, согласно меморандуму с МВФ, Центральный депозитарий должен быть создан на базе двух действующих в стране учреждений, а именно ВДЦБ и НДУ. Также, по мнению посла, создание новой структуры на базе НДУ и депозитария Нацбанка противоречит договоренностям с МВФ и поспособствует тому, что Украина потеряет доверие иностранных инвесторов. <br /><br />О возможности такого хода событий говорит тот факт, что НДУ сегодня существует преимущественно за счет дотаций из госбюджета и принадлежит государству на 86%. Таким образом, участники рынка практически не имеют возможности влиять на его деятельность. Не говоря уже о том, что в руках определенной группы чиновников окажется вся информация обо всех участниках фондового рынка, что при нынешнем уровне коррупции в Украине не добавит ей инвестиционной привлекательности.<br /><br />Алексей НЕКРАСОВ http://sd.net.ua/2011/02/28/bankrotstvo-pravoslaviya.html Часть 1-я Проблема православия – это вовсе не украинский межцерковный раскол, а то какую роль сегодня выполняет в обществе Церковь? Это надежный фундамент Веры и Надежды на котором начнется возрождение общества или это паразит, присосавшийся к истощенному телу нации? Спустя 20 лет после начала «христианского возрождения» и уничтожения «безбожного» коммунистического режима пора подвести некоторые итоги. Религиозная безопасность dsat1979ss Mon, 28 Feb 2011 15:36:27 +0200 Проблема православия – это вовсе не украинский межцерковный раскол и выяснение кто из нескольких упитанных бородачей в рясах является каноничным, а кто нет? Проблема для Украины и России гораздо глубже – какую роль сегодня выполняет в обществе церковь? Это надежный фундамент Веры и Надежды на котором начнется возрождение общества или это паразит, присосавшийся к истощенному телу нации?<br /><br />Сегодня, спустя 20 лет после начала «христианского возрождения» и уничтожения «безбожного» коммунистического режима пора подвести некоторые итоги. Тем более, что это вопрос важный для самого выживания нации.<br /><br />Ни один народ не может жить без опоры на систему тех или иных моральных ценностей или, другими словами – нравственный фундамент. Такое общество обречено на смерть. Вопрос лишь в том, как это произойдет – то ли это будет быстрая гибель от руки чужеземного хищника, то ли это будет медленное умирание. Именно так и происходит в современном мире, когда открытая военная агрессия является затруднительной для потенциального захватчика.<br /><br />Обреченный народ может гнить и деградировать очень долго. Агония может даже время от времени создавать видимость того, что «не так уж все и плохо!» в государстве, но это лишь очередная конвульсия и растягивание смерти.<br /><br />Церковь наш рулевой<br />После уничтожения коммунистического строя и его системы ценностей, встал вопрос: чем заменить «Моральный кодекс строителя коммунизма»? Ответ буквально лежал на поверхности, и долго искать его не пришлось. Функция нравственного фундамента была возложена на церковь – прежде всего Православную.<br /><br />Сегодня, можно однозначно подвести итог – церковь полностью провалила свою общественную миссию. Претензии церкви на роль общественного пастыря и морального авторитета закончились полным банкротством. <br /><br />Как изменился облик наших городов за последние 20 лет? Все эти годы в государстве активно уничтожались музыкальные и спортивные школы, дома культуры и прочие пережитки коммунизма – вместо них массово возводились храмы. Количество церквей в городах кое-где начинает превышать все разумные пределы. При этом, даже простому обывателю заметна странная последовательность – чем больше у нас строится церквей, тем сильнее моральный упадок, тем ярче процветает в стране цинизм, коррупция и разврат.<br /><br />Ставка на битую карту <br />Надо сказать, что изначальная ставка на религию была весьма странной. В выборе своих духовных ориентиров мы вернулись к тому, что сгнило еще до советской эпохи. «Безбожный» коммунизм потому и победил в нашей стране 90 лет назад, что уже тогда прогнило все – включая и православную религию. Церковь уже тогда была неспособна остановить разложение общества и даже сама провоцировала кровавый взрыв в 1917 году.<br /><br />Почему наш народ громил храмы и вешал священников рядом с помещиками и жандармами? А почему вообще погибла та старая страна, жители которой себя называли не столько «украинцами» или «русскими, а не иначе как «православные»? Это была банальная проблема морали и справедливости. Великий поэт Александр Блок объяснил все как дважды два: «Почему гадят в любезных сердцу барских усадьбах? – Потому, что там пороли и насиловали девок; не у того барина, так у соседа. Почему валят столетние парки? – Потому, что сто лет под их развесистыми липами и кленами господа показывали свою власть: тыкали в нос нищему – мошной, а дураку – образованностью». <br /><br />А где же в это время была церковь? Стояла рядом похохатывая от приятной взору картины? «Почему дырявят древний собор? Потому, что сто лет здесь ожиревший поп, икая, брал взятки и торговал водкой» - отвечает все тот же Александр Блок.<br /><br />И теперь, спустя почти столетие, мы надеемся, что эта же самая церковь станет для нас нравственным фундаментом? Патриархи спокойно наблюдают из окон своих «Мерседесов» как ошалевшие от безнаказанности «хозяева жизни» грабят, давят своими джипами «маленьких украинцев», убивают и насилуют. Хуже того - своим присутствием на пиршестве «новых украинцев», кормясь из их рук, Церковь как бы освящает все происходящее.<br /><br />Наше общество прекрасно знает, что практически любое богатство в нашей стране создано если не на торговле украинскими младенцами на органы, рэкете, бандитизме или продаже украинских женщин в иностранные бордели, то на разграблении заводов, фабрик и украинской земли. Нет у нас толстосумов, которые как Билл Гейтс смогли заработать деньги своим интеллектом.<br /><br />Покажите хоть одного священника, не говоря уже о высших иерархах, который отказался бы от денег, полученных таким способом? Иногда кажется, что даже уличный бандит, еще не смывший со своих рук пятна крови, будет желанным гостем, если даст деньги на позолоту куполов. Поэтому церковь, возводя на эти деньги роскошные храмы, становится сообщником преступлений и как бы дает индульгенцию. В лучшем случае, при этом бормоча нечто невнятное про «на том свете Бог рассудит». Интересно, как наш Господь рассудит своих служителей, строящих церковь на слезах и крови своей паствы?<br /><br />Потому и приходит украинец в церковь, как правило, один раз в год – освятить крашеные яйца и с чистой совестью выпить после этого водки. <br /><br />Да, но…<br />Безусловно, не все так просто. Украинским церквям пришлось в начале 90-х годов во многом начинать все сначала. Было даже огромная проблема с подготовкой кадров – в новых церквях не хватало священнослужителей, которых при советской власти готовили в ограниченном количестве. Все это сказалось на качестве профессиональных кадров в только начавших возрождаться религиозных конфессиях. <br /><br />Кроме того, церковь, будучи формально отделенной от государства, не имеет возможности системно работать с населением, начиная еще с детского возраста. Если та же идеология коммунизма внушалась детям со школьной скамьи, то христианство приходится доносить через СМИ и разные случайные способы коммуникации.<br /><br />Это объективные факторы, не учитывать которые было бы нечестно. Но все это, к сожалению, не отменяет вышесказанного и не как не меняет породу религиозной системы Украины. Между народом и украинской «элитой», своим поведением напоминающей иностранных оккупантов лежит пропасть. И Церковь стоит не том краю, где оказался народ, а на том, где с комфортом расположились «новые русские и «новые украинцы». <br /><br />Гнилая подпорка<br />Самое парадоксальное это то, что если наша «элита», является паразитом на теле нации, то сама церковь оказалась паразитом на теле этой «элиты». Церковь не отрабатывает благ, получаемых от правящих кланов.<br /><br /> Если отбросить моральную сторону проблемы и посмотреть на церковь, как инструмент укрепления политического режима, то и здесь она оказывается крайне неэффективной. Наша церковь, которая полностью и с готовностью ложится под любую власть, в случае нештатной ситуации опорой для власти стать не способна.<br /><br />Безусловно, церковь отвлекает часть людей от мысли о том, что если наша элита тяжело больна, то ее надо срочно лечить – лекарствами, интенсивной терапией, а если нужно - то прижиганиями, кровопусканием и ампутацией безнадежно больных ее частей. Но такой религиозный опиум все равно не способен сделать легитимным неправедное богатство и купленную за эти деньги власть.<br /><br />Церковь не захотела осудить преступления власть имущих, прикрываясь удобной формулой: «Любая власть от Бога». Но церковь не смогла и оправдать награбленное богатство, которое украинцы видят как на уровне олигархов, так и в масштабе своих городов и сел. Получая от коррумпированной власти щедрые дары, напоминающие банальную взятку, она не отрабатывает получаемые блага. Поэтому олигархи и уголовники помельче могут сколько угодно давать церкви свои подачки – она не станет для них опорой и спасением.<br /><br />У некоторых крайних харизматических протестантских конфессий существует философия, которая звучит откровенно: «Если ты богат – значит Бог тебя любит, если ты беден – значит тебя Бог не любит». Это конечно упрощенная и несколько вульгарная трактовка, но суть их проповедей именно такова. Но она и на Западе не доминирует, а у нас она возможна лишь в настоящих сектах. Вряд ли даже самый бессовестный священнослужитель рискнет объяснить, что это Бог из любви к какому-нибудь Коле Гопнику направил того заниматься рэкетом, избивая железным прутом других православных, а потом из той же любви вручил ему депутатский мандат. Ведь все это богатство создавалось на глазах их паствы.<br /><br />В этой ситуации у Церкви есть два варианта – или сказать правду и перестать прятаться за тонировкой патриарших и епископских лимузинов, или повторять шаманские заклинания: «Любая власть от Бога!», надеясь, что зомбируемая биомасса рано или поздно поверит в это.<br /><br />Какой вариант выбрала Церковь – очевидно. <br /><br />Но есть ли альтернатива и другие примеры? - Продолжение следует<br /><br />Роман Касатонов, православный (УПЦ МП)<br />Специально для АСД<br /><br />УВАГА! Редакція АСД залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, авторами яких не є офіційними представниками Агентства http://sd.net.ua/2011/02/19/analiz-dokumentov-sevastopol-ukrainskij-gorod.html В 1999 году официальное издание Российской Академии Наук опубликовало исследование с однозначным выводом: «…как это ни печально, следует признать, что в 1954 году Россия утратила юридические права на Севастополь». В 1999 году Российская Академия Наук еще могла публиковать исследования, которые основывались не на политических амбициях, а на научном анализе... 57 лет назад 19 февраля 1954 г. Севастополь как часть Крымской области вошел в состав Украины. От других городов Крымской области он отличался только тем, что его финансирование шло через голову Симферополя... Исторический опыт dsat1979ss Sat, 19 Feb 2011 17:04:52 +0200 19 февраля 1954 года был принят знаменитый Указ «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР». Обычно под эту дату (как, впрочем, и без всякой даты) определенные силы в Российской Федерации начинают муссировать тему принадлежности Севастополя. Основные аргумент – на момент Указа Севастополь был городом республиканского подчинения РСФСР и не являлся частью Крымской области. А так же утверждается, что Севастополь, как город республиканского значения финансировался из Москвы, а не из Киева<br /><br />Беспристрастную позицию, которая основывалась бы именно на исторических и правовых фактах по этому поводу встретить очень трудно. Тем более ценно, когда такие публикации появляются в официальных российских изданиях.<br /><br />В 1999 году официальное издание Российской Академии Наук (Института мировой экономики и международных отношений РАН) опубликовало исследование с однозначным выводом: «…как это ни печально, следует признать, что в 1954 году Россия утратила юридические права на Севастополь». В 1999 году Российская Академия Наук еще могла публиковать исследования, которые основывались не на политических амбициях, а на научном анализе.<br /><br />Предлагаем фрагмент исследования, посвященный непосредственно историческому и юридическому анализу вопроса о принадлежности Севастополя:<br /><br />«Севастополь: еще раз о территориальной проблеме»<br />Автор: Черкасова Екатерина Геннадьевна - кандидат исторических наук, старший научный сотрудник ИМЭМО РАН <br />Издание: журнал «Мировая экономика и международные отношения», издается Институтом мировой экономики и международных отношений Российской Академии Наук. 1999г. №9 с.108-114<br /><br />28 октября 1948 года постановлением Верховного Совета РСФСР Севастополь был выделен в самостоятельный административно-хозяйственный центр и подчинен непосредственно Москве как город республиканского подчинения (далее - ГРП) РСФСР с особым бюджетом. Именно на этом указе сторонники российской принадлежности Севастополя * основывают вывод на том, что он был выведен из состава Крымской области и потому является «российским городом на крымском полуострове». В этой связи представляется целесообразным привести этот документ полностью: «Выделить город Севастополь в самостоятельный административно-хозяйственный центр со своим особым бюджетом и отнести его к категории городов республиканского подчинения**. За несколько дней до этого 27 августа 1948 года абсолютно аналогичный указ принимается по г. Омску и т.д. При этом нигде ни слова не говорится о выделении этих городов из соответствующих областей. Более того, эти указы в отличие от указов о выделении областей или переводах их в состав других территориальных образований не подлежали утверждению на сессии Верховного совета РСФСР.<br /><br />25 октября 1948 года при Совете Министров СССР создано управление по восстановлению Севастополя, практически полностью разрушенного во время Великой Отечественной войны. 20 ноября при совете Министров РСФСР также образовано управление по восстановлению Севастополя, на которое возлагалась координация деятельности всех организаций, осуществлявших капитальное строительство и восстановительные работы.<br /><br />Поскольку при передаче в 1954 г. Крымской области в состав Украины никаких изменений в государственном статусе Севастополя не оговаривалось, то, по версии сторонников российской принадлежности Севастополя, он Украине передан не был и оставался российским городом и главной базой Черноморского флота, а экономика города замыкалась непосредственно на союзные органы в Москве, минуя Киев. Так ли это?<br /><br />19 февраля 1954 года был принят известный Указ Президиума Верховного совета СССР «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР». Указ был утвержден, как тогда и полагалось, единогласно. 2 июня 1954 года был принят закон «О внесении изменений и дополнений в статью 14 конституции (основного закона) РСФСР», которым Крымская область была исключена из списка областей, входящих в состав РСФСР. Севастополь в этих документах, действительно не упоминался. Следует иметь в виду, что в этот период шел беспрерывный передел территорий областей, краев, не говоря уже о более мелких территориальных образованиях. Как пример этой чехарды можно привести постановление от 26 мая 1953 г. «Об образовании Уфимской и Стерлитамакской областей в составе Башкирской АССР», а уже 28 апреля 1953 г. то есть менее, чем через год, было принято постановление об упразднении тех же областей.<br /><br />Итак, совершенно очевидно, что для решения вопроса о территориальной принадлежности Севастополя в настоящее время де-юре России или Украине, ключевое значение имеет ответ на вопрос о том, был ли Севастополь передан Украине в 1954 г. вместе с Крымской областью или продолжал оставаться ГРП РСФСР и после февраля 1954 г. (по крайней мере до 1991 г.)? <br /><br />Возьмем наугад сборник за интересующий нас период «СССР, Административно-территориальное деление союзных республик на 1 июля 1967 г.» (М., 1967 г.). Этот справочник, подготовленный к печати Отделом Президиума Верховного Совета СССР и, следовательно, являющийся официальным документом, называет два города республиканского подчинения РСФСР – Москву и Ленинград и два города республиканского подчинения УССР – Киев и Севастополь (сс. 1, 237 XXVI-XXVIII). Более того, в разделе «Украинская ССР» отдельно выделен «город-герой Севастополь», как «город республиканского подчинения с 1948 г.» (с. 274). Там же в алфавитном указателе на с. 551 читаем: «Севастополь г. – Украинская ССР»,<br /><br />Еще один аргумент, который обычно приводят сторонники того, что Севастополь не был передан Украине вместе с Крымской областью – это финансирование Севастополя из бюджета РСФСР, то есть непосредственно из Москвы, а не из Киева.<br /><br />Возьмем «Закон о государственном бюджете РСФСР на 1951 г.» Севастополь действительно выделен в нем отдельной строкой: Крымская область – 365932 тыс. руб.; г. Севастополь – 94824 тыс. руб. Причем, городов республиканского подчинения в то время в РСФСР насчитывалось 14 (Новосибирск, Сочи, Саратов и др.). <br /><br />Но в Законе о государственном бюджете РСФСР на 1956 г. городов республиканского подчинения по-прежнему 14, только там уже нет Севастополя и, конечно, Крымской области), а вместо него - …Красноярск.<br /><br />Совершенно очевидно, что с 1948 г. по 1954 г. Севастополь (как и Крымская область) финансировался РСФСР и был выделен отдельной строкой как город республиканского подчинения РСФСР (один из многих). После 1954 г. он стал финансироваться из бюджета УССР, где так же был выделен отдельной строкой как город республиканского подчинения Украины (один из двух). Таким образом, Севастополь после 1954 г. сохранил статус ГРП, но поменял республику, которой он подчинялся.<br /><br />Существуют и другие источники, подтверждающие этот тезис. В газете «Правда» от 13 января 1954 г. то есть незадолго до указа 19 февраля 1954 г., когда он без сомнения, уже готовился, и спустя длительное время после указа 1948 г. был опубликован Указ Президиума ВС СССР «Об избирательных округах по выборам в Совет Союза», назначенным на 14 марта 1954 г. Там мы читаем: «РСФСР. Крымская область. №211 Севастопольский избирательный округ (центр – г. Севастополь). Г. Севастополь с присоединенной территорией и Балаклавский р-н".<br /><br />Еще более очевидные доказательства того, что после февраля 1954 г. Севастополь не входил в состав РСФСР, можно найти в многочисленных справочных изданиях того времени. Так, в "Большой советской энциклопедии" соответствующая статья начинается следующими словами: "Севастополь, город республиканского подчинения в составе УССР". А в статье "Крымская область" мы читаем: "Важнейшие города - Симферополь, Севастополь, Керчь"'. Совершенно аналогично начинается статья о Севастополе в "Исторической энциклопедии": "Севастополь - город в Крымской области УССР"^. Вспомним обстановку тех лет. Каждая строчка официальных изданий такого рода подлежала утверждению на самом высоком уровне, и поэтому здесь не может идти речь ни о каких-либо неточностях, ни тем более о "личной точке зрения" автора той или иной статьи.<br /><br />19 февраля 1957 г., через год после знаменитого указа, Севастопольский горком, входивший в Крымский обком компартии Украины, направил письмо в ЦК Компартии Украины о завершении восстановления Севастополя. Если город не входил в область, непонятно, почему 27 июня 1960 г. Крымский совнархоз отдал распоряжение организовать Севастопольский приборостроительный завод? А если не входил в УССР, почему 25 октября 1967 г. Постановлением СМ УССР вечерней музыкальной школе № 1 Севастополя присвоено имя Л.В. Собинова? А 16 июня 1975 г. Постановлением СМ УССР Севастопольской швейной фабрике присвоено имя Зои Космодемьянской?. Подобных примеров не счесть. Важно одно - нигде после 1954 г. нет сведений о руководстве городом Севастополем из РСФСР.<br /><br />Косвенным подтверждением того, что Севастополь после указа 1954 г. входил в состав Украинской ССР, служит факт, что когда в том же году Крымская партийная организация была передана в состав компартии Украины, то вместе с ней последовала и партийная организация Севастополя. Однако нельзя не удивляться тому, какие странные выводы извлекают из этого факта сторонники российской принадлежности Севастополя. Так, российский политолог С. Усов пишет по этому поводу: "национальные интересы России были принесены в жертву всесильному в то время партийному Уставу". Но кому же тогда могло прийти в голову рассматривать национальные интересы РСФСР в отрыве от национальных интересов СССР? Ведь даже компартии РСФСР не существовало! Включение Севастополя в конституцию Украины 1977 г., пишет автор, носило "односторонний характер". О каком одностороннем характере могла идти речь в те годы? Ведь упоминание о Севастополе не только появилось в конституции Украины 1978 г. (статья 77 называет два ГРП - Киев и Севастополь), но и исчезло из конституции РСФСР того же периода (в статье 71 в числе ГРП названы только Ленинград и Москва). И все это не встретило никаких возражений со стороны союзных органов!<br /><br />Итак, как это ни печально, следует признать, что в 1954 г. Россия утратила юридические права на Севастополь. Ничего не изменили в данном вопросе и Беловежские соглашения, поскольку в основу разделения было положено административное деление, принятое в СССР. Незадолго до этого в 1990 г. был подписан Договор между УССР и РСФСР, статья 6 которого провозглашала признание и уважение "территориальной целостности УССР и РСФСР в ныне существующих рамках СССР и границах". Именно этим положением руководствовался в июле 1993 г. СБ ООН, когда квалифицировал как не имеющую никакой юридической силы попытку тогдашнего российского парламента поставить под сомнение государственную принадлежность Севастополя.<br /><br />Е. Черкасова. «Севастополь: еще раз о территориальной проблеме»<br />Журнал «Мировая экономика и международные отношения» ИМЭМО РАН<br /><br />Таким образом, публикация в официальном издании Российской Академии Наук подтверждает тот факт, что оставаясь городом республиканского подчинения, Севастополь не вышел из подчинения Симферополя и Крымской области. Эта подчиненность была разорвана только в независимой Украине, когда Крым стал автономной республикой в ее составе.<br /><br />До 1991 года Севастополь был таким же обычным городом Крымской области, как и любой другой населенный пункт полуострова, выделяясь только как отдельный хозяйственный субъект, но без какой-либо административной самостоятельности.<br /><br />К этой публикации можно добавить и другие факты. Например, Основной Закон РСФСР от 1937 года и в редакции 27 мая 1949 года фиксировал, что субъектом государственного устройства РСФСР являлись только такие образования, как край, область, автономная республика, автономная область. Административно-хозяйственный центр, статус которого и получил Севастополь в 1948 году не давал ему статуса субъекта государственного устройства<br /><br />Административно-хозяйственный центр никогда не имел прав административно-территориальной единицы ни в конституции РСФСР, ни в конституциях СССР или УССР. И никогда к ним не приравнивался. Соответственно: отдельно от Крымской области, город упоминался только в бюджете РСФСР, а позже – в бюджете УССР. И означало это только то, что финансирование Севастополя шло через голову Симферополя сначала из Москвы, а потом из Киева.<br /><br />В самой Москве не считали, что Севастополь выделен из Крымской области. Об этом свидетельствует множество документов вышедших после Указа от 28 октября 1948 года о выделении города в самостоятельный административно-хозяйственный центр.<br /><br />Например, постановление Совета Министров РСФСР от 18 декабря 1948 года об утверждении титульного списка средних школ Крымской области включает в него и севастопольские учебные заведения такого типа — женские №4 и №16, мужские №19 и №38.<br /><br />В советское время в Севастополе избирали своих депутатов в Крымский областной совет, что было бы невозможно, если бы Севастополь не был частью Крымской области. Депутаты, избранные в Севастополе занимали руководящие должности в Крымском областном совете. Так в 1953 году замом председателя исполкома Крымского областного совета депутатов трудящихся избирается Гавриил Пономаренко, депутат от Сталинского избирательного округа №110 Севастополя.<br /><br />Из всех этих фактов становится бесспорным то, что Севастополь никогда не исключался из состава Крымской области (это сделал только независимая Украина) и соответственно перешел в состав Украины, как и Евпатория, Керчь, Джанкой и все другие города области. http://sd.net.ua/2011/01/31/rejting-molodizhnix-iniciativ-2010.html Агентство Стратегічних Досліджень провело дослідження активності молодіжного громадського руху за підсумками 2010 року. Рейтинг було складено за трьома напрямками: «Найефективніші молодіжні громадські організації 2010 року», «Найефективніші молодіжні лідери-2010», «Найефективніші молодіжні ініціативи-2010» Аналитика dsat1979ss Mon, 31 Jan 2011 10:40:11 +0200 Агентство Стратегічних Досліджень провело дослідження активності молодіжного громадського руху за підсумками 2010 року. Рейтинг було складено за трьома напрямками: «Найефективніші молодіжні громадські організації 2010 року», «Найефективніші молодіжні лідери-2010», «Найефективніші молодіжні ініціативи-2010».<br /><br />Лідерів рейтингу визначали за такими критеріями: резонансність заходів, проведених молодіжними організаціями та активістами, практичний ефект від заходів та активність в інформаційному полі (що вже само по собі формує громадську думку). <br />До уваги бралися всеукраїнські та місцеві громадські молодіжні та студентські організації та лідери молодіжних організацій і рухів.<br /><br />Топ-10 молодіжних ініціатив-2010<br />1. Кампанія «НІ! поліцейській державі!» - проти міліцейського свавілля. Розпочалася в квітні після загибелі у Шевченківському РУВС столиці студента Ігоря Індила.<br />2. АнтиТабачна кампанія – кампанія за звільнення нині Міністра освіти, науки, молоді і спорту Дмитра Табачника.<br />3. Кампанія «Владо, будуй обіцяне!» - низка заходів, ініційованих громадянською ініціативною «Молодіжна варта:молодь за Вами спостерігає», що ставили за мету змусити політиків виконати свої обіцянки щодо створення умов для отримання молоддю доступного житла.<br />4. Студентська республіка-2010 – традиційні масові студентські фестивалі, під час яких студенти вибудовують відповідно до свого бачення модель власної держави і обирають свій студентський парламент і президента.<br />5. Кампанія проти законопроекту 2450 – акції проти проекту закону «Про мирні зібрання», яким планувалося значно обмежити свободи громадян в плані проведення мирних акцій.<br />6. Кампанія «Студентський наступ» - кампанія проти підвищення тарифів на навчання у ВНЗ країни.<br />7. Молодіжний рух «Спротив» - молодіжний опозиційний рух, до якого увійшли декілька десятків найпотужніших молодіжних організацій України. Активно розвивався весною-на початку літа 2010 р., потім помітно спав.<br />8. Теренова гра «Гурби-Антонівці-2010» - найбільша на даний момент військово-патріотична гра для молоді в Україні, проводиться на початку травня на межі Тернопільської та Рівненської областей, збирає більше 300 учасників.<br />9. Акції в рамках кампанії «Врятуй свою мову!»* - проти законопроекту «Про мови в Україні», яким підвищувався статус російської мови.<br />10. Акції на захист Парку Горького в Харкові* - заходи, спрямовані на захист харківського Парку імені Горького від вирубки, ініційованої міською владою весною 2010.<br /><br />*Останні дві акції можна назвати молодіжними умовно, бо їх започатковували громадські організації, які за своїм юридичним статусом не є молодіжними. Але оскільки до заходів долучалися переважно молоді активісти та багато саме молодіжних організацій, то ми вважаємо за доцільне вказати в рейтингу ці акції також.<br /><br />Топ-10 найефективніших громадських організацій за підсумками 2010 року склали:<br />1. ВМГО «Фундація регіональних ініціатив»<br />2. ВМГО «Молодіжний націоналістичний конгрес»<br />3. ВМГО «Молодий Народний Рух»<br />4. ВМГО «Студентська республіка»<br />5. Громадська ініціатива «Студентський захист»<br />6. ВМГО «Демократичний альянс»<br />7. Незалежна студентська профспілка «Пряма дія»<br />8. НСОУ «Пласт»<br />9. ВМГО «Дебатна академія»<br />10. ВМГО «Європейська молодь України»<br /><br />Не потрапили до топ-10, але також досить серйозно проявили себе також такі організації як Студентський патруль країни (СПЕКА), «Національний альянс», Спілка української молоді в Україні (СУМ в У), ВМГО «Молода Просвіта», Українська Асоціація студентського самоврядування (УАСС),Спілка ініціативної молоді (СІМ), Союз молоді регіонів, «Батьківщина молода», Українська студентська спілка, Українська народна молодь.<br /><br />Топ-10 молодіжних лідерів-2010<br />1. Євгенія Малих (Київ)<br />член Ради старійшин ВМГО «Фундація регіональних ініціатив»(ФРІ), член Національного комітету «Молодіжна варта: молодь за вами спостерігає!», співорганізатор і координатор масових виступів молоді проти міліцейського свавілля «НІ!-поліцейській державі!» та кампанії «Владо, будуй обіцяне!» та низки менш резонансних акцій.<br />2. Сергій Пархоменко (Київ)<br />член ВМГО «Молодіжний націоналістичний конгрес»(МНК), головний редактор газети «Молодіжна варта», член національного комітету ГІ «Молодіжна варта», співорганізатор та координатор «АнтиТабачної кампанії», координатор молодіжної ініціативи «Оновлення країни». <br />3. Іван Крулько (Київ)<br />Голова ВМГО «Молодий Народний Рух», координатор молодіжного руху «Спротив». <br />4. Андрій Черних (Київ)<br />Лідер громадської ініціативи «Студентський захист», один з організаторів акцій студентської непокори проти реформ з боку Міністерства освіти і науки України.<br />5. Павло Вікнянський (Київ)<br />Голова ВМГО «Студентська республіка», Голова Народно-демократичної ліги молоді, голова Секретаріату ВСМДГО «Український молодіжний форум». Організатор одного з найпопулярніших в Україні студентського заходу «Студентська республіка».<br />6. Олександр Солонтай (Київ-Ужгород)<br />Член ВМГО «Фундація регіональних ініціатив», член Національного комітету ГІ «Молодіжна варта». <br />7. Іван Кішка (Київ)<br />Заступник голови київського осередку ВМГО «Молодіжний націоналістичний конгрес», співкоординатор «АнтиТабачної кампанії», співкоординатор молодіжного руху «Спротив», член Національного комітету ГІ «Молодіжна варта». <br />8. Наталя Якуніна (Харків)<br />Голова Всеукраїнської студентської ради (ВСР) при МОН.<br />9. Євген Демченко (Харків)<br /> Голова ВМГО «Фундації регіональних ініціатив»<br />10. Олексій Кляшторний (Київ)<br />Координатор студентської робочої групи із законодавчого врегулювання студентського самоврядування<br /><br />Також варто відзначити діячів, що склали другий десяток. Це Святослав Липовецький (Тернопіль, Спілка української молоді в Україні), Ігор Гузь (ВМГО «Національний альянс»), Андрій Юсов (Одеса, Начальник управління молодіжної та сімейної політики Одеської міської ради), Андрій Бень (Львів, МНК), Назар Зелінка (Тернопіль, НСОУ «Пласт»), Станіслав Куценко (Київ, Українська студентська спілка), Михайло Лебедь (Київ, ФРІ), Богдан Ковальчук (молодіжна ініціатива «Оновлення країни»), Віталій Шабунін (Київ-Рівне, ФРІ), Василь Гацько (Київ, «Демократичний Альянс»).<br /><br />Примітка<br /><br />В рейтингу не враховувалися громадські рухи, які, навіть маючи молодий актив, тим не менш позиціонують себе не за віковими ознаками (наприклад, ФЕМЕН – за гендерними ознаками) чи ГО, які мають статус просто громадських організацій, що не обмежують себе віковими рамками (наприклад, Відсіч). Не враховувалися громадські ініціативи, організації і рухи, які виступають колегіальним органом низки молодіжних організацій.<br /><br />Також до уваги не бралися громадсько-політичні активісти, які маючи молодий вік однак не впливали на молодіжну політику і не брали участь в молодіжних заходах (наприклад, Андрій Іллєнко, який займався по лінії партії ВО «Свобода» суспільними заходами, що не мали вікової диференціації). http://sd.net.ua/2011/01/13/chto-takoe-politicheskaya-partiya.html Без понимания законов гегемонии, режим не может быть сильным и стабильным ислючительно за счет полиции. Государством нельзя управлять как колхозом или заводом. Тем более, что наши руководители и колхозами управляли очень плохо…А то что делает власть приводит к выводу, что команда Януковича опять наступает на хорошо знакомые грабли 2004-го года Интервью директора Агентства Стратегических Исследований Дмитрия Панько газете «Христианский Демократ» Аналитика dsat1979ss Thu, 13 Jan 2011 14:17:45 +0200 Государством нельзя управлять как колхозом или заводом. Тем более, что наши руководители и колхозами управляли очень плохо…<br /><br />Интервью директора Агентства Стратегических Исследований Дмитрия Панько газете «Христианский Демократ»<br /><br />- Дмитрий, хотелось бы определиться с понятиями. Что такое политическая партия и какие функции она выполняет в обществе? Речь не идет конкретно про сегодняшнюю Украину…<br /><br /><br />- Политическая партия – это механизм, выполняющий функцию интеграции масс на базе той или иной идеологии.<br /><br />Партия возникает как своеобразный орден идеологов. Это группа людей, объединившихся посредством критики существующей системы ценностей и путем переживания и анализа сложившихся в обществе социальных отношений и культурных форм, вырабатывающих новые ценности и новую идеологию.<br /><br />Сама природа возникновения партии делает ее наиболее эффективным инструментом достижения и удержания политической власти. <br /><br />Со времен Маккиавели известно: любая власть – это сила и согласие. В современной науке механизм достижения и удержания политического господства раскрыт в работах Макса Вебера (концепция легитимности) и Антонио Грамши (учение о гегемонии). Легитимность власти – это не просто ее «законность» и тот факт, что она избрана без нарушения неких юридических норм. Это нечто гораздо большее – уверенность подданых в том, что установленный в государстве порядок является выражением высших ценностей – Бог и «власть от Бога» или демократия и «воля народа». <br /><br />Политический режим сохраняет свою устойчивость до тех пор, пока правящей группе удается поддерживать эту уверенность. Грамши дает такое определение: «Государство является гегемонией, облеченной в броню принуждения». Это «вся совокупность практической и теоретической деятельности, посредством которой господствующий класс, оправдывает и удерживает свое господство, добиваясь при этом активного согласия подчиненных». Не просто согласие, а активное согласие. Вспомним, как стремительно рухнул Советский Союз – большинство населения не стало антисоветским и не желало уничтожения СССР, но их согласие перестало быть активным. Люди пассивно наблюдали, как ничтожная группа «реформаторов» уничтожала государство.<br /><br />- Чем это можно объяснить?<br /><br />- Тем что коммунистическая партия перестала справляться со своей задачей. В системе любого государства партия выполняет воспитательную, организаторскую и даже полицейскую функцию. Именно партия контролировала настроения масс и не допускала попыток внести сомнения в умы людей. А КГБ оказался абсолютно беспомощным, когда КПСС утратила гегемонию в обществе.<br /><br />В демократических странах Европы эта функция партий не бросается в глаза так явно, но это не значит, что она отсутствует. Западные партии очень эффективно направляют в нужное русло настроения масс. Многопартийная система позволяет найти подход к каждому гражданину – «не нравится эта партия? Вот есть другая!». Политическое поле занято очень плотно и антисистемной партии невозможно пробиться на широкую арену. Они или исчезают или переходят в маргинальное состояние, например вырождаются в мелкие террористические группы. И вот тут, когда они уже сброшены с большой политической дороги, за них принимаются карательные органы государства. За последние два десятилетия на политической карте Европы, ни в одной стране, не появилось ни одной серьезной «большой» новой партии. Исключение составляют разве что «зеленые» в Германии. А так - появится партия в лучшем случае на одни выборы и зачахнет.<br /><br />Во многих странах, в той же Германии, партии финансируются из государственного бюджета – то есть официально стали частью существующей государственной машины.<br /><br />Удержание, или наоборот, подрыв чужой гегемонии – это и есть идеологическая работа, важнейшая функция политической партии. Цель идеологии – создать духовные предпосылки политического господства, внести порядок в массовое сознание и направить его в нужном направлении. И как следствие – обеспечить согласие масс на политическое руководство этой группы.<br /><br />- Насколько развитие украинского государства совпадает с этими тенденциями?<br /><br />- Оно не только с ними не совпадает, но и даже пошло в обратную сторону. Действующая власть ничего не понимает в науке государственного управления. Почему появились требования вернуть мажоритарную систему выборов? Потому что правящему режиму кажется, что если с помощью мажоритарщиков им удастся сделать Верховную Раду еще более послушной и подконтрольной, то их власть станет еще более крепкой.<br /><br />Да, более крепкой – но исключительно в стенах самой Верховной Рады. В обществе же начнутся обратные процессы – ведь там нет механизма, который мог бы осуществлять все то о чем мы только что говорили. То есть, осуществлять реальную гегемонию праящего режима.<br /><br />Давайте вспомним Украину накануне Оранжевой революции. Как говорил глава администрации Президента Кучмы Виктор Медведчук, власть тогда была сильна как никогда. И действительно она была крепкой, но только внутри самой власти. В обществе идейное господство захватили силы, которые потом и победили на Майдане.<br /><br />Сейчас Янукович и его команда опять наступают на те же грабли 2004 года. Вместо того чтобы создавать механизм идейного контроля над обществом, они занялись махинациями с системой власти. При этом роль партии пытаются свести к нулю и управлять обществом с помощью административно-бюрократического аппарата. А с обществом и политическими противниками пытаются общаться с помощью полицейского аппарата. Но как известно, очень долго сидеть на штыках не возможно, тем более в 21-м веке…<br /><br />- Почему это происходит?<br /><br />- Здесь мы должны затронуть еще одну важнейшую функцию партии – отбор и подготовку руководящих кадров для системы власти. Партия – это один из двух основных каналов формирования элиты. Есть бюрократический путь отбора руководящих кадров и есть политический, то есть партийный. <br /><br />Здесь нужно вернуться еще во времена Леонида Кучмы, чтобы понять почему даже без всякой коррупции, наша политическая система тяжело больна. Помните, как утверждал нечто в стиле: «Да кто такие эти партии? Ведь в них состоит меньше 3% населения!» Кстати, а кто сказал что современные партии должны быть массовыми? Но здесь есть и более глубокая проблема. <br /><br />Когда Украина только утверждалась как государство она не имела своей собственной политической элиты. Зато была мощная прослойка чиновников и так называемых хозяйственников, которая в итоге и взяла страну под свой контроль. Естественно, что они видят в партиях угрозу потери своей власти. <br /><br />Механизм формирования бюрократической элиты отличается от партийного и формирует совсем другой тип управленца. Этот тип очень эффективен на своем узком участке работы – например, на посту директора завода, но он не способен мыслить широко и, как правило, знает только один способ управления подчиненными – административно-командный или аппаратные игры и интриги. Такой управленец больше всего боится внештатной ситуации. В то время как политик изначально формируется как «инженер человеческих душ», организатор неорганизованных масс и руководитель самого широкого профиля. Политик и не может быть другим, так как постоянно действует в условиях постоянной открытой конкуренции.<br /><br />Бюрократическая элита очень быстро вырождается и превращается в замкнутую касту. Президент Кучма – это образец такой элиты. Его режим не имел никакой опоры в обществе, но он и не сталкивался по-большому счету с серьезными противниками. Вся предыдущая борьба за власть шла в рамках системы и противник очень легко подавлялся административно-командными средствами. Зато, проигравший все равно оставался «в обойме» – исключение составил разве что Лазаренко, который перешел допустимые границы.<br /><br />Роль открытой оппозиции в той кучмистской системе играла Коммунистическая партия, верхушка которой сама является частью этой элиты. КПУ была важнейшей частью системы, которая обеспечивала стабильность режима, направляя в нужное русло настроения широких масс общества. К тому же, наду иметь в виду такой факт – опору КПУ составляет самая законопослушная и наиболее зависящая от административной власти часть населения.<br /><br />Сегодня, кстати у Януковича нет даже такой ручной оппозиции, с помощью которой можно было бы эффективно спускать пар, как это делал Кучма с помощью коммунистов. КПУ сегодня сдулась и не подходит на эту роль.<br /><br />- Какой короткий вывод можно сделать из всего что было сказано?<br /><br />- Вывод прост. Несмотря на кажущуюся силу режима Виктора Януковича, это все тот же знаменитый «колосс на глиняных ногах». Даже при том, что Партия регионов достаточно эффективная партийная машина, кстати – максимально соответствующая современным тенденциям и не понимать это было бы серьезной ошибки. Агентство Стратегических Исследований уже рассматривало этот вопрос в статье «Партия ХХІ-го века». Не важно, что получилось у регионалов случайно. <br /><br />Однако, без понимания законов гегемонии, режим не может быть сильным и стабильным ислючительно за счет полиции. Государством нельзя управлять как колхозом или заводом. Тем более, что наши руководители и колхозами управляли очень плохо…А то что делает власть приводит к выводу, что команда Януковича просто пилит и без того хилый сук на котором она сегодня сидит…<br /><br />10 января 2011 г. http://sd.net.ua/2011/01/10/indusy-gitler-i-xoxly.html В 1940-х годах в Индии и Украине происходили очень похожие процессы. Индия пережила свой колоссальный Голодомор, искусственно организованный «старшим братом» из Лондона, а индусы оказались по разные стороны фронта в чужих мундирах. Почему Украина неотвратимо скатывается до статуса третьесортной страны, а Индия, в которой колонизаторы еще 60 лет назад заботливо уничтожали любые ростки научной мысли или национальной промышленности уверенно становится мировым лидером? Исторический опыт dsat1979ss Mon, 10 Jan 2011 14:01:47 +0200 Почему Украина, получив в наследство от СССР огромный научно-технический и промышленный потенциал, неотвратимо скатывается до статуса третьесортной страны, а Индия, в которой колонизаторы еще 60 лет назад заботливо уничтожали любые ростки научной мысли или национальной промышленности уверенно становится мировым лидером?<br /><br />Сила нации определяется не экономикой и даже не интеллектом, а внутренним единством. Как ни странно, именно исторические параллели с далекой Индией объясняют причины современной украинской катастрофы. Точнее ответ не в самой истории, а в отношении к ней. <br /><br />В 1940-х годах в Индии и Украине происходили очень похожие процессы. Индия пережила свой колоссальный Голодомор, искусственно организованный «старшим братом» из Лондона, а индусы оказались по разные стороны фронта в чужих мундирах. <br /><br />Индийский Голодомор и индийская СС «Галичина»<br />В 1942 году война вплотную приблизилась к Индии. Японская армия стремительно развивала свой успех в Индокитае и даже сумела захватить небольшую территорию самой Индии. В Индии немедленно вспыхнула «Августовская революция». Рассчитывая на успехи императорской армии, националистические силы Индии подняли волну забастовок и нападений на британских солдат и полицейских. Выступления были буквально утоплены в крови, а лидеры националистов (в том числе Ганди и Неру) оказались за решеткой. Зато колонизаторы разрешили деятельность Коммунистической партии Индии, которая в благодарность оккупантам, отказалась поддержать национальные выступления под лозунгом «Прочь из Индии!», фактически раскалывая движение за независимость<br /><br />Как и в Украине, территорией наиболее активных действий индийских борцов за независимость стала та часть страны, которая оказалась ближе всего к линии фронта, где можно было рассчитывать на поддержку наступающей армии японцев – в Бенгалии.<br /><br />Английское правительство незамедлительно воспользовалось рецептом Иосифа Сталина: «Нет людей – нет проблемы». Подобно тому, как Москва с помощью Голодомора уничтожила украинское крестьянство, так и Лондон решил просто уничтожить население Бенгалии с помощью голода. В условиях резкой нехватки продовольствия, Лондон начал еще больше изымать и экспортировать зерно и рис за пределы Индии. При этом, у населения конфисковали всю технику, вплоть до слонов. Учитывая выросшие в условиях войны цены на продовольствие, колонизаторы, забирая рис у голодающих, заработали 24 миллиона долларов (по тем временам огромная сумма).<br /><br />Даже местная английская колониальная администрация умоляла Лондон прекратить искусственный голод. Газета «Нью-Йоркер» цитирует работу историка Пагандж Мишра «Exit Wounds», в которой описываются эти события: «Инспектор по делам Индии Леопольд Эмери и вице-король Арчибальд Уэвелл в ответ на просьбу оставить запасы продовольствия в Индии, получили ответную телеграмму от Черчилля со словами «Если у вас голод, то почему Ганди еще не умер»? Эмери только и оставалось констатировать относительно Черчилля: «Он относится к нам, как Гитлер!»<br /><br />Всего во время Индийского Голодомора умерло по разным оценкам от 1,5 до 3,5 миллиона индийцев и еще 4 миллиона ослабленных голодом людей умерло от болезней. Бенгалия просто вымерла… Кровь миллионов погибших лежит на Черчилле, которого мы привыкли считать добродушным толстяком.<br /><br />Неудивительно, что подобно тому, как часть украинских националистов, желая освоить военное дело и получить оружие, вступило в дивизию СС «Галичина», так и в Бенгалии была организована Индийская Национальная армия. Частично из индийцев, служивших в английской армии и попавших в плен после падения Сингапура, а частично из жителей Бенгалии и эмигрантов. В этот момент, лидерство в националистическом движении Индии перешло от «мирного» Ганди к Субхаш Чандра Босу, выступавшему за военное решение проблемы с помощью Японии и Германии. Сформированные им военные части воевали против английских оккупантов как в Индокитае (Бирма), так и в Европе. В составе германских СС был сформирован Индийский легион «Freies Indien», воевавший против англичан во Франции. Что интересно, большинство индийских эсэсовцев, воевавших в Европе, были мусульманами. В то время как армия, воевавшая против англичан в Бирме – состояла в основном из индуистов.<br /><br />Фото 1: Солдаты Индийского Легиона СС «Freies Indien» <br /><br /><br />Фото 2: Субхаш Чандра Бос с Гитлером и Гиммлером:<br /><br /><br />Таким образом, часть индийцев воевала в английских мундирах, а другая часть – в мундирах войск СС или японской императорской армии. Нетрудно заметить - процессы, происходившие в те годы в Индии, весьма напоминают события в Украине. <br /><br />Гиря из прошлого<br /><br />Впрочем, все сходства заканчиваются в момент, когда война завершилась. Независимая Индия абсолютно по-другому подошла к своей истории и к тем, кто боролся за ее независимость, чем это произошло в независимой Украине.<br /><br />Сразу же после окончания войны, англичане пытались организовать судебные процессы против солдат Индийской Национальной Армии и Индийского легиона СС. Им вменялся в вину весь тот набор обвинений, который до сих пор пытаются инкриминировать украинским националистам – в том числе: «Они стреляли в спины нашим солдатам» и сотрудничество с «бесчеловечным режимом Гитлера». Однако, эти попытки вызвали грандиозные беспорядки – Индия оказалась на грани восстания и колонизаторы отказались от своей затеи. <br /><br />Соответственно, иначе сложилась и посмертная судьба лидеров национального движения в Индии и Украине:<br /><br />- Субхаш Чандра Бос, создатель индийских эсэсовцев, сегодня является национальным героем и «отцом нации» наряду с Махатмой Ганди и Джавахарлалом Неру. В Индии работают целые институты, изучающие его наследие и вклад в борьбу за независимость. <br /><br />- Имена Романа Шухевича и Степана Бандеры, который провел не один год в польских тюрьмах и был брошен нацистами в концлагерь Заксенхаузен, и чьи два родных брата были замучены до смерти в Освенциме, местные «хохлы» продолжают таскать по судам, пытаясь отнять у них звание Героя Украины. <br /><br />Индусы отказались смешивать мух с котлетами: Гитлер – это одно, а право угнетенного народа использовать любые средства и любых союзников против оккупантов – это совсем другое. Индия не стала вешать себе на ноги гирю из прошлого и боротьбся с собственными предками и с собственной историей. В то время, как украинцы продолжают воевать - одни с призраками «бандеровцев», другие - с «клятыми коммуняками». Эта война не завершится до тех пор, пока многие сограждане, продолжают оставаться хохлами, а не настоящими украинцами.<br /><br />Индусы – нация, устремленная в будущее, украинцы – нация, устремленная в прошлое. Посмотрите сами – какие темы вызывают самый большой резонанс в СМИ и Интернете? Модернизация общества? Обсуждение путей научно-технического прорыва? На любом Интернет-форуме, самые большие и обсуждаемые темы – это события 70-летней давности и раскол Украины по линиям фронта, нарисованным давно, а самое главное – не нами, не украинцами.<br /><br />Роман Касатонов,<br />специально для АСД<br /><br />УВАГА! Редакція АСД залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, авторами яких не є офіційними представниками Агентства. http://sd.net.ua/2011/01/09/ideologiya-iz-ukrainy-v-vostochnoj-evrope.html Идеологические разработки «Агентства Стратегічних Досліджень» востребованы не только в Украине, но и в странах Восточной Европы. В 2006 году, экспертами АСД была создана небольшая программа принципов, известная как "Манифест христианских демократов Украины", которая была опубликована как официальный документ партией Христианско-Демократический Союз. Теперь в 2010 году этот документ стал основой для официальных программных принципов христианских демократов Сербии Аналитика dsat1979ss Sun, 09 Jan 2011 13:27:44 +0200 Идеологические разработки «Агентства Стратегічних Досліджень» востребованы не только в Украине, но и в странах Восточной Европы. Одним из своих приоритетных заданий АСД всегда видело как помощь украинским политическим партиям и общественным движениям в разработке их идеологической платформы. Прежде всего, речь идет о партиях консервативного политического крыла, хотя левая идеология так же находится в центре внимания Агентства.<br /><br />Тем приятнее, когда идеологические документы, разработанные АСД, оказываются востребованными не только в Украине, но и шире – в масштабах Восточной Европы. Так, в 2006 году, экспертами АСД была создана небольшая программа принципов, известная как "Манифест христианских демократов Украины", которая была опубликована на официальном сайте партии Христианско-Демократический Союз.<br /><br />Ознакомиться с Манифестом можно здесь:<br /><br />Маніфест християнських демократів України<br /><br />Так же, на английском языке: <br /><br />New future on the foundation of eternal values<br /><br />и на русском языке: <br /><br />Новое будущее на фундаменте вечных ценностей<br /><br />Теперь в 2010 году этот документ стал основой для официальных программных принципов христианских демократов Сербии. Сербское Христианско-Демократическое Движение (ассоциированный член Европейского христианского политического движения ECPM) использовало разработанную АСД декларацию принципов как базу для своей идеологии. <br /><br />Христианские демократы из Сербии дословно перевели Манифест на сербский язык, просто добавив в него несколько разделов связанных с особенностями их страны. Универсальность идеологических установок, разработанных в АСД и общие для стран Восточной Европы проблемы, позволили просто заменить слово «Украина» на слово «Сербия». Сербский вариант текста, разработанного АСД можно прочитать на сайте на официальном сайте Сербского Христианско-Демократического Движения - http://www.pokret-hriscanskih-demokrata.org<br /><br />Таким образом, можно говорить о том, что созданные в Украине идеологические установки постепенно становятся стандартом для стран Восточной Европы. Приятно, что Украина не только импортирует идеи, но и способна экспортировать их в соседние страны.<br /><br />Агентство Стратегических Исследований благодарит христианских демократов Сербии за высокую оценку своей работы. Мы уверены, что Украина способна генерировать идеи, которые смогут быть актуальными для всего европейского континента. http://sd.net.ua/2011/01/06/upc-mp-hram-novaya-kahovka.html Верующие разных религиозных конфессий выступили против строительства церкви Московского Патриархата в Новой Каховке за счет государственных денег Религиозная безопасность dsat1979ss Thu, 06 Jan 2011 13:35:29 +0200 Верующие разных религиозных конфессий выступили против строительства церкви Московского Патриархата в Новой Каховке за счет государственных денег. В результате, как заявили чиновники из Херсонской обладминистрации средства на храм в Новую Каховку пока еще не поступили.<br /><br />Возмущение верующих легко объяснимо. Фактически, речь шла о том, что налогоплательщики – в том числе протестанты, католики, мусульмане, православные УПЦ КП и просто атеисты должны были из своего кармана оплатить строительство церкви для Московского Патриархата.<br /><br />Деньги на достройку храма в размере 1,4 миллиона гривен должны были поступить из Стабфонда государственного бюджета согласно постановлению № 472 от 14 июня 2010 г. в виде субвенции городскому бюджету на безвозвратной основе.<br /><br />Огромный кафедральный Свято-Андреевский собор Новокаховской и Бериславкой епархии Московского Патриархата возводится на месте городского парка. В декабре 2009 года строительство храма посетил нынешний Президент Украины Виктор Янукович. Не исключено, что именно тогда церковники российской церкви заручились обещанием достроить церковь за счет денег из кармана украинских налогоплательщиков. http://sd.net.ua/2010/12/27/bolshe-demokratii-bolshe-chinovnikov.html Чиновников нужно не сокращать, а наоборот – необходимо увеличивать их количество. Это не шутка и не эпатаж в стиле: «А Баба Яга - против!» Мировой опыт однозначно доказывает – чем больше в стране демократии и экономических свобод, тем больше там чиновников, тем мощнее и многочисленнее государственный аппарат и контролирующие органы в этой стране. Только наивный человек может полагать – чем меньше запретов, тем меньше нужно контролирующих структур. В действительности, все наоборот Аналитика dsat1979ss Mon, 27 Dec 2010 11:08:56 +0200 Вторая часть. Начало: Обрезание «государевых людей»<br /><br />Чиновников нужно не сокращать, а наоборот – необходимо увеличивать их количество. Это не шутка и не эпатаж в стиле: «А Баба Яга - против!» Это реальность современного государственного управления. И это легко понять, внимательно посмотрев на цифры и на опыт развитых западных стран.<br /><br />Какой-нибудь бабе Клаве сидя перед телевизором вполне позволительно грозить пальцем: «Всех вас разогнать надо!» Какому-нибудь торговцу с базара, это также позволительно. Но когда подобные заявления делают высшие руководители Украины, то становится понятно – та знаменитая «любая кухарка», которая вполне способна управлять государством, таки дорвалась до власти в Киеве.<br /><br />«Ну-у-у, американцы… н-у-у, тупые!» <br />Примерно за год до инициатив Виктора Януковича о массовом сокращении количества украинских чиновников, президент США Барак Обама также выступил с предложением относительно коррекции численности американских госслужащих. Вот только американский лидер наоборот предложил увеличить штат местных чиновников. Например, только работников аппарата Госдепартамента США до 2013 г. станет больше на 25%, по сравнению с 2009 годом.<br /><br />Но может быть в Америке чиновников действительно гораздо меньше, чем в Украине? Мы уже поймали на лжи 1-го зама Администрации Президента Ирину Акимову утверждавшую в СМИ: «…по количеству чиновнического аппарата, мы впереди планеты всей» Подробнее – см. первую часть этого небольшого исследования – «Обрезание государевых людей», здесь же напомним только реальные цифры: в Германии количество чиновников составляет 6,1% населения, в США – 6,8%, в Швеции – 11,7%, в Украине – 1,4%<br /><br />Как видим, доля чиновников в западных странах больше, чем процент украинских государственных людей в 5-8 раз. Почему же мы сокращаем свое и без того куцое чиновничество, а американцы, имея 5-кратное превосходство над нами, наоборот его увеличивают? Сразу вспоминается клоун Михаил Задорнов со своим знаменитым: «Ну-у-у, американцы! Н-у-у, тупые!»<br /><br />Чем больше демократии – тем больше чиновников<br />Утверждать, что чиновников должно быть мало, могут только люди, получившие представления об искусстве государственного управления на автобазе города Енакиево или на харьковском рынке «Барабашово». <br /><br />Мировой опыт однозначно доказывает – чем больше в стране демократии и экономических свобод, тем больше там чиновников, тем мощнее и многочисленнее государственный аппарат и контролирующие органы в этой стране. Только наивный человек может полагать – чем меньше запретов, тем меньше нужно контролирующих структур. В действительности, все наоборот.<br /><br />Рассмотрим этот вопрос с точки зрения экономики, техники, политики и даже философии. В том, что большая свобода требует все большего количества надсмотрщиков, нет никакого парадокса. Смысл происходящего объяснили еще древние греки в античных Афинах. <br /><br />Античная философия. Однажды ученики древнегреческого философа Зенона обратились к нему с вопросом: «Учитель, ты, обладающий знаниями во много раз большими, чем мы, всегда сомневаешься в правильности ответов на вопросы, которые нам кажутся очевидными и ясными. Почему?» Начертив посохом на песке два круга, большой и малый, Зенон ответил … «Площадь большого круга – это мои знания, а площадь маленького круга – ваши знания. Как видите, знаний у меня действительно больше, чем у вас. Но все вне этих кругов – это непознанное ни мной, ни вами. Согласитесь, что длина большой окружности больше длины малой, а следовательно, граница моих знаний с непознанным больше, чем у вас». Граница круга – это граница между знанием и незнанием. Чем больше ты приобретаешь знаний, тем больше твоя граница с незнанием, чем меньше круг твоего знания, тем меньше и то, чего ты не знаешь.<br /><br />Экономическая свобода. Теперь примените эту мудрость в отношении демократии и экономической свободы. Чем больше дозволенного, тем больше граница с недозволенным. А значит тем больше нужно, охранников, контролеров и регулировщиков на этой границе. В СССР не было экономических свобод, поэтому для охраны этой границы хватало мизерного количества государственных служащих. Но как только круг экономических свобод вырос, сразу же потребовалось и огромное количество «пограничников».<br /><br />В Советском Союзе, например не было как таковой Налоговой инспекции – все платежи насчитывали и вносили в бюджет сами предприятия. В условиях фактической государственной монополии в СССР не было необходимости в налоговых структурах. Да, при социализме была мощная «теневая экономика», но она находилась в компетенции ОБХСС. Так же, как сейчас в МВД действует Департамент по борьбе с экономической преступностью. В крупном промышленном городе, работники финансовых учреждений, которых условно можно было назвать «налоговиками» легко умещались в одной комнате.<br /><br />Но вот в Украине начала строиться рыночная экономика. Появилось колоссальное количество субъектов предпринимательства, которые работают в самых разных сферах экономики и имеют разнообразные формы собственности – ООО, СП, ЧП, ЗАО и так далее. Субъектам предпринимательства разрешили внешнеэкономическую деятельность и многое другое. Понадобились тысячи страниц новых законов, нормативных актов и регламентов. А самое главное - для того чтобы уследить за всем этим понадобились тысячи и тысячи налоговых инспекторов. <br /><br />Это вовсе не связано с исключительно нашим постсоветским прошлым. Возьмем все те же США, которые всегда были рыночными – если в 1913 году Налоговое законодательство США умещалось на 14 страниц текста, то уже в 1990-х, чтобы его напечатать требовалось более чем 9000 страниц. И объем законов только растет. При этом, в Америке все это оттачивалось десятилетиями, а не вырвалось как джинн из закупоренной бутылки за несколько лет.<br /><br />Когда Янукович вслед за Азаровым приводит пример: «В 1990-м году в здании Кабинета Министров работали 400 человек, а сейчас 1200. Разве у нас сейчас больше работы, чем у них?» - то это и значит, что государством управляют «кухарки». Да, Виктор Федорович! Да Николай Янович! Работы стало колоссально больше, ведь устройство государства и экономики стало сложнее в несколько раз, чем в 1990-м году. Тем более что тогда многую работу делали союзные ведомства в Москве. <br /><br />Демократия. А ведь мы говорим только про экономику. Изменились и политическая структура и гражданское общество. Демократия – это гораздо более сложная система, чем та, которая была раньше и в ней гораздо больше игроков, чем в однопартийной системе. Для обслуживания сложной машины нужно гораздо больше «техников» - управленцев, юристов, правоохранителей и т.д. Причем, техников очень квалифицированных, которых у нас просто нет.<br /><br />Нужно огромное количество служащих, чтобы реагировать на изменения в экономике и политике на этапе законодательном, но еще больше, когда эти изменения начинают воплощаться в практику – от Кабмина и министерств до местного самоуправления.<br /><br />Техника и прогресс. Помните, на заре компьютеризации и появления ЭВМ утверждалось: один отдел с ЭВМ на предприятии, заменит собою несколько отделов со служащими! Что в итоге? Количество отделов не только не уменьшилось, но и наоборот - увеличилось за счет этого самого «компьютерного отдела». И количество работников только выросло за счет «системных администраторов» и других людей, обслуживающих ЭВМ.<br /><br />Возьмем криминальную сферу. Казалось бы, развитие техники поможет полицейским структурам и облегчит их работу. Произошло совсем наоборот – появились такие виды преступности, о которых ранее и не подозревали. Один Интернет чего стоит! А преступность с банковскими кредитными и прочими картами и мобильное телефонное мошенничество?<br /><br />Умирающее государство<br />Таким образом, правило сформулированное древнегреческим философом Зеноном оказалось абсолютно верным, применительно к современной демократии и экономике. Философия в западных странах, в отличие от Украины занимает важнейшее место. Слова «философия государственного управления» на Западе не пустой звук. Слово «философия» - это вовсе не определение для придурков-очкариков, как это представляется нашим «конкретным пацанам», сидящим на Банковой и на улице Грушевского. Это то, что реализуется развитыми странами на практике.<br /><br />Поэтому нет ничего удивительного в тех цифрах Всемирного банка которые приведены выше, когда на 1000 американцев приходится 68 государственный служащий, на 1000 шведов – 117. Удивительно то, как Украина вообще не рухнула как государство, когда те 14 работников сферы управления, имеющиеся сегодня на 1000 украинцев, только сокращаются. Уже сегодня, многие подразделения министерств и ведомств, отвечающих за целые отрасли экономики или управления, состоят из нескольких людей. Они физически не в состоянии справиться со своей работой – даже если бы они все были квалифицированными и кристально честными людьми. Но далеко не все они такие – какой квалифицированный спец пойдет работать туда, где ему платят копейки да еще постоянно угрожают сокращением? Если не самого рабочего места, то льгот, которые только и держат на госслужбе многие старые кадры.<br /><br />В итоге, остаются лишь те, кто просто больше нигде не нужен, романтики, еще верящие в свою нужность государству и те, кто изначально пришел не работать, а «дерибанить». И эта болезнь уже изначально заложена в устройство нашей государственности. На философском уровне…<br /><br />Продолжение следует<br /><br />Сергей Берко